Погада для іноходця, або дещо про досвід читання нової книжки поезій Романа Скиби

221

 
Вікторія ОСТАШ
 
Тримаю перед очима (нарешті) нову книгу Романа Скиби «Телефонний Будда» із видовим підзаголовком «Зібране у двох томах» (Електрокнига: Колесо, 2015). На перший погляд, за складом текстів, воно майже дублює видання 2008 року («П’ятизнак, або життя і нежить», найповніше на той момент), крім завершальної частини – книги «Погода для некурців». Для Скиби характерне утворення нової (більшої) книги з попередніх (менших) виданих книжок: як воно і має бути у справжнього Поета, усе життя він пише одну книгу.
А відтак про звичайне дублювання тут не йдеться. Скиба невпинно редагує свої твори, і не тому, що прагне заплутати майбутніх біографів і дослідників-бідолах. Гадаю, то ознака постійного руху творчої натури, недовіри автора до раз і назавжди визначеного, застиглого.
Якось, давненько вже, і ніби в іншому вимірі (у квітні 2009 року), презентуючи у Тернополі книгу «П’ятизнак, або життя і нежить», «під назвою та обкладинкою якої об’єднані вірші, що вже багато разів друкувалися», автор зауважив, що представляє ці твори немов «у нових строях», бо «Скибі властиво час від часу себе переписувати». Гадаю, широкому загалу відома своєрідна «формула», оприлюднена в анотації до «П’ятизнака»: «якщо ви помітите певні розбіжності між опублікованими творами та їх попередніми інкарнаціями, не дивуйтеся – деякі вірші ростуть і змінюються, як і ми…»
Можливо, хтось не вважатиме, що зміни ті лише на краще, але й ми самі не завжди прогресуємо. Можливо, хтось не погодиться, що авторські та (або) редакторські корективи виключно поліпшують поетичний текст. Можливо, хтось заходиться звинувачувати в так званому «смаковому втручанні» літредакторів (які й самі по собі досить нестандартні сучасні поети – Світлана Богдан, редактор видання 2008 року, та Ірина Новіцька, редактор видання 2015 року). Автор цієї розвідки не володіє достеменною інформацією щодо частки внутрішнього, власне авторського (Скибиного) саморедагування, порівняно з суто редакторскими (зовнішніми) правками. А тому оперує виключно оприлюдненими у книжках творами.
Візьмімо одну з поезій першої (за хронологією) збірки Романа Скиби «Мене назовуть листопадом» (майже всі вони, за винятком поезії «Все було розмірено і просто…», наявні в обох аналізованих виданнях). От хоча б поезію «Я не ходив до вашого туману…», яка у цьогорічній двотомній версії має трохи видозмінений перший рядок: «Я не виднівся вам серед туману…».
Порівняймо:
 
Редакція 2008 року
 
Я не ходив до вашого туману,
Не проводжав, закоханий, беріз.
Я тільки раз в чужій весні розтанув,
І тільки раз насінням не проріс.
За мною плакав кіт на мокрій брамі,
Земля скрипіла важко, ніби віз…
У вас на грядці є зчорнілий камінь.
Я тільки раз насінням не проріс.
 
Редакція 2015 року
 
Я не виднівся вам серед туману,
Я не беріг від віхоли беріз.
Весні було сто літ, а лід не танув,
То ж я до вас нітрохи не проріс.
За мною плакав кіт на мокрій брамі,
Земля скрипіла важко, ніби віз…
У вас на грядці є зчорнілий камінь:
Це ж треба – анітрохи не проріс.
 
(Том І (далі при цитуванні вживатиму лише римські цифри І, ІІ на позначення тому), с. 18)
 
