“Українська літературна газета”, ч. 6 (386), червень 2026
Жайворон Михайло. ПО ЛЕЗУ ТРАВИ. Поезія 2015-2025 років. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2026. – 372 с.
До нової збірки Михайла Жайворона «По лезу трави» увійшла поезія десятиліття, охопленого війною, тож певною мірою відображає усю гаму переживань сучасного українського суспільства, у якого «кожен ранок як битва, кожен подих як сповідь». Не випадково і кожен рядок цієї сповідальної книги – своєрідне лезо трави, гостре і ніжне, по якому пройшовся Поет з великим відчуттям Світу та знанням людської душі на перетині Часів і Голосів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Увагу найвибагливіших поціновувачів поезії привертають високохудожні емоційні тексти про любов і ненависть, мужність і жертовність, моральний обов’язок і вибір, де цілюща магія та внутрішня енергія Слова надають знаним символам нових відтінків, алегоричного інакомовлення, дарують справжню насолоду і читацький катарсис.
Книга вміщує триста віршів і має струнку композицію, кожен її розділ відповідає певній тематиці. Відкривається збірка розділом «Кожен п’є свою чашу…», де представлено ліричні вірші під спільним знаменником: осмислення власного «Я» – від дитячих літ на колоритному Поліссі до років зрілості на тлі соціальних драм і трагедій. Автор шукає себе на рідній землі, на воді озер і рік, у глибокому небі і космосі, у ранках і вечорах, у змінах пір року, у Слові. Характерно, що у цьому циклі творів немає декларативності, демонстративності, самореклами, а присутній мудрий погляд на себе у цьому світі, у природі, у рідному краї. Персональність автора проявляється в індивідуальному стилі, у щирих одкровеннях, в осмисленні свого родового коріння. Тому й пише він, що не шукає у світі чудес, адже напевно знає: найбільше диво – це коли сходить сонце, найвище чудо – жива і нескорена Україна.
Поет народився на житомирському Поліссі, і це вплинуло на його поетику. У віршах, у яких не раз згадується Бог, Всевишній, живуть русалки, домовики, домашні боги, вовки, чарівники, причому їхнє тлумачення не демонічне, а позитивне, поетичне. Тож можемо говорити, що авторське мислення закорінене у дохристиянську міфологію, яка добре збереглася на Поліссі і донині. Особливо яскраво це проявилося у вірші «Світ старіє із часом».
У центрі поетичних роздумів та рефлексій Михайла Жайворона – людина з усіма її плюсами і мінусами. Парадоксально звучить рядок: «Пощастило мені на людей лицемірних і злих». Але: «…а я дужчав корінням», тобто йдеться тут про протилежний ефект, як то і буває у житті сильної і самостійної людини. Та ще осмислення себе не виключає переосмислення свого оточення: вдаваних друзів, лукавих знайомих, словоблудів. Тут автор висловлює свою позицію: «Тримаю дистанцію. Зла не тримаю». Бо для нього головне жити в ладу із собою: «Прямо в яблучко серця націлене вістря епохи, // У якій у ладу я лише із собою живу».
Вірші у книзі – не скороспілки, а виважені, продумані, глибинно пізнані та пережиті образи світу і людей. Вимальовується заодно образ Автора, схильного до філософських роздумів, матерією яких стає уявлення про красу природи, про рідну землю, про всесвітні обшири. І на цьому тлі – тривога за світову безпеку. І та тривога витікає передусім із теперішнього становища України, а ще точніше – стану людської душі: «чому усе менше людського у людях?».
Осмислення себе у книзі не прямолінійне, не порожнє, не навмисно акцентоване. Вражає свіжа, витончена метафорика, породжена небуденним ліричним «Я»: «На листочку вигойдую сни у зеленій колисці // І проціджую світло крізь сита густих павутин». Здавалося б, тут підібрані усім знайомі поняття, але як поетично звучить оте звичне, нагадуючи дитячу казку, враження про світанок свого життя.
І загалом, якщо спробувати визначити ключові образи у поетиці віршів Михайла Жайворона, то вони пов’язані із життєво важливими реаліями, свого роду архетипами, тому і стають опорними у поетичному світотворенні: сонце, ліс, дорога, небо, світло, серце, крила, птах, політ, світ, душа, земля… Це означає, що поет не купився на модерні експерименти, а спирається у поезії на добротну українську традицію в літературі.
І звичайно, у процесі самоосмислення виставляються певні пріоритети, заявляється власна позиція. Аморальне, підле, антиукраїнське, продажне і т. д. наявне у займеннику «вони», а протиставлення «їм» – «ми», «я». Так завдяки займенникам складається поетичне вираження громадянської, людської, моральної позиції. Таких творів чимало у книзі.
