“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
(ПРИЧИНОК ДО ПОВІСТІ О. ШУГАЯ «КРАПЛЯ СОНЦЯ У МОРІ БЛАКИТУ»)
1.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Аркадій Казка. Сьогодні мало хто знає про цього поета, який загинув ще в листопаді 1929 року – під час процесу вигаданої чекістами «Спілки визволення України». Нібито скоїв у камері самогубство, хоча сумнівно. Адже був ще молодий (39 літ), мав дружину, вчительку Анну Павлівну, і двох синів – Левка й Антоніна. І мав наснагу до життя й творчості.
Аркадій народився в Седневі. Закінчив у Чернігові реальне училище. Разом з Тичиною навідувався до Михайла Коцюбинського на його «середи». Дружив з автором «Соняшних клярнетів», з композитором Григорієм Верьовкою; сам був людиною музичною, грав на піаніно, співав, малював (на жаль, збереглися лише дві картини), теж – як і дружина – вчителював. І писав вірші – адже
Життя – яка то гарна річ!
Життя – прекрасна таємниця,
Втіх чистих радощів криниця…
Життя – яка то гарна річ:
Злотистий день, кохана ніч,
Коханий сон й кохана сниться…
Життя – яка то гарна річ!
Життя – прекрасна таємниця!
Вірш датований 1918 роком і в назві вже визначена його форма – «Тріолет». Авжеж! На відміну від своїх поетичних сучасників (крім хіба що М. Зерова та М. Рильського), Аркадій полюбляв екзотичні форми віршування, як тріолет, газель, рондо, вдавався до античного гекзаметру, яким писали Гомер та інші античні автори; особливо полюбляв сонет, навіть опанував таку складну форму, як вінок сонетів (зразок – його “сонетовий вінок” «Аргонавти»).
Аркадій друкував свої вірші в журналах «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Плуг». Проте опублікувати окремої збірки не встиг. Бо 10 вересня 1929-го його заарештували. Вдень і вночі допитували. Виснажували до краю. І через неповних три місяці пригноблююча звістка – добровільна смерть. Але чи добровільна?
Ще на світанку нашої державної Незалежности Олександер Шугай написав книжку «Крапля сонця у морі блакиту (повість про Аркадія Казку)». Видати її вдалося тільки через двадцять років – 2010-го. Проте ця книга не тільки про Аркадія Васильовича Казку, а й про видатного поета і перекладача Василя Мисика. Долі обидвох переплітаються. Адже Мисик був учнем Казки – коли той вчителював у семирічній школі на Катеринославщині (зараз Дніпропетровська область) в селі Підгороднє.
1935 року Мисик був репресований, карався на зловісних Соловках. Дивом зацілів. Пізніше з ним листувалася дружина Казки, яка теж зазнала поневірянь, надто ж коли декілька холодних і голодних років навчала дітей в Казахстані. Опісля мешкала з племінницею Авґустою Михайлівною (тіткою М. Байдакова) в Чернівцях. Померла 1973 року. Остання вістка від неї – листівка до Мисика – позначена 4 листопада 1968 року.
В епілозі Олександер Шугай зазначає, що в Аркадія Васильовича, як він з’ясував, був онук, теж Аркадій, – Аркадій Казка, який мешкав у Чернівцях. «Потім кудись виїхав. Розшукати його поки що не пощастило. Може, прочитавши ці рядки, сам відгукнеться?»
Насправді в Аркадія Казки були не лише внук, а й дві внучки – Наталія і Ніна: всі троє – від Левка. До цього роду належить ще один внук – Михайло Михайлович Байдаков. Але не прямо, а по лінії сестри Аркадія Васильовича Єфросинії, яка вийшла заміж за адвоката Михайла Кириченка (пропав безвісти на війні). Їхня дочка Тамара, за чоловіком Байдакова, і стала мамою Михайла Байдакова. Себто він внучатий племінник (сестрінок) поета Казки.
2.