Підсумуємо. По-перше, у другому варіанті вжито більш органічних (для української мови) і, водночас, – менш буквальних лексичних засобів. Крім того, текст став менш декларативним. По-друге, важко не помітити загальний напрямок змін – до укрупнення масштабу зображуваного: від інтимної лірики – до філософського узагальнення, із поглибленням підтексту міфотворення: столітня весна, нетанучий лід… І раптом (останній рядок, який вже не дублює четвертий, як то було у редакції 2008 р.) – непідробний подив: таки «анітрохи не проріс», хоч як намагався! Останні рядки можна розтлумачувати й інакше, якщо ототожнити образ-символ «зчорнілого каменя» із образом ліричного героя, який застиг у невиправданому чеканні та почорнішав від туги. Не знаю, чи погодиться зі мною поезієцентрична більшість, але, як на мене, друга редакція виграє з погляду пластичності мови і змісту, контекстуальної неоднозначності, а також з погляду можливостей «відчитування» потаємних смислів.
Формальною структурною ознакою цьогорічного видання є вибірковість творів: до двотомника ввійшли далеко не всі поезії попередніх (дрібніших) збірок, наявні у виданні 2008 року. У новому виданні зазнали змін і назви розділів (тематичних частин) попередніх збірок. Так, «містифікаційний» заголовок першої частини збірки «Мене назовуть листопадом»: «Asper з айстрами» (із обіграним латинським висловом Per aspera ad astra (Крізь терни до зірок), що його авторство приписують Сенеці) замінений на інший – «Убіччя», хоча склад творів майже ідентичний.
Не намагатимусь уявити себе на місці автора, аби спробувати «відчитати» прихований «месидж» цього заголовка. Можу запропонувати власну версію імовірної мотивації подібних змін. Чомусь пригадалась історія з російським поетом-романтиком Євгеном Баратинським, який називає свою підсумкову поетичну книгу «Сутінки», ще й навмисне ускладнює (затінює) зміст відібраних творів, з-поміж оприлюднених у ранніх збірках.
Ситуація втрати сутнісного зв’язку митця одного покоління з читачами (і митцями) іншого, більш молодого, а то й із своїм власним, чи то з суспільством у цілому, не нова. У випадку з Баратинським йошлося про складні творчі (і передусім світоглядні) пошуки поета, зростання рівня філософського наснаження його елегій, пошуки, у яких він різко розійшовся з панівною на той момент критично-реалістичною течією. Чи не таку само історію переживає значна частина сучасних письменників, які воліють будь-що залишитися собою, навіть тоді, коли довкола вирує віхола принципово інакшої природи.
Наша література через подібне вже також проходила. Ідеться, наприклад, про долю українських неокласиків, які обрали жорстку (канонізовану) форму поетичного висловлювання (наприклад, сонет), у тому числі, як можливість (чи не єдину з допустимих за тих обставин) втриматися в межах здорового глузду і зберігти душевну рівновагу на тлі різновекторних змін, загалом несприятливих для вільного творчого розвитку особистості.
Гранично відверто про незбіжності авторських пошуків внутрішньої природи і запитів соціуму в есеї «Письмо» висловився В. Х. Оден: «якщо скороминущі почуття і думки придушують його (автора – В.О.) власний голос, інстинкт підкаже йому, що найліпший спосіб вилікуватися – піддатися їм. /…/ Подібні емоції зазвичай стають хворобою цілого покоління, і саме тут полягає… головна небезпека: те, що автор написав з метою позбутися цих почуттів, буде зустрінуто «на ура» його сучасниками, які, на відміну від нього, лише радіють власним емоціям. Вони одразу ж проголосять його своїм кумиром і провісником. З часом, подолавши свої емоції (побіжні пристрасті, слабкості – В.О.), письменник звернеться до своїх справжніх інтересів, і тоді то його і зустрічатимуть вигуком «Зрадник!». На мою думку, це дуже співзвучно одному з вивловлювань Романа Скиби останнього часу, в інтерв’ю 2014 року порталові «Обозреватель»: «…для того, щоб перейти у статус дисидента, не обов’язково цілеспрямовано виступати «проти режиму», достатньо залишатися самим собою у суспільстві, в якому це з певного моменту вважається злочином».
