Потік поетичної свідомости від Володимира Дячуна

 
 
 
Дячун В.К. … і – сезон в раю: поезії. – Тернопіль: Золота пектораль. 2019. – 160 с.
 
Ігор Фарина,
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Куліша
 
Це, напевно, якась містика. Недавно перечитував вірші Тараса Девдюка (гуцула, який понад 20 років живе у США) і Тадея Карабовича (українського поета з Польщі). Й ось на мій робочий стіл лягло видання Володимира Дячуна. Як на мене, то усіх трьох віршарів об’єднує зболене відчування ріднизни. Вслухаймося! «І вся Україна, не бачачи ниті, в крові потопала» (Тарас Девдюк). «Біліють сніги над моєю рідною Холмщиною мовчать закуті у мороз віщі джерела ікони та хрести» (Тадей Карабович). «Україно моя – рукою подати а рукою подам – не дістати Білецького лісу» (Володимир Дячун). Такі різні за своєю суттю, але об’єднані єдиним – углибленням у рідне. І тому не вірю літературним космополітам. Тому й милішими для мене є рядки з проєкцією в національну ідентичність: «так хочеться завити вздовж вітру такого – уже українського українського українського», «ледь теплою (ні весна, ні осінь) дорогою (споконвічно слизькою…) якраз поміж Лозовою і Шляхтинцями». І справа полягає не тільки у згадках про географічні координати, а й у відображенні ментальних рис.
Правда, якщо останнє проявляється на рівнях підсвідомости автора і читачів, то слововияв є зримішим. У даній книзі це є очевидним, проявляючись у поезомові з урахуванням вимог часу і в індивідуалізації вираження. Особливо замислюєшся над цим, коли натрапляєш на такі неологізми та рідковживаності, як «чорногілля», «мудрорукий», «осуга», «невітчизна». Запам’яталися також «зимота» і «в’язкота». І водномить виникла паралель з «тихотою» відомого письменника Андрія Содомори, який у своїх щоденникових записах нарікав, що літерати чомусь незаслужено оминають це соковите слівце. Та не тільки ці блискітки беруть у свій полон. По-своєму причаровують діалектизми та полонізми типу: «пуделко», «соша», «прендко». Втішно, що поет повертає із забуття слова на зразок «замельдування», «поліціянт». Або таке: ми, скажімо, уже звикли до того, що письмаки поширили «післяжиття», а от «досмерть» є рідкістю.
На фоні неординарного слововживання такими природними є натяки на алітеративність: «Ще шум в душі шумить» (незбагненність шепотіння шиплячої букви «ш»). Чи, може, захопимося іншим: «… пливемо може в мох може в мор може в морг?». Звичайно, тут з’являється бажання наголосити, що цей прийом є вдалим. Можна говорити про близкість з алітеративністю Ігоря Павлюка, Романа Кухарука, Анатолія Мойсієнка, Людмили Ромен… Чи виллється це згодом у твори з більшою алітераційністю? Хотілося б! А час покаже, чи мав рацію відгукувач. Просто рядки з книги спонукали до такого розмислу.
Ця словодивність бентежно промовляє і у згадках про «населення» книги, до якого належать небесні світила і зорі, звірі, і птахи, дерева і рослини: «Через кілька секунд місяць упаде мені на голову», «Твої склінні сліди хай зоря пам’ятає», «Наче кінь свою збрую», «Наче карки ворон – власний карк», «На мить черешня випрямляє жінку», «ще червоно наплачеться мак». (Ці та інші подібності говорять і про неординарність поезомислення через неординарні висловлювання).
Вражає і точність метафор: «загніздиться птах у тобі», «закопую втому у яму», «коли пам’ять як піт висохне»… Як виграють дивовижно вони укупі з такими чарівними епітетами як «стебельця спин», «терпка дорога», «борода проміння», «холод дороги», «осінні скелети», «непроглядна моторошнява». Словопотоки дивовижні! А хіба не думаєш про них, коли перед зором постає образність порівнянь, яку ділимо на дві частини? До першої віднесемо зразки цього тропу зі сполучниками на кшталт «мов», «як», «наче», «немов», «ніби»… «Мовчання сповзе мов тлущ», «немов обглоданий дощами камінчик», «наче мене назад завертають». Їх доповнюють прості порівняння без сполучників: «… брати – два Всесвіти у світі», «… карлик – коротенький обрубок м’яса». Та й принаймні таке враження склалося – розгорнуті порівняння є непоодинокими. Припадає серце до цієї думки, коли читаєш вірші: «дорога родино україно всесвіте», «от і завершився «сезон у раю», «вечірній птах свого шукає птаха».