14 жовтня 2018 року. Саме цього сонячного дня я вперше побачив пана Михайла. Це було в центрі Чернігова, на площі «Красна», де я з колегами-літераторами продавав на розкладці свої книжки. А приїхав до старовинного Чернігова на «Книжковому дворику на колесах», яким управляла світлої пам’яті Люба Хомчак. Вона організовувала не тільки щорічні «Книжкові толоки» в рідному Миколаєві на Львівщині, а й урочисті поїздки у різні міста України, де були знайомства, літературні виступи, продажі книг. І отак – протягом семи літ.
І ось Чернігів. Відчуття особливі: бо одна річ знати про минувшину з книг, картин, інша – пізнавати її навіч, вдихнути повітря історії на місці подій: побувати в Літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського, відвідати гетьманську столицю Батурин, оглянули палац останнього гетьмана Кирила Розумовського та музей археології міста, навіть побачити ошатний будинок-музей генерального судді Кочубея – того, який, разом з колишнім полтавським полковником Іскрою, склепав донос Петру І на свого гетьмана Мазепу. І, звісно, перейнятися болем за тими п’ятнадцятьма тисячами батуринців, яких безжально вирізали московити 2 листопада 1708 року.
Опісля – Ніжин, або, по-давному, Ніжен, державний університет імені Миколи Гоголя, а передніше – Гімназія вищих наук, яку заснував граф Ілля Безбородько на кошти свого брата – славнозвісного Олександра Безбородька, у 1797-1799 роках канцлера (іншими словами – прем’єр-міністра) Російської імперії. В цій Гімназії, фактично тодішньому виші, навчалися Євген Гребінка, Леонід Глібов, Микола Гоголь…
Водночас були незабутні творчі вечори, зворушливі зустрічі, як-от із кандидаткою філологічних наук, доценткою Людмилою Зіневич (зараз директорка Чернігівської бібліотечної системи) чи із заслуженою артисткою України Любов’ю Веселовою, яка майстерно грала головну роль на виставі «Пригоди бравого вояка Швейка» в Молодіжному театрі…
Привабливою людиною був і Михайло Байдаков. Вище середнього зросту, поставний, коротко підстрижений, з акуратними вусиками, маломовний, зосереджений. Він без довгої надуми купив дві мої книжки, ми сфотографувалися… З того часу й почалися наші дружні контакти. Головно через Facebook або телефон. Обмінювалися враженнями від прочитаного, побаченого чи почутого. Він «придбав» мені у Чернігові нових щирих читачів, як-от сім’я Молочко та її колеги-медпрацівники.
Тоді я ще не знав про близьку приналежість мого нового друга до роду Аркадія Казки. Мало знав і про творчість самого Аркадія Васильовича, тільки чув про такого поета з «Розстріляного відродження», який перший – ще 1929 року, до загибелі Миколи Хвильового та Миколи Скрипника, – відкрив печальний мартиролог творців української культури.
А в червні 2021 року Михайло Михайлович надіслав мені вже згадану книгу Олександра Шугая – до речі, редактора 1979 року моєї першої збірки «Вересневі знамена» у київському видавництві «Молодь». До цієї ошатної книги на 664 сторінки увійшли Шугаєва документальна повість про життєвий шлях Аркадія Казки («Крапля сонця у морі блакиту»), а також вибрані поезії поета, його переклади, статті, критичні розвідки, документи, фотоматеріли.
Так я відкрив собі у повноті творчість Аркадія Васильовича Казки. А невдовзі відкрив собі творчість і його внука Михайла Байдакова.
3.
Історичне (перша згадка – 1068 рік) містечко Седнів. В ньому 19 жовтня 1952-го прийшов на світ Михайло Байдак (мабуть, таки Байдак, бо таке було прізвище діла Павла, а не зрусифіковане Байдак-ов). Та поки що залишимо паспортну назву.
У Седневі Михайло Байдаков закінчив середню школу, потім – у білоруському Гомелі – електромеханічне училище, а дещо пізніше – медичний коледж у Чернігові, де й мешкає з дружиною Наталею. Доля подарувала йому за життя доньку Вікторію і трьох синів – Віталія, Гліба й Михайла.