У контексті «Узбіччя» варто пригадати також назву одного зі знакових московських видавництв нового часу «Аd marginem Press» (ad marginem – «берегами, маргінесами», символізує перебування на межі, на окрайцях певного дискурсу), яке видає виключно концептуальних авторів другої половини ХХ і нового, ХХІ ст. Імовірно, поет Роман Скиба підкреслено позиціонує себе у нинішньому літпросторі як виняткового представника неомодерної «класики», яка нині не є явищем так званого «мейнстріму», більше соціально-політичного, аніж творчого. Таким штибом, невже «Поет у законі» перетворився на «Поета поза законом»?!
Очевидно, я помиляюся. Адже, каюсь: маю недобру прихильність до сухого наукового стилю, а тому іноді надаю перебільшеної уваги подібним дрібницям. А що як насправді все набагато простіше, і така докорінна зміна заголовків для автора є лише постмодерною забавкою? Сподіваюсь, усе саме так і є.
На цьому припиняю спроби послідовного порівняльного аналізу двох видань «зібраного» поетичного доробку «Того, Хто живе в телефонній буді» (саме так, чи майже так, автор підписав мені обидві книжки). Мабуть, значно успішніше з цим завданням упораються текстологи.
Дозволю собі кілька зауваг щодо творчого методу поета Романа Скиби. А точніше – щодо особливостей свого суб’єктивного сприймання його творчого методу.
Поезія Скиби водночас традиційна (майже до ефекту «дежавю») і незвично-несподівана (аж до симптомів словесної физофренії, ой, вибачте, метаметафоризації). От починаєш читати: «Востаннє ця облізла електричка. // Старенький ранок кашляє в перон. // Є в осені така невчасна звичка…» (І, с. 14). Ніби звичайні собі ознаки сучасної епохи: облізла електричка… всуціль закашляний перон… невчасна звичка осені… Що це? Прямі ознаки сентиментально-романтичного чи то навіть натуралістичного письма? І які можуть бути звички в осені, та ще й «невчасні»?! Вона ж бо, осінь, і сама по собі невчасна. Осінь… схильна плакати дощами, завивати жалібно західними вітриськами… А ні! По-скибіанськи, осінь призвичаїлась «гасити небо розпачем ворон». Так і кортить відповісти експромтом-антонімом: «Непогашене небо – це небо без вороння // Синьо-синє із сивими хмарками смутку…»
Вражає придатність образної системи автора і до щонайдокладнішого деталізування («світло крізь шторки», попільничка, шинкарі як ознаки реальності, побуту завсюдника каварень, вільного митця і немилосердного курця), і до найширших угазальнень, де раптом – «світло крізь шторки спазмами б’є», а в попільничці виявляється щонайменше «попіл Везувія» (І, с. 89). Або так: болотяні духи, щезники, їжачиха, сова… Така собі колоритна напівфольклорна картинка. Аж ніяк! Контекст майже непомітно (Спритність поетичної реакції і нічого більше, жодного обману!) укрупнюється, до всесвітньої гармонії: «В ялиновій вічності синій, // Де квилить незрима сова, – // Як музика Моцарта, іній… // І наші сліди, мов слова» (І, с. 88). Можна довго розмірковувати над більш-менш об’єктивними ознаками збіжности моцартівської музики та інію: але для поета віртуозність, ледь промальована реальність обох явищ існують десь на рівні тонко-інтуїтивному, і тому не надаються осягненню засобами лінійної логіки і прагматики, а відтак – не потребують обґрунтування чи доведення. Воно так є – і крапка.
Чи не так само не потребує реалістичної атрибуції потреба поета в притчі, неначе в краплині води, яка, як відомо, здатна віддзеркалити всенький світ. Притчі в поета-Скиби на кожному кроці. І коли вогнище задихається ліричним героєм, і коли блискучий вуж відчаю про-«ковзне» між вуглинами, стає абсолютно зрозумілим, що право свідчити має лише той, хто підкидав дрова до вогнища (тут і євангельське «нехай той, хто без гріха, кине в неї каменем» (сподіваюсь, всім відомо – хто така «вона»), і звичка людини з натовпу підкидати хмизу до багаття, що вже облизує п’яти приреченому на страшні корчі… Що вже казати про завершальний акорд цитованої поезії «Задихнулося мною вогнище…» (І, с. 36): «Може, істина ще не речена, // А її вже усі зреклися». Контексти і підтексти тут відчитуються самі собою, без щонайменшого зусилля з боку читацьої свідомості.
У поетичному обширі світу Скиби-поета взаємопов’язано все: давньо-міфологічна традиція органічно перетікає в літературну, літературна – природно вливається до річища євангельської притчі, ніби гаряче скло, коли воно, упокорене вправними діями майстра, виливається у тонкостінний мистецький витвір:
 