Актуальна наразі воєнна тема знайшла своє відображення у новій книзі Михайла Жайворона. Це індивідуальний погляд на війну, у якій Україна захищає свою свободу і незалежність. Автор за віком не може брати безпосередню участь у боях, але своїм Словом-нервом емоційно і поетично передає у віршах переживання, відчуття людини, яка не на фронті, але у перманентному стресі, бо перебуває під прицілом ворожих ракет і дронів, бо безпечного місця в Україні під час війни немає. У схвильованих рядках – біль, страх, сподівання. Змінюється і поетика творів, з’являються нові метафори й алегорії: «Помирають зірки на асфальті ріки, // Тоне світло в глибинах, залитих водою»; «Тільки біль – від біди. // Гострий щем – від сирен»; «Ходить по мінному полю туман, // Стежку бинтує…». І все ж крізь осмуту проривається в поетичному мереживі і весняна квітка, і ластівки у небі, і біла хмаринка, і травнева трава… У текстуру віршів проникають слова, образи, властиві воєнному часу: «бруствер обрію», «запалений схід», «піднімає свій щит», «у прицілі сльози». Понад усім – віра: «І не стане орди на землі».
Ця поезія – про сьогодення, про наші тривоги і сподівання, про все те, що ми знаємо і відчуваємо. Місія автора – не творити літопис лихої пори, а в поетичній формі акцентувати на споконвічному – вірі, любові, надії і мудрості, не озлобитися, не зламатися, а залишитися людьми – на противагу нелюдам із московії. Поет переконаний: рідна земля зможе «усім смертям на зло плекати квіти, яблуні і вишні».
Знайшло у книзі відлуння чорнобильської трагедії (автор був одним із перших учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС). Хтозна, можливо це відлуння певною мірою асоціюється з нинішньою кривавою війною, накладається на наші теперішні тривоги й очікування. Поет знаходить містку метафору для страшної зони навколо Чорнобиля – «чорний квадрат». У циклі про не таку вже й давню трагедію вміщено твори, які резонують із сучасністю: нагальна потреба не допустити нового лиха, убезпечити людство від смертоносних подій. Чорнобиль – урок людству, але поет вагається, що вибух реактора навчив людину розумно господарювати, берегтися і думати про майбутню безхмарну годину.
Мотив любові з різноманітними варіаціями й асоціаціями пронизує всю книгу, а найяскравіше проявляється у розділі «Доки любиш…». Це своєрідна «Пісня пісень» Михайла Жайворона. І це не просто любовна лірика, а лірична філософія, що ґрунтується на чуттєвості і мудрості душі та серця:
Озирнутися можна,
вернутись – ніяк!
Все попереду ще…
Доки любиш…
І дишеш.
У розділі – широкий діапазон почувань: від захопленості і замилування до сумнівів і тривоги. Та все-таки переважає справжнє – те, що на серці. Нюанси любовних почуттів надихають автора на пошук виразних, оригінальних образів (а про кохання поети написали тьму-тьмущу віршів, тож відкрити щось своє надзвичайно складно). Читаємо про стан ліричного «я»: «І сніжили сади. // І цвіли заметілі». Прагнення сказати свіжо, по-своєму веде до парадоксальної, але художньо яскравої метаморфози.
Завершується книга циклами віршів про пори року. Тема не нова, але Михайло Жайворон зумів знайти місткі образи та заглибитися у філософію вічного круговороту у природі, закарбувати індивідуальні спостереження та явити мистецькі одкровення. Можна було чекати від автора пейзажних замальовок, але ні: це враження від споглядання природи, яка дає не тільки натхнення, а й сприяє появі неповторних образів і почуттів. Вражає древлянський, архаїчний, але свіжий погляд на природу. Не випадково натрапляємо на образи, почерпнуті з прадавніх часів, і ті міфологічні образи доволі добре збереглися на Поліссі і потрапили у свідомість, у світорозуміння поета з раннього дитинства, тому й нині озиваються у його творах.
Але це не «чиста» лірика, а натурфілософія, яка постає у сприйманні і поетичному осмисленні навколишнього світу. Замилування природою, бажання поділитися враженнями з Іншим, порадіти разом з ним, відкрити щось особливе, навіяне картинами природи, митями її споконвічного і мудрого існування – ось кредо творця, близького до первородного у цьому світі.
Книга прочитується з відчуттям чистого подиху весни – у Слові та філософії світобудови і людської свідомості. І це символічно у багатьох аспектах. Відтак, якщо оцінювати представлений доробок Михайла Жайворона, творчість його неповторна й оптимістична. У ній важить передусім не тематика, а вишуканий стиль, чуття слова, версифікаційна філігранність. У його віршах багато світла, яке здатне і спроможне переливатися у душу читачів мудрих, посвячених у справжню поезію.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.