Про алмази і діаманти

На вихід у світ філософського роману Ігоря Павлюка «Вирощування алмазів»

 
Леся СТЕПОВИЧКА
 
Павлюк Ігор. Вирощування алмазів. Філософський роман. – Львів: Апріорі, 2016. – 216 с.
 
Письменник Ігор Павлюк стоїть окремішньо в нашій літературі. Позаяк є ні на кого не схожим, ні яко поет, ні яко прозаїк, ні яко людина. Фейсбук, цей колективний комп’ютерний розум, придуманий, здається, у Канаді, помістив самоуправно-інтуїтивно на Ігоревій сторінці (так він чинить з кожним із зареєстрованих творців прекрасного) галерею письменників, так би мовити, одної з ним когорти: Тарас Прохасько, Емма Андієвська, Олесь Ільченко, Євген Сверстюк, Василь Голобородько – дещо строкате, хоч і поважне літературне товариство. Я б додала до цієї галереї бунтівливого Єсєніна і загадкового Рембо. Та й тоді Ігор Павлюк на цьому параді самобутніх індивідуальностей зміг би претендувати на свою неповторну відрубність. До таких роздумів спричинило мене прочитання його нового філософського роману «Вирощування алмазів».
Та спершу про дійсні алмази та діаманти. Вирощування алмазів, і подальше вигранювання їх до стану діамантів – де воно відбувається? У Юрія Андруховича в «Лексиконі інтимних міст» читаємо про Антверпен: «Крамниці, майстерні і контори, але що б не було – все винятково діамантове. Тобто на цій вулиці алмази з усього світу перетворювалися на діаманти. Тут їх накопичували, оцінювали, зважували, шліфували й огранювали. І, мабуть, час від часу продавали… До алмазів і Антверпена найближче стоять хасиди…». Автор робить висновок: «Хто шліфує алмази, той володіє світом. Еге ж?».
А мені згадалося, як під час мандрів Ізраїлем недолугий гід повіз нас замість гори Фавор, де Господь згідно Святого письма читав свою Нагорну проповідь, до… ювелірного заводу-магазину. Зала його нагадувала величезний космічний ангар з холодно-голубими стінами, за прилавками стояли продавчині й продавці, більше нікого. Панувала нежива й незатишна тиша, ніби у якійсь космічній лабораторії. Засмаглі туристи в сарафанах і шортах та прочани із плечима й ногами, покритими легкою одежиною, ніяково роздивлялися дорогоцінні вироби під склом, не ризикуючи їх приміряти. Ціни було виставлено на бірках, але такими дрібними цифрами, що їх годі було розібрати. У повітрі пахло грандіозною провокацією. Продавці настирливо умовляли купити їхній товар. Питання: хто, їдучи в автобусну екскурсію, може мати з собою гроші на покупку діамантових кольє? Такі знайшлися. Подружжя із Москви, яке щойно хрестилося в річці Йордані, придбало каблучку. Решта – українці, білоруси, прибалти, молдовани – скучали біля прилавків. Я мала при собі невелику суму – на все про все ще на два тижні проживання тут, та продавець настирливо пропонував мені кинути погляд хоча б на «маленький скромний сувенір». Із ввічливості я погодилася його торкнутися. Це був найменший за розміром, крихітний, ледь помітний хрестик. На мить промайнуло радісне: а раптом вкладуся у свою заначку, і матиму таку пам’ять зі Святої Землі? То був би мій перший і останній діамант, бо я ними ніколи не цікавилася. А два тижні якось уже проживу на Святій землі, де фініки падають з дерев самі тобі на голову. Та цього не сталося. Розглядаючи крихітний хрестик, я побачила на бірці цифру 10. Десять чого, було незрозуміло, далі йшли літери івриту. Серце моє забилося нерівно, невже десять доларів? Як мені пощастило! Перепитала в продавця, чи правда хрестик такий недорогий. Той відповів: «Ви маєте рацію, геверет, недорогий, всього десять тисяч доларів». Я зітхнула з полегшенням, не були багатими, нічого й починати! Та я не почувалася й бідною, бо привезла із собою зі святої Землі камінчик з Гетсиманського Саду, хрестик евкаліптового дерева, і благословення високих отців з Храму Гробу Господнього – скарби, дорожчі за всі діаманти світу.