Недоквітнуть сади
Недоквітнуть дівочі коси.
А слова – то сліди
В нікуди, в нікуди, в нікуди.
Ти за мною не йди –
Я згублюся в пустелях босо,
Щоб, вернувшись колись,
Попросити у тебе води…
(І, с. 108)
 
Або такий:
 
І приходить той час.
І на вітрі шаліють коти.
І щаблями до нас
Хтось у білому
Долу спускається.
Чуєш – промінь дзвенить.
Треба тільки сказати: “Прости”.
Бачиш – промінь дзвенить.
Я ридаю.
Здається, так каються…
Це ще важче таки,
Ніж у двадцять не бути старим,
Не зриватись вночі,
Не здійматись до Нього
По сходах цих…
У котячих очах
Задзеркалля й нічого окрім…
А Михайло Булгаков
Надламаним сміхом
Заходиться…
(І, с. 106)
 
Свого часу відомий богослов, протоієрей Олександр Мень говорив про «єдине поле людства», Адама, який є не лише якимось нашим спільним предком, але всіма нами, а тому кожне нове тіло (при народженні) отримує ніби «іскру» від цієї єдиної душі (душі Адама). Людина безумовно ерудована, о. Олександр наводив такий літературний приклад із творчого доробку поета В’ячеслава Іванова: після падіння Адам бачить сон, в якому – вся історія людства, з її жахіттями і драмами, а потім раптово прокидається, і він – на самоті, у тіні вічного дерева…
Якщо визнати цю ідею, можна уявити, що кожна (осібна) душа живиться досвідом попередників, і ніби підживлюється від єдиної душі людства. Чи не так само поет є цілком законним наступником усіх своїх попередників (по-скибіянськи – послідовників, бо «поети всіх віків мої писали вірші»), тож він напряму, без посередників, підживлюється з єдиної Душі Поезії:
 
Я пам’ятав усе своє майбутнє.
В каретній збруї пріли скакуни.
Та каркнув ворон. Каркнув на розпутті.
І стало все далеким, як вони…
Зоря Полин, похована в долині,
По ночах проростає із землі…
І йдуть листи від тих, що вже невинні, –
Лаури, Беатріче, Наталі…
(ІІ, с. 12).
 
Тож кожен з нас є не лише «очевидцем», але і співучасником усіх вагомих світових (у т.ч. – літературних) подій. Як влучно написав про це один із найвидатніших представників «магічного реалізму» Хорхе Луїс Борхес у поезіях «Буття, 4:8» («…не пригадаю, я був Авелем чи Каїном»), «Макбет» («…аби Шекспір написав трагедію, я вбив короля») та «Співучасник» («мене розпинають, я – цвяхи і хрест…»; «щомиті – прославляю і дякую. // І все – підживлює мене. // Всією вагою – Усесвіт, і приниження, і відрада…»).
Чи не про такий само тісний зв’язок усього з усім та всіх із усіма такий поетичних уривок:
 
Ще так тісно. Бо з неба не йде кутя.
Ще так блідо. Бо в венах застиг потоп.
Я жалівся, що в мене нема взуття,
Доки стрів чоловіка, котрий без стоп.
Сонце скапує воском. Приймай цю гру.
Він, коли засинає, спішить кудись…
Жовті стовбури милиць у цвілий ґрунт
Запустили коріння – і прийнялись…
(І, с. 132).
 
Ліричний герой поезій Романа Скиби часто змінює іпостасі: «опальний король» (і антонімічне – «самозванець»), «Одіссей» (і синонімічне – «Еней»), середньовічний лицар (воїн, герой-переможець, утікач або смертник), приборкувач (і водночас близький друг) драконів, просто дивак (подорожній, часто – без імені)…
Цілком органічні в цьому переліку і своєрідні творчі псевдо «Поет у законі» і «Той, Хто живе у телефонній буді» (звідси і назва розглядуваної книжки «зібраного»), назвиська, вже давно відомі широкій публіці. Автор вдається і до тотемізування ліричного героя: коти, котики і котиська, вовкулаки, скакуни, дракони. Наведу цитату з показової  поезії «Дракон» із розділу «Половина п’ятої» поетичної книжки «Одісея–2000»:
 
Залишивши від тиші руїни,
Розколовши тяжіння граніт,
Я, востаннє народжений з піни,
Підіймаю себе у політ.
Крилам – крити нью-йорки й камчатки.
Хижо сяяти іклам моїм…
Є у світу чотири початки.
Є у світу чотири краї…
(ІІ с. 77)
 