Михайло Михайлович віддавна цікавиться минувшиною і краю, і своєї родини. Він дослідив, що коріння його роду – в добі Гетьманщини. Один із предків, Григорій Пекур, був у Седневі сотником… У Седневі донині частину міста називають «Пекури». З козацького стану були мати Аркадія Єфросинія Пекур та його батько Василь Казка, який навчав дітей земської школи музики і співу, а також керував церковним хором. Вони мали трьох синів і чотирьох доньок. Одна з них, найменша, на ймення так само Єфросинія, розповідала маленькому Михайлові, що в неї був брат, який писав вірші… Але більше – нічого. Бо час ідеологічно не сприяв доглибному пізнанню свого роду й народу. Щоправда, 1965 року вийшов черговий збірник «День поезії», а в ньому добірка Аркадія Казки, яку підготував – зі вступним словом – його друг Василь Мисик.
А через чверть століття, вже під час «перебудови», вдалося видати Казчину збірку «Васильки» (1989), про яку так мріяв поет. До збору матеріалів долучилися Василь Мисик, палкий шанувальник Казки економіст Анатолій Павлюк, відтак Станіслав Тельнюк, який упорядкував збірку та написав обширну передмову «Залюблений у нове життя».
Десь у той час Михайло Байдаков віднайшов дві валізки з архівом свого діда, що його зберігав у матері як свій «спадок» внук Аркадія Васильовича – теж Аркадій (син Левка). Він передніше працював на БАМі, там одружився і жив на Забайкаллі. Хоча й навідувався в Україну… (Це саме той внук, про якого О. Шугай писав, що він «кудись виїхав»).
Як пише Михайло Михайлович, «Ганна Павлівна зберігала все, що було пов’язане з родиною: документи, листи, щоденникові записи. Як складно проходив процес підготовки першої збірки «Васильки» до друку! Копії листів Ганни Павлівни до П. Тичини, Олеся Гончара, С. Тельнюка… усіх не пам’ятаю, та було ще багато іншого. Я дуже зрадів, коли натрапив на рукописи Аркадія Васильовича. Я тримав у руках ориґінали: зшиток збірки «Васильки», переклади поезій Івана Буніна, спогади про зустрічі з Михайлом Михайловичем Коцюбинським, музику, написану Григорієм Верьовкою (з яким він товаришував із дитинства, навчаючись у реальному училищі в Чернігові), до вірша «Згасає день». Моє відчуття було неймовірне… Я розумів: це не повинно припадати пилом».
І не припало. До того ж надихнуло схвильованого внука на власну творчість. Причому не тільки це.
4.
Михайло Байдаков декілька разів навідувався зі своєю молодою і вродливою дружиною до Львова. Ми оглядали пам’ятні місця міста, багато говорили про сучасне письменство і наше розстріляне відродження. Мій гість з пієтетом завжди згадував Аркадія Казку та Ганну Павлівну, з дому Цитович, теж учительку. Це їй він звірявся:
Про тебе марив я уже давно,
Мене, ти кажеш, в тузі теж шукала.
І ось звела нас Доля, і в одно
Два серця замордованих з’єднала.
Принагідно Михайло Михайлович згадував і про своє перше небувале кохання. Небувале, бо тривало всього… дев’ять днів, а проте обпекло назавжди. І він написав книжку «Дев’ять днів і все життя, або Листи у друге життя», присвячену Олександрі.
«В ній немає вигадки, лише художнє оздоблення, – пояснює автор, приславши мені деякі пізнавальні матеріали. – Це все в листах, спогадах і щоденникових записах. То було звичайне знайомство, яке переросло в надзвичайне кохання. Протягом тридцяти років – життя прожите в листах. Вона рано пішла у потойбіччя. Це мене глибоко вразило».
Задля точності подій і відновлення вражень Михайло Михайлович звернувся до Одарки – доньки Олександри. І вона без зволікань переслала адресату всі його листи до її матері. А оскільки він зберіг і листи Олександри, то минуле в цьому перегуку двох сердець знову ожило – прекрасне й до сліз зворушливе… Уривки з цієї книги Михайло Михайлович час від час викладав на сторінку у Facebook – і пересвідчився, що живі, обрамлені образністю спомини глибоко хвилюють не лише його, а й читачів. Тим-то він написав другу книгу «Коли Душа говорить» і надіслав текст мені.