Про які ж алмази йдеться у Ігоря Павлюка? Автор роману показує паралельні світи – людей-комах-тварин-дерев-птахів як частки єдиного цілого Всесвіту. Люди тут представлені вояками совєтської армії, які відбувають службу в Петербурзі, і яких автор називає «товаріщами», описує їхні «сапогі» тощо. Ці люди-вовки чваряться, б’ються, сквернословлять за всіма законами «дідовщини», роблять хамські вчинки. Хоча серед них трапляються і виховані, які пишуть картини і грають на фортепіано. Брутальний солдафон Пижлєцов (красномовне прізвище, яке сприймається як суміш «піжона» й «подлєца», підпертого отим «ов»– три в одному!) копирсається чоботом у мурашнику, ненавидячи мурах за працелюбність і працездатність, за те, що «можуть тягнути предмети, які в багато-багато разів важчі за них» до свого дому, а ще за нерозбірливість у їжі (не гребують ні вафлями, ні його сечею). Закінчується тим, що він обливає спиртом і підпалює мурашник. Ніхто з людей і не помітив цієї події, а в мікротваринному світі вона означає «апокаліпсис», кінець мурашиної цивілізації. З іншого боку, для мурах Пижлєцов – ніхто, вони не помічають Пижлєцова, бо їхній зір не дозволяє їм бачити далі як за метр, їм просто не дано розгледіти ні цього велета, ні решту людей. Вони сприймають його сечу, вилиту на мурашник, як зливу, як вищу, невідому їм силу, яка вершить долю світової мурашиної цивілізації.
Все органічно живе Ігор Павлюк наділяє властивістю думати й розмовляти, спілкуватися між собою. Напевно, ці властивості суб’єктів природи існували й до Павлюка, але письменникові судилося ретельно придивитися, вчутися, щоб їх розгадати, відкрити, і описати. Відтак, всі живі і до Павлюкового роману частково механічні істоти, які просто рухалися, полювали здобич і розмножалися, нині по волі романіста стали інтелектуалами і філософами. Усі вони, окрім людей, ніжні, незахищені, загрожені і невпевнені у своєму існуванні. Стара Ялина і Трава, Гриб і Дятел – ведуть розмови про сенс життя, про людей, про свою кончину, про садизм і мазохізм.
Усі ці події та розмови відбуваються під наглядом такого собі Лоа, програміста, який спостерігає за ними у моніторі і занотовує у щоденнику свої думки, рефлексії та нові ідеї. Лоа керує роботою своєрідного Науково-дослідного центру, в якім працюють його партнери Простір і Час. Ще сюди навідуються його помічники-асистенти Випадок і Доля.
Останні – то «солдати Лоа, ангели, як їх називають люди». Вони – «датчики, містки-фіксатори серця-мозку кожної живої істоти флори і фауни усіх лабораторій Всесвіту».
Почавши читати, що вирощуванням алмазів людських душ, а, головне, талантів, займається якийсь втомлений дідок Лоа, я засумувала. Чи не зневірився Ігор Павлюк, колишній монах, у Всевишньому, й чи не пустився пустопорожнього атеїстичного берега? Згадалися слова Анастасії Цвєтаєвої, яка молилася в ГУЛАГу, і вийшовши з нього, висловилася: «Це ж яким телепнем треба бути, щоб засумніватися в існуванні Бога?» Однак, побачивши дату написання роману, збагнула, що ситуація з романом та автором зазнала певного часового кульбіту. За дев’ятнадцять років, поки він лежав у шухляді, а потім йшов до нас із далекого 1997 року до свого оприлюднення, з його автором могли статися і таки сталися різні еволюційні та революційні метаморфози, як і з кожною допитливою людиною, яка невпинно розвивається. І дійсно, за цей час хлопчик-сирота із села на Волині, колишній боєць совєтської армії, американський монах, відомий і шанований читачем український поет, лауреат Народної шевченківської премії, став ще й прозаїком, обернувся на вченого зі ступенем доктора наук із соціальних комунікацій. І ось автор десятків книг і кількох монографій, цей доктор представляє нам сьогодні свій новий (старий) філософський роман. В нім багато глибоких думок про «любити природу» і «не любити природу», про «провалля таланту», про «найціннішу, найчистішу енергію – енергію алмазів, роботу геніїв духу», про те, «чи мають переваги генії на тому світі (якщо він є) перед звичайними смертними», про необхідність творення єдиної вселенської релігії, тощо.
