“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
Ігор Курилів. «Між берегами»
КНИГА ПОЕЗІЙ видана ошатно: картонна художньо оформлена обкладинка, крейдований папір, чіткий друк, кожен вірш на окремій сторінці (має своє номерне позначення окрім колон цифри), кольорові сторінкові малюнки, передмова і післямова відомих авторів як охоронні грамоти текстового письма. Хтось передмову називав громовідводом. Мимоволі засумніваєшся, чи можеш сказати і своє слово про цю книгу – не дай Бог критичне… А широчінь змісту книги начебто асоціюється із плинністю ріки – адже назва: «Між берегами». Народна мудрість каже: «Велика ріка тече тихо»…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Збірка поезій є своєрідним щоденником Ігоря Куриліва, творчим методом якого є уважне проникнення у самого себе небайдужим серцем і добрими очима. Поет ніби хоче навернути увагу не читача до себе, а навпаки – себе до читача, предок якого колись давно створив (як видихнув) пісню без запису. І та пісня стала народною – невідь звідки взялася і через століття хвилює наші душі. Ось тут і приходить запитання до себе самого:
Як можна обмінятися
з безмовністю думками
коли нема в ній
ні початку ні кінця
буває часто так що прозріваєш
у цій гармонії абсурду
між Вічністю і Часом
між Небом і Землею
Відчувається, що в цьому творчому процесі автор наперед не обирає тему і форму віршу – ці два компоненти виникають спонтанно на хвилі підсвідомого поетичного піднесення. Так, напевно, в усній формі виникав експромт, кажімо, в українського кобзаря – творця думи, у якій народжувався глибокий епічний образ національної душі…
Складається враження, що книга поезій Ігоря Куриліва є творчим підсумком проникливої душі, яка володіє заглибленим видінням.
АВТОР ПРИХОДИТЬ у літературу з неабияким життєвим досвідом і духовним багажем, має глибоко уважне, аж пильне споглядання і сприйняття навколишнього світу і себе в ньому:
Прожив життя
мов до пергаменту приколотий метелик
Інколи здається, що поет сам ще не може оцінити, що він пише-робить. Наче його душа лишається чистою дошкою (латиняни називали tabula rasa), на якій хтось незримий залишає написи. А поет ті рядки лише переносить собі в зошит. Та це, звичайно, спрощений, поверховий погляд на творчу роботу. Разом з тим напрошується таке відчуття, що поет постійно тримає себе в осмисленому, розміреному русі, а за об’єктом пізнання має свій душевний стан, який міняється від зовнішніх обставин. Коли саме «на шлях, який долав роками» вийшов автор цих поезій – невідомо. Але рівень його творінь підказує, що на творчий шлях він вийшов давно, маючи на меті якщо й не дістатися до вершин пізнання навколишнього світу і себе в тому світі, одначе бути завжди в дорозі…
Я став такий
що ніби і нема мене
уже відкритий весь
і Небові й Землі
Автор у своїх думках-спостереженнях лишається завжди самим собою, не відволікається в бік лжефілософії, як це властиве деяким позерам, метою яких є ошелешити читача словесною піротехнікою чи плутаниною.
Ми у свій час мали багато літературних студій, де нам наставники уперто втовкмачували насамперед про кого писати, про що писати, а про те як писати – майже не згадувалося. А про найголовніше – відкрити в собі природою дане уміння слухати самого себе, не потурати недорозвинутим поглядам, не прагнути здивувати читача чудернацькою римою – не йшлося взагалі …
Але не приймімо за гріх звернутися до умовного способу: коли б ці поезії у той «неповторний, невмирущий час» потрапили на стіл, скажімо, колишньому завідувачу відділу критики часопису «Літературна Україна» Михайлові Слабошпицькому, то названий автор був би звинувачений в індивідуалізмі, у відособленому копирсанні у власній душі як той, хто вороже ставиться до колективізму. А його творіння припинили б життя ще в рукописному варіанті …
Річ у тому, що радянська цензура сприймала в основному традиційне силабо-тонічне віршування, в якому образна система і думка прочитувалися дохідливо, прозоро, майже як на плакаті. Щоб зрозуміло було не лише про що пише автор, а й що втаємничується між словами і навіть про що автор мовчить…
Що за країна
у якій
над помислами злих
завжди так світло
вони в безгрішності широку тогу
навіть зраду одягнути вміють
і тільки в ратоборстві ти ніколи
не взрієш їхнього гарячого чола.
За такий вірш чи вистояв би автор під осатанілим подувом політичних вітрів минулої епохи?
Чи Ігор Курилів обрав собі вільний вірш за спосіб спілкування з читачем, а чи таке віршування просто приріднилося до душі поета – сказати важко. Вільний вірш не рівноскладовий, не поділений на стопи, римування в ньому безсистемне, або і взагалі відсутнє – як у наведеному тексті …
Анатолій Луначарський у рефераті «Великий народний поет», прочитаному 30 березня 1911 року в Парижі на зборах, присвячених 50-річчю від дня смерті Т. Шевченка, сказав, що вільний вірш у творчості Кобзаря з’явився «на кілька десятків років раніше, ніж заговорили про нього на Заході» (опубліковано 1912 року). Є дослідження, що вільний вірш у Тараса Шевченка має типологічні ознаки, якими рясніє і наша народна творчість (і в «Слові о полку Ігоревім», і в народних думах, і навіть у тексті листа, якого писали козаки-запорожці турецькому султанові).
