Як довго ми чекали на свободу!
Як мріяли, служили, виживали
В часи, коли згуртовані народи
Свої держави вперто будували.
У цих промовистих, начебто конспективних рядках Бориса Пономаренка угадується історичний кривавий зміст українського життя-буття, суть якого протягом століть залишалася обважнілим тягарем на душах поколінь. У відвертому голосі поета-громадянина, поета-лірика, який набирався сили, визрів і гартувався на перехресних пронизливих вітрах з московських просторів, палахкотить незламне полум’я вічної козацької залоги як неминучий прояв суверенного літературного мислення. Нелегко усвідомлювати, що Україну як найдавнішу державу на європейському географічному рівні доводиться сьогодні захищати в лавах Збройних Сил України. Така вже наша карма. Пам’ятаємо, як говорить один із персонажів новели Григора Тютюнника «Чудасія»: «… на мій вік три голодовки випало і три війни! От і поділіть: на кожні десять років або те, або те».
Погляньмо на родину Пономаренків. Батько поета Пономаренка Йосип брав участь у Другій світовій війні – поранений, знесилений повернувся додому на Черкащину. Сам Борис Йосипович у свій час військову службу відбував на території Радянського Союзу, а конкретно – на далекому сибірському забайкаллі в росії. Син же поета Бориса Йосиповича нині перебуває в лавах захисників України – на найгарячіших фронтових залогах. Одним із перших українських патріотів зголосився стати оружно проти нашестя нової орди. Передбачаючи можливе дорікання з боку молодого покоління «Чом же раніше – народи … Не зупинили цей путінський жах?!» поет говорить:
Вибачте, хлопці, ми випили зілля
Підлих, лукавих кремлівських ідей,
Наша довіра, а їхнє свавілля –
«Градами» вдарили наших дітей.
… Випала вам небезпечна дорога,
Страх відійшов, — лиш на ворога гнів!
Сиві батьки просять милості в Бога,
Щоб захистив … їхніх славних синів …
Читаючи такі щемливі, небайдужі рядки, мимоволі проникаєшся тривожною думкою про батька й матір, які в теплій квартирі щомиті чекають на телефонну вісточку від сина із глибокої траншеї в Донбаській землі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Почувся звук і блиснув телефон,
Я прочитав слова:
— Вітаю, батьку!
Матусі передай низький поклон,
Тримайтеся – у мене все в порядку!
Пройшла печаль і сонечко крізь скло
Засяяло промінчиком повсюди.
А серце затремтіло й відійшло:
— Ну, слава Богу! Хай там тихо буде …
Глибоким ліризмом наповнені поезії Бориса Пономаренка, у яких звучать громадянські мотиви наповнені бентежними почуттями і за змістом напрошуються називатися «фронтовою лірикою». Це поняття виникло ще на фронтах Другої світової війни і увійшло в літературу як окремий поетичний жанр. І як тут не згадати наших відважних поетів-фронтовиків: Костя Герасименка, Володимира Булаєнка, які тоді зі зброєю в руках боронили рідну землю і не повернулися з війни, залишивши по собі невмирущі рядки поезій. Пішов добровольцем на фронт і воював артилеристом до кінця війни блискучий український поет Василь Швець, якого щиро поважав Павло Тичина.
А наш знаменитий Андрій Малишко ще 1943 року писав:
За Дніпром червоніє калина,
Затемнили дуби небокрай,
Україно моя, Україно,
Бойовищами зораний край.
Ці рядки давно загубилися за далиною минулого часу і вони ніколи не потрапляли на очі сучасному поетові Борису Пономаренку, який по свіжих слідах сьогоденної війни росії з Україною суголосно Малишковому віршу засвідчує:
Кулі й осколки, мов оси жалючі,
Крики і зойки лунають навкруг,
З острахом в небо вдивляються кручі,
Ниву війни – переорює плуг …
Між цими двома наведеними строфами, що виписані українськими поетами з приводу війни на нашій землі, пролягає глибока часова траншея довжиною у вісімдесят літ. Але ж цікаво, що метафоричність (оранка землі) у сприйнятті війни двох українських поетів не помінялася. А що ж – хліборобська, а отже й козацька вдача – не міняється…
Не мінялася досі і участь українського військового потенціалу як оружної сили в складі чужинної армії – зокрема російської. Отак протягом століть – українське козацтво брало штурмом чужинецькі фортеці, вісімдесят п’ять відсотків українських воїнів (від загального числа радянських солдат) ішли на штурм ошкіреного Берліна, а Сталін потім піднімав здравницю «во славу російського народу». Адже: одні в атаку ходили, а інші «ура» причали.