Ще кілька слів про інший аспект роману, автобіографічний. «Костя мав виняткову пам’ять, був завжди і скрізь відмінником, справжнім, зовні лінивим, вайлуватим, ненав’язливо-несуєтним всезнаючим, принаймні, у питаннях фізико-математичних. Великий і неспортивний, він усе-таки був тайним острівцем надії для душ, яким було колюче-вітряно чи дитинно-беззахисно у цьому Бутті» – це головний герой, який мені до болю нагадує когось дуже знайомого і близького. Незлий автопортрет автора, отож, припускаю, що прототипом Кості, такого позитивного і класного з усіх боків, є сам автор. Може, для когось це й неважливо, а для мене завжди архіважливо з кількох причин: по-перше, цікаво, яким автор себе самого бачить, по-друге, спокусливо проникнути в його творчу кухню, по-третє, цікаво спостерігати, як варить його розумна кеба, і до чого він хилить. Відтак, розділи «Школа війни», «Монастир», і наступні частини роману відкривали переді мною завуальовані віхи авторового життєпису, що додало цікавості до роману. Втім, можливо, це лише мої суб’єктивні припущення.
Будучи прихильницею насамперед Ігоревої поезії, тому що Павлюк – це поет від Бога, спершу відчувала певну упередженість до його іншожанрових експериментів. Поезія автора «Бунту свяченої води» і «Магми» така органічна і природна, а проза здавалася подоланням якогось невидимого бар’єру, результатом ніби трохи штучного інтелектуального зусилля. Та я даремно переймалася, що написання прози може відволікти поета Павлюка від писання віршів. Роман «Вирощування алмазів» – це філософська проза, творена поетом. Багата й пишна поетична образність нікуди не пропала, а поселилася і прекрасно почувається в цім романі. Бо поезія – це музика слова, як от у такому уривку: «Духматов грав на піаніно якусь класику, відчувалося, що за ним – уся його професорська квартира, увесь Петербург, усі віки дворянського родоводу, але небо… небо було не з ним». А ще: «Дивно і дико було бачити деревам, що росли на покрівлі монастиря, молодих, як дубки, козаків-православних, яких різні там єзуїти вели у пропащі, як душі, підвали замку, щоби заливати розплавлені свинцеві кулі в горло, здирати шкіру живцем, згодовувати їх пацюками. І за що? За віру. За одну із стежинок прийти до Лоа. Це жахливо.»
Непроста лектура – читання Павлюкового роману. Це коли над кожним абзацем хочеться зупинитися і думати, може, годину, а, може, й цілий день. Подолання Ігоревого роману тривало у мене з пізнього літа до ранньої зими – десь добру третину року. Можливо, мені бракувало динаміки романного дійства, а ще – любовної лінії, яка, власне, і дає право великому за об’ємом тексту називатися романом. Так само довго у своєму житті я читала лише одну книгу – роман Достоєвського «Ідіот». І як би не звинувачували Федора Михайловича у тім, що в нього важкий, нечитабельний синтаксис, як би важко його проза не читалася, я розуміла, що переді мною геніальний роман. І не тому, що про це розповідали вчителі і підручники, а тому, що сама тремтіла всім тілом і душею над драмами князя Мишкіна, над сценами з Рогожиним та Настасею Філіповною.
…А роман Ігоря Павлюка у мене хтось поцупив посередині читання. І пауза тривала зо два місяці, поки автор не надіслав мені на моє прохання електронний варіант тексту. Подумалося: поганих книг не крадуть. А сам факт викрадення книги має втішати автора.

Дніпро. Грудень 2016.

№9 (197) 5 травня 2017