Книга «Коли Душа говорить», – уточнює він, – планувалася другою, але, оскільки вона за обсягом менша, я вирішив видати її першою. Посвята – моїй вірній дружині Наталі. Її поява в моєму житті – дар небес. Ми разом працювали, зблизились… – одружились. Вимріяна за роки любов увійшла в моє життя. Вона створює умови для творчості.
Те, чого не було в реальності багато років, сталося після нашої зустрічі з Олександрою – коли минуло тридцять літ з дня знайомства. Вона благословила мене на подальше щасливе життя. І воно збулося. В це важко повірити: щоб на обрії ночі день засяяв. Сонце наче зупинилося і не полишає небо. Я – щаслива людина. Пишу, творю і дякую Богу за все, що Він мені дав – надійного ангела-хранителя Наталю».
Одначе, як уже побачив читач, душа Михайла Байдакова говорить не тільки прозою, притому густо експресивною, місткою, але й віршами. Вони – російськомовні. Незважаючи на можливий осуд, пан Михайло вирішив не відмовлятись від них (що було, те було), але перекласти їх, – в них душа говорила з минулим. Це зробили поетеса з Львівщини Наталя Данилюк та його землячка, поетеса Ганна Верес (Демиденко).
До цього процесу, на прохання Михайла Михайловича, прилучився і я. Та українізував сім віршів. Для прикладу наведу «ВИДІННЯ» з авторським уточненням «Сонет пам’яті про Олександру»:
Пізнати щастя прагну, а воно,
Здавалося, назавше відкотилось.
Та, як гірке причастя, знов явилось,
Як у безодню зяюче вікно.
І болем проминуле заіскрилось.
Все суще враз зів’яло, спопелилось:
Ні радощів, ні тихих снів нема.
Я спокою шукаю, та дарма.
Видіння враз постало… Я тремтів.
Це страх, це жах! І я заціпенів:
Перед очима – з квітами могила.
«Ти Богом послана мені колись…»
Я докоряв собі, і я моливсь,
Аби вона почула і простила.
5.
Назагал наявна книжка Михайла Байдакова – це небуденна поема любові, поема кохання; це делікатно-відверті етюди (чи новели, як їх класифікує автор) про знайомства, про тонкі відтінки почувань, вони особливо принадні на тлі розпусної так званої постмодерної літератури. Байдаков – майстер слова, опису переживань, діалогу. І в сімдесят літ (як істинний митець) він зберіг молодечу жвавість, гостроту почувань, візуальну точність в передачі події.
Ось його етюд «Чар знайомства» з Олександрою, або, як її ще називали, Ксаною… Він ступав повз дівчачий корпус у пансіонаті в Нальчику – і почув специфічне запрошення трьох дівчат з другого поверху: «Стрибай сюди!» Михайло не розгубився. Підвів догори очі, вибрав зором найвродливішу і гукнув: «Стрибай ти до мене, а я тебе зловлю!» (…) Вона зі сміхом вигукнула: «А ти мене утримаєш?» – це вже був не той голос, який пропонував мені стрибати… ми разом весело засміялися.
– Стрибай! – повторив я з притиском.
– Ні, я боюсь! Краще зійду – вона зникла за дверима і за хвилину з’явилась перед моїми очима. (…)
Правильний овал обличчя із ямочками на щоках, а носик, ледь кирпатий – витончений. Трояндові пелюстки губ, не намальовані, свої – яскраві й живі. Однак найбільше мене вразила шовковиста бліда ніжність обличчя. Шкіра була настільки чистою, що, здавалося, жоден промінчик сонця не поцілував її. Коли вона посміхалася, спливало в уяві… наче дитина сонця спустилася на землю й стоїть переді мною. Я не відводив очей – і не «сліпнув», відчував лише щирість теплого усміху”.
Так почалося це знайомство, яке тривало всього дев’ять днів – а наклало відбиток на усе подальше життя. (Олександра, виявляється, ще раніше запримітила Михайла, і він їй сподобався). Що сталось далі – можна довідатись з віршів і новел Байдакова, його листування з Ксаною, а воно (з обох боків) – це суцільна поезія.