Приворожує і кольористика у виконанні Володимира Дячуна. «Сидить коло свого одвірка (таке тісне рідне коло!) в рожевій сорочці», «я викидаю білий прапор», «холодна нипала оса в пожовклих зелах», «золоте наступає мовчання», «не відчуваючи навіть чуйно поголеним (попри ніс!) оксамитовим лицем», «викопую ярий підмурок». І це – лише частина цитат. Бо подібних екстраполяцій існує більше.
Хоча попри цю барвистість чомусь думається про якусь похмурість. Дивність? Не думаю! Бо, очевидно, ця властивість продиктована віковістю. Адже злітаючи людина все більше бачить сумний колір і замислюється над ним. І це, зрозуміло, знаходить версифікаційне вираження. Просто одні фонтанують емоціями, а другі поети приховують їх у своїх рядках за складними асоціаціями. Якщо підходити до оцінки творів з цієї «дзвіниці», то Володимир Дячун (в цьому переконаний) належить до перших. (Мене це вабить, хоча протилежність теж мені подобається.)
Якщо говорити про такі словосполуки, то наголошу на кількох моментах. Приміром, шарм виражальності створює наявність богошукальних мотивів: «Мене народжує Бог», «У людях знебожиться Бог», «Кличеш Бога на поміч не всує», «Боже як усе відлетіло (аж за межі)». Відблиск темарійності? Не заперечуватиму цього. Та разом з тим не хотів би виокремлювати якийсь один тематичний пласт. Підкреслює це, наприклад, вірш «На сході України дують східні вітри», де переплелися громадянськість, філософічність та інтимність. Навіть висновковую після цього, що сув’язь залишається своєрідним брендом поета.
Культурологія віршів Володимира Дячуна має ще один акцент. Інколи в них виринають тіні поетів Тараса Шевченка, Чеслава Мілоша, художника Ієроніма Босха… Ні! Не йдеться про принагідні згадки, бо все є усвідомленим, що ще більше «примагнічує».
Отаким «магнітом» є і крилатослів’я поета. «Рано чи пізно ти прийдеш до себе», «Яким мене почали, таким я маю бути», «Я сам собі вогонь», «Повертатися завжди тяжко». Де знаходяться витоки афористичності мислення? Про однозначність, либонь, не гадає й версифікатор. Очевидно, що стрілися два фактори: прожите і пережите та причарованість стійкими словосполуками. Серед останніх, скажімо, побутують: «в дурні довічно пошився», «поклади руки на груди», «хтось об щось заб’ється лобом».
Та є ще один бік виражальності. Якщо досі йшлося про авторський словоіндивідуалізм (себто внутрішній фактор поета), то є й інші моменти. Розмова про нову книгу Володимира Дячуна, безперечно, була б неповною, без акцентів на формовисловленні і місці цієї творчості в українському літературному просторі. Щодо першого, то у друці маємо неримовану і римовану поезії. Сплав сьогочасся? Можливо! Але чи не варто балакати, що такою, мабуть, і має бути вітчизняна поезія нині? Так, напевно, мислить і наш краянин. А його досвід, увібравши національний код – насліддя знання європейської поезії, з яким прийшов до себе, чотири роки проживши у Польщі. Але той, хто знає творчість краянина (він живе в Озерній на Зборівщині) з попередніх книг, скаже, що автор продовжує свою лінію вираження. Хоч і з його поглибленням. Не буде, мабуть, перебільшенням і те, що такий спосіб висловлення думки характерний для Олександра Астаф’єва, Володимира Вознюка, Тараса Девдюка, які суміщають традиційну силабо-тоніку і верлібристику. Чи повинна шляхом цього суміщення рухатись уся українська поезія? Все більше переконуюся, що так. Але не назвав би це вимогою сьогочасся. Просто нині вона настійливо «стукає у двері». А проблема сув’язі існувала і раніше. Досить, мабуть, згадати про творчу практику Станіслава Вишенського чи Віктора Кордуна. І втішно, що на цьому шляху формалістичного переплетення шукає себе Володимир Дячун, пропонуючи поціновувачам версифікацій потік поетичної свідомости, в якому химерно поєдналися непрості реалії сьогодення та індивідуальне сприйняття непроминального.
м. Шумськ