Від прочитання книги поезій Ігоря Куриліва залишається враження глибокої спостережливості автора, а ще хвилююче усвідомлення того, що «світ згубив свою величну досконалість» і людина загубила дорогу в ті дні, коли перебувала «у медостоках слів палких» і на схилі віку усвідомлює, що «мудрість, надбана життям, лише примножує осмуту». Думка, висловлена в останніх словах цього абзацу, звичайно є перифразом відомої сентенції – тобто запозичена…
СПРИЙМАЙМО КНИГУ ПОЕЗІЙ Ігоря Куриліва як вільну, сповідальну плинність у життєвому річищі (адже й назва «Між берегами»). Не так давно наша критика таку беззастережну оголеність почуттів у довірливому слові, нехай і закоханої душі, називала сосюринською відвертістю. Лірику «Між берегами» хочеться читати повільно, вдумливо, зупинятися, адже чимало думок у тексті збігаються з твоїми, читачу, думками, або нагадують про якісь життєві випадки-переживання, співучасником яких довелося бути і тобі самому.
Окремі рядки у віршах Ігоря Куриліва сприймаються як афоризми – стислі мудрі висловлювання, наприклад: «в смерті часу не позичиш», «що глибше в землю ми, то вище в небо», «Спокою думки в почуттях не знайдеш», «не шийте з правди клаптиків брехні велику ковдру», «Довіра як скло коли розбивається пронизує наскрізь», «Коротке вчення про людей, та довге пізнання його»…
Немає безкоштовного добра
Якщо вкладаєш в нього душу
Воно не харч пісний
А до безміри благо
Словесні мініатюри є тривожними згустками болючих переживань, сповнених щирою синівською любов’ю до свого ближнього, зокрема до матері:
Не можу відтужити за тобою
за поглядом твоїм печальним
чи ти вже виспалася мамо
на ложі у землиці рідній
Займаючись віршописанням, поет по-своєму дає цікаве визначення жанру поезії як такої:
Поезія – обман
заради власного спасіння
вона моя свобода
Одначе…
Одначе потрібно звернути увагу на мовні недогляди, які сприймаються не до смаку, не до подоби.
Наявність звертальної чи кличної форми в українській мові засвідчує глибину і шляхетність нашого мовлення, в якому проявляється наказова і спонукальна дія. У вірші «У проваллях життєвих облуд» в авторській мові звучить не диктат, не начальницька вказівка, а добра людська порада. Отож напрошується дієслівна форма: не марнуймо, не несімо, звертаймось.
У вірші «А дні як промінь у шпарині» перші рядки напрошуються на узгодження їх у числі: «А дні як промені в шпарині», або «А день як промінь у шпарині».
У вірші про зозулю «Відрікшись від байстрят своїх» автор сповідає нав’язливу збиту мораль про цю птаху як про легковажну жінку. Значно глибша думка про зозулю криється в наших народних піснях – як символ жіночої невтішності, туги. І це співчуття до птахи криється в її природі: річ у тому, що вона несе лише одне яєчко протягом тижня. Тож висиджувати усі разом, як інші птахи, вона не може. Тому «змушена» підкидати своє яєчко в гніздо чужої пташини…
У народній пісні:
Ти, зозуле, ти, зозуле, ти, зозуле сива.
А ти одна, а я друга в світі нещаслива.
Окремі вірші у збірці Ігоря Куриліва про творчість поетичну звучать як словесні формули:
Я тільки музиці
своє обличчя відкриваю
лише вона одна
мене ніколи не зістарить
Але ж не потрібно нехтувати і музикою слова. Адже у процесі творення поезії до слова покірливо дослухається музика – ці два компоненти також народжуються спонтанно на хвилі натхненного піднесення. На жаль, у книзі музикальній побудові словесного рядка не завжди підпорядковано алітерацію і звукопис. Натрапляємо на своєрідні затори, створені збігом між словами однакових за звучанням приголосних літер – глухих, свистячих, лабіальних. Для прикладу: мов в невиразнім, колись здавалось, тіл людських, скорившись слухають, лиш щось собі надумаю, сумнівам й тривогам, шукаю слів в собі, де пестить цвіт бджола. Тут частково наведені міжсловесні затори утруднюють виразне читання віршованого рядка, стають на перешкоді звукописного мелосу і краси нашого мовного українського повноголосся.
Інколи думка автора важко пробивається крізь плетиво належно неупорядкованих слів. На початку вірша «Це одиноке дерево» (абстрактна назва) за логікою напрошується дати іменну назву дерева саме чоловічого роду- відповідно до автора яко чоловіка. Думається, що правильніше і звучніше мав би сприйматися рядок у такому вигляді: «Цей одинокий осокір похожий так на мене». А оте глухоніме слово «чимсь» взагалі непотрібне. Але й уточнене порівняння «бо так на нім (на дереві – П.З.) кривих гілок багато» сприймається як несуттєве і сумнівне. Адже в природі дерев з прямими гілками не існує …
Подібні мовні і стилістичні недбальства мали бути видалені чи поправлені ще в рукописному варіанті майбутньої книжки. Адже це – робота редактора! І редактор мав би свої зауваги погодити із автором.
Ми, слава богу, звільнилися від колишньої присутності держкомівських керівників літературою, які намовляли цензорів брати письменника під особисту опіку як, скажімо, Григора Тютюнника, чи й автора цих рядків. Нехай ті цензори ідуть і не вертають… А редактор як людина грамотна, вірна своєму службовому обов’язку, як добрий помічник і порадник автора залишається бажаною і потрібною особистістю.
ЗБІРКА ПОЕЗІЙ Ігоря Куриліва «Між берегами» видана поліграфічно зі смаком, ошатно. Але авторський текст цієї книжки потребує фахового редагування.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.