По-іншому, поволі, дуже делікатно, розвивались взаємини з Наталею.
“Молодість, краса, якась незвичайна… – жар-птахом впала йому в очі, коли вперше побачив її, – пише Михайло про себе в третій особі. – Та тільки вона здавалася далекою, як зірка яскрава – таємнича і недосяжна. Хіба що поглядом міг торкнутися очей, і то лише на блискавичну мить. Вона відразу опускала вії, проходячи мимо, не зважаючи на те, що він продовжував проводжати її зацікавленим, хоча й прихованим поглядом. І це тривало не день, не два… – не раз. Звернутись, зупинити не наважувався. Траплялося, їхні погляди зустрічалися, проте слова губилися… – ніяковість обеззброювала”.
І це природно. “В неї були вродливі риси і гордовита постава, а очі лишали присмак неба по собі – щось величне провіщало. Так і кортіло йому запитати: «Як Вас величати?»
Обоє трудилися в одному закладі, але в осібних приміщеннях. Дні, місяці протікали в одноманітті. І все ж, кожного разу, прошкуючи коридором, він чекав її «зоряного світла», журливо-несміливого погляду, який свідчив і про її самотність… І те, що мало статись, таки сталось. «Злива поєднала» (як зізнається в новелі під такою назвою), коли вони гуляли в парку над Десною, і їх застала негода… Новела «Один вогонь на двох» – про єднання остаточне, подружнє, до решти їхніх спільних днів.
6.
Без сумніву, Михайло Байдаков – людина обдарована, непересічна. Він успадкував творчий дар від свого діда Аркадія Васильовича. І не тільки від нього. Адже вірші писав і старший син Аркадія Казки Левко, хоча й працював машиністом на залізниці, і молодший – Антонін, який особливо був талановитий: грав на піаніно, співав, навчався в консерваторії. Але у 23 роки, 1947-го, помер від виснаження голодом. Не надто довго прожив і Левко: внаслідок неправильного діагнозу зійшов зі світу під час операції… Зрештою, поетично обдарованою була й Ганна Павлівна – вірна дружина Аркадія Казки.
Отож Михайло Байдаков мусить жити за них трьох, а чи й за чотирьох. Він відчуває це. А надто коли навідується до рідного Седнева і бачить пам’ятник Аркадію Казці. Цей монумент з виглядом на річку Снов він встановив власним коштом у колишньому маєтку Лизогубів серед інших історичних скульптур; чи коли переглядає фільм «Самостійники», який 2015 року створило Чернігівське телебачення. А сценарій написав він, Михайло Байдаков. Бо, як доведено, його дід Аркадій Васильович, разом з Василем Елланом, був членом таємного Братства самостійників, до якого вступив у серпні 1914 року. А присягу склав у Спаському соборі Чернігова.
Приємно М. Байдакову переглянути й літературний альманах «Літо–2021. Ковток життя», в якому опубліковано один із розділів твору «Повернення».
В цьому ж альманасі за 2022 рік були оприлюдненні й окремі розділи з майбутньої книжки «Дев’ять днів і все життя, або Листи у друге життя»: «Трагедія любові», «Надія продовжує жити», «Одкровення», «Незвичайна знайомість». Восени 2023 року альманах «Затишок» опублікував розділ «Купальська ніч», а навесні – «Пробач мені, прости… »
Ще одна приємність – диплом лауреата 1 ступеня, що його він тримав на Всеукраїнському конкурсі авторської прози та поезії «Талановитий світ» 11 лютого 2022 року.
Та головні здобутки, до яких він у більшій чи меншій мірі причетний, – це книга Вибраних творів Аркадія Казки, в якій вміщена повість Олександра Шугая з поетичною назвою «Крапля сонця у морі блакиту» (бо О. Шугай не тільки відомий редактор, а й поет і прозаїк); це збірка «Васильки»; це пам’ять про репресованого Поета, яку з допомогою небайдужого нащадка-внука визволили з небуття. Не випадково до свого прізвища «Байдаков» Михайло Михайлович тепер додає «Казка».
Петро Шкраб’юк,
письменник, доктор історичних наук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.