У поетичному доробку Бориса Пономаренка вирізняється образ людини похилого віку, чуйної, знаної, мало не схожої на ікону, рідної і невід’ємної від душі народної – образ Матері. Так уже повелося в нашому поетичному правдивоісторичному літописанні, коли великий Тарас Шевченко теплим щирим словом наділяв цей образ глибокими особливостями саме української материзни. Це ж вона – Мати «свою нудьгу переливала в свою дитину», а потім:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає –
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Її світлий, немеркнучий образ присутній в уяві автора. Хоч мати вже «тихо попрощалась і відійшла без вороття». Але вона часто виринає «з туману літ», нагадує про себе: «І наробилась, і наспівалась, і натерпілась за все життя» …
Складала мати рушники,
Про щось тихесенько співала,
Неначе прожиті роки
У пам’яті перекладала.
Колись один із «умнєйших» московських кіношників зауважив Олександрові Довженку, що в його кінокадрі надто довго залишається стояти мати – мовляв, така пауза стомлює глядача. Знаменитий кінохудожник відповів тому недолугому кінотеоретику: «Українська мати в чеканні своїх синів стоїть вічно» …
Борис Пономаренко наче підтверджує сказане:
… Все далі юність, ми посивілі,
Та оживає з туману літ …
Старенька мати в хустині білій –
Стоїть самотня … край воріт…
У роки великих випробувань (згадаймо Шевченкове: «Жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки») українка стає поруч із чоловічим воїнством проти ненависного зловтішного завойовника – ми на сьогодні є очевидцями цього руху. Ще раз переконуємося, що постать Матері уособлюється у величному образі Матері – України:
Погляньмо лиш у очі голубі –
Там видно душу матері – Вкраїни.
Вагому основу книжки «Сила роду нашого» належить віддати віршам, які поет написав протягом останніх 2021-2022 років. Ці твори наче самі напрошувалися з’явитися як бойовики і волонтери, аби нарешті «здолати диявольську лють ворогів», які продовжують нести пекельну ненависть поміж людьми. Ми, українці, помітно віддаляємося від епохи тоталітарного дияволізму, коли наш народ піддавався забуттю, забитості, спримітизованості. Чимала частина поезій, серед яких «Тримайся сину», «Наш український гнів», «Тікають московити», «Піднімається сонце» та інші в цьому ряду присвячено темі великої воєнної наступальної сили на території ще недавно уярмленої України, коли на наших очах вирішується вікопомна доля Держави у центрі Європи. І по тому, яким потужним антивоєнним духом наснажені вірші українського поета, помітно відлітають у небуття російські фейки–торохтьолки типу «хотят лі рускіє войни?».
На сьогодні мимоволі дивуєшся – в російській літературі про війну ні слова, ні пари з вуст. Заціпило. А де ж ви, глашатаї свободи, совісті, дружби народів? Де ж ваші твори проти війни, проти звірства, що сіють ваші ж окупанти на «братній» українській землі?
Тож український поет від імені terra cozacorum – землі козаків, каже:
У дикій величі месії,
Яку плекали сотні літ –
Сьогодні путінська росія
Готова зруйнувати світ.
Тепер для тих, хто зло посіяв,
Уже стратегія проста –
Всім миром путінську росію
Вернути в рідні болота!
Болюча і тривожна тема нашого сьогодення – війна. До кого не звернешся – нелад і проблеми. Тож і стихія художнього слова Бориса Пономаренка, мистецько-образний обшир його поезій нуртується на глибокому усвідомленні центроукраїнського воєнного подвижництва. Його твори наповнені лицарською добротою і козацькою звитягою. І про це нехай бачить світ – якими стали ми – котрі давно сподівалися: «Чи діждемося Вашінгтона з новим і праведним законом?».
За нами світ – ми вже не наодинці,
А в наших душах є козацький шал!
Тікайте геть, ґвалтівники – убивці,
За Волгу, Дон, а краще – за Урал!
Борис Пономаренко – автор доброго десятка поетичних віршованих текстів, які привернули увагу ряду композиторів, зокрема, хормейстера Національного хору імені Григорія Верьовки, заслуженого діяча мистецтв України Ірини Мельниченко. Творча дружба цих двох митців набуває широкої популярності, що конкретно виражається в потребі їхніх пісень у репертуарі знаменитого українського народного хору імені Григорія Верьовки
Ці пісні несуть у собі національний характер. Творчий успіх Бориса Пономаренка та Ірини Мельниченко і в тому, що вони як митці глибоко розуміють народну піснетворчість – у кожному слові і в кожному акорді звучить український мелос, краса рідної землі і природи. Щиро людські настрої огортають душі слухачів.
У недавньому та і в теперішньому часі, чимало віршописців поглинуті формальними пошуками чи просто словесною еквілібристикою, ефектною версифікацією, творенням текстів без чіткої композиції – така «творчість» нічого спільного не має ні з поезією, ні з піснею…
При всіх життєвих успіхах і шекспірівських випробуваннях річище Бориса Пономаренка не міняє свого напрямку – протікає, як і наш Дніпро, у своїх берегах, визначених історією …