Петро Гнида. Три крапки і дефіс Наталі Пасічник

590

Писати про Наталю Пасічник нелегко з літературного боку, а ще важче, мабуть, з іншого. Втім, сьогодні ітиметься лишень про літературу. Точніше поезію.

Збірка «Кирилиця» видана у 2016 році й містить, як зазначається в анотації, вірші, написані впродовж 2014-2015 років.

А взагалі як народжуються вірші? Мабуть, у кожного по різному. У когось, наприклад, десь «лампочки напружено горять», «і фотокартки і листи», або коли ти «трохи сонна трохи п’яна». Втім за класичним канонами тут мали би бути такі неодмінні атрибути, як ніч, місяць – «лямпа поетів та сновид», трохи самотності та сум’яття, коли «мов ртуть, підноситься солодкий жах до горла і до мізку», тоді вже розсуваються, мов карти, стіни, пливе угору стеля, гаснуть вікна в синій тіні й найближчі речі вкриває мла. Це за Антоничем, а чи далеко відійшла від цього Пасічник, спробую перевірити, що називається, на місцевості, тобто заглибитись у її тексти із названої збірки.

 

у ніч січневу – вечір пізній

візьми і перейди за край

або замкни замок залізний

і вже нікого не пускай

 

Схоже, починається. А далі «світло кинеться у розтіч» й «вдарить в голову пітьма». Власне,

 

так починається зима

або застуда

і лиш вода тече сама

кудись в нікуди

 

А ще:

 

сніг що випаде от-от

як зуб молочний

 

А що там із самотністю? Поетка, здається, стверджує щось протилежне: «це ніч яку мені самій не пережити»… Втім, усе в порядку, далі згідно із канонами: «місяць пливе у замерзлих калюжах» і ти вже ось-ось «пустишся берега»…

Залишається далеко позаду «золотий столичний смог», вітер скаламучує сонну воду, виринають із темряви якісь постаті. Чи не Цвєтаєва з… ,таки Ахматовою, бува, приплентались у гості?! Ні, усього лишень «зиркають якісь древляни на тебе потай з того боку» та ще «за старі нічийні кості гризуться вуличні собаки». Але й не без цього, бо таки «хтось незнайомий гукає: «наталю». А втім, обережно «не розхлюпуй душу», бо:

 

серце раптом випаде з грудей

і розіб’ється на маленькі друзки

 

Так, видається, минає безсонна творча ніч Н. Пасічник, «налита втомою по вінця». «І вже не знати – шапка снігу на хаті – тане чи росте».

 

учора тут знову не вщухала завія

а нині від неї немає і сліду

лиш сніг осідає так важко на віях

 

Вже над ранок, коли «зникають по одному горе-свідки» можна випити гарячої кави й на здоровий глузд оглянути сотворене. Здається, «ще чашка на дорогу ще остання і ти готова». Але чи готові тексти, Наталю?

 

задихана після бігу

блукаєш між берегами

аж рання осіння крига

ламається під ногами

 

Гарно, усе решта теж готове? «Пахнуть сіллю манускрипти»?

 

Атож, дивись:

 

дві чорні збірки на полиці

отам у першому ряду

 

Ов-ва.

 

і поки жовтий місяць ніби

тарілка котиться по небу

здається що маленький німбик

над головою сходить в тебе

 

Що ж, тепер можна познайомитись і поближче. «Дайте руку! Вот грудная клетка. Слушайте, уже не стук, а стон; тривожусь я о нем…». Це Маяковський. «Удивляетесь, конечно? У меня, да и у вас, в запасе вечность. Что нам потерять часок-другой?!.» Щоправда, стояти нам не зовсім поруч. Ви на Пе, а я на Ге.

 

від нас обох неначе від абетки

залишиться лиш літера одна

 

«Кто меж нами, с кем велите знаться?!». Хоча, видається, що доречніше тут запитати, хто після нас – за абеткою. Знаєте його? Нехай стоїть!

 

– «Оце і є моя зупинка серця»…

 

– «Не повернутись – хоч умри у ніч вчорашню»…

 

Ad impossibilia nemo tenetur!

 

19.02.2020

“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!