Крім яскраво вираженої типової ознаки постмодерного дискурсу – поєднання непоєднуваного, (авто)пародіювання, гри знаками і концептами… – вбачаю тут вищезгадану, цілком природну для поета, причетність до всіх знакових подій світової історії: «Сліпучі кадри чужої ери… // Ті давні інші, ким був я сам…» (І, с. 70).
По суті, Скиба чинить так само, як свого часу Шевченко (образ народного співця, Кобзаря), Франко (образ незламного Каменяра),  а може і як Михайль Семенко (образ сумовитого П’єро)… І так само як Пушкін – творить міф своєї творчості (моцартівської легкої природи), вписує свою творчість у коло світової літератури. Звідси й літературні містифікації, і схильність до перекладів (переспівів).
У Скиби-поета цілком природно (звісно, не як ознака наслідування, виїмково як типова риса постмодерну: алюзійність, пряма і прихована цитованість тощо) відчувається і вітчизняна, і світова (далекочужинна) поетична практика. І попри те, що на теренах євро-поезії панує верлібр, а Скиба-поет (формально) залишається в межах системи традиційної ритмомелодики, поезії його новаторські: це схоже на злам (і, безумовно, вдалий) традиційної поетики – із середини.
Книгу Романа Скиби можна читати на різних рівнях: так, власне, і має бути з творами серйозного митця. Коли він виголошував свої традиційні («естрадні») тексти на публіці, можна було віддати належне його еквілібристичній техніці, небезпечним (і розрахованим на ефект несподіванки) сальта-мортале у межах обраної ним техніки віршування. Чого варті, наприклад, імпровізації з розряду «серветкової лірики»! Можна навести (навмання) і його промовисті рими: в Леті – плетиві, земля – вимовляй, лайнер – волає… (ІІ, с. 29). Але чи у самій лише техніці тут справа?! Упіймала себе на тому, що не можу згадати, чи поезії Скиби із розділовими знаками. Очевидно, це так само, як із вмінням стильно вдягатися: коли бачиш не одяг на людині, а саму людину.
Так от, читаючи поезії Скиби надрукованими в книжці (навіть дуже знайомі тексти), нарешті починаєш розуміти їхню справжню сутність, чи просто починаєш (нарешті) замислюватися над важливими проблемами «письма і читання», по-оденовськи: «Читати – означає перекладати, оскільки досвід двох різних людей ніколи не збігається. Поганий читач як поганий перекладач: він є буквальним там, де потрібний перифраз, і перефразовує там, де потрібна буквальна точність» (В.Х.Оден, есей «Читання»).
Недаремно, виголошуючи нобелівську лекцію, поет Йосип Бродський підкреслює граничну інтимність процесу читання поезії:  «Багато що можна розділити: хліб, одрину, переконання, кохану – але не поезію, скажімо, Райнера Марія Рільке. Твір мистецтва, зокрема література і особливо поезія, звертається до людини тет-а-тет, розпочинаючи стосунки напряму, без посередників. Саме за це й недолюблюють мистецтво взагалі, літературу зокрема і поезію особливо, обстоювачі загального блага, повелителі мас, «глашатаї» історичної необхідності… /…/ Незалежно від того, чи є людина письменником або читачем, завдання її перш за все полягає в тому, аби прожити своє власне, а не нав’язане чи ззовні насаджене життя, хай навіть воно і виглядає найблагороднішим…». Справді, життя не таке довге, аби марнувати його на повторення, на тавтологію, нехай і красиві. За Й. Бродським, поет і читач у момент такої особистої розмови (завдяки поетичному текстові) дорівнюють одне одному «рівністю свідомості», більше того, «…поезія є продуктом обопільної самотності письменника і читача».
Чи не так і Скиба-поет, за природою «іноходець», який ніби «переписує степ», хоча й не «набіло» («Евтібіда»), або «падає в небо» («Я падаю вище…»). За будь-яких умов і за будь-якої погоди він ніби не тут, не з натовпом, хоч би й під поїздом, що мчить («Ні, не знаю, куди цей поїзд. // Не у ньому ж я, а під ним…»), і завжди – «чужинець», навіть коли йде вам назустріч, і «до очей піднімає свічу» («Маніфест»).
Переконана, поезії Романа Скиби варто читати і – щонайліпше – читати на самоті, коли залишаєшся сам-на-сам із книжкою – і опиняєшся віч-на-віч зі світом поета і його поезії. Тож «вимикайте свої мікрофони»!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!