“Українська літературна газета”, ч. 14 (332), 22 липня 2022
Василь Мелюс. Поле невтолимої печалі: поезії / В-во «Щек», Київ, 2022. 96 c.
Ця книжка готувалася як свято. Кілька тижнів редакторської роботи, узгодження з автором незначних правок та художнього оформлення, передача в друкарню, щоб потім…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тираж відправили авторові Новою поштою до міста Мар’їнка на Донбас 23 лютого, а на ранок ВІЙНА…
Майже 32 дні мандрувало поштове відправлення (номер декларації 59000798126032, вага 37 кг, 3 місця), аж поки не прибуло до райцентру Покровськ (я відслідковував по комп’ютеру), а тим часом Донбас бомбили, і наш автор майже не виходив з бомбосховища, хіба що на годинку-другу, щоб підзарядити телефон. Востаннє ми з ним розмовляли три тижні тому.
Більше на зв’язок не виходив. А це нещодавно з Кам’янця-Подільського друкарі передали мені один сигнальний примірник:
Мелюс В.І.
М 20 Поле невтолимої печалі: поезії / Василь Мелюс. В-во «Щек», Київ, 2022. 96 c.
До збірки увійшли різножанрові поетичні твори, написані упродовж багатьох років. Сукупно вони є своєрідним підсумком глибинних авторських дум про драматичну сиву минувшину рідного краю та його трагічне сьогодення.
Частина віршів, вміщених у збірці, сповнена світлими спогаданнями про давно минулі дні самого автора, нев’янучою пам’яттю про батьків, розмислами про швидкоплинність і сенс нашого земного буття, тривогами за прийдешність.
Передмова Василя Марсюка.
Не полишає тривога – чи живий Василь Ілліч Мелюс? Чи не розбомбили кляті вороги його будинок і приміщення Нової пошти?
Хто підказав йому назву книжки – ПОЛЕ НЕВТОЛИМОЇ ПЕЧАЛІ?
Таку замітку я помістив 14 квітня у Фейсбуці, втративши надію зв’язатися з поетом.
Минуло ще два тижні, і нарешті озвася мій автор. Виявляється Василь Ілліч евакуювався з розбомбленої Мар’їнки (Донеччина) на Кіровоградщину. Тираж книжки, на жаль, він так і не зміг забрати з відділення Нової пошти, бо і його будинок, і приміщення пошти потрапили під бомбування.
Єдине, що я зміг зробити – надіслав свій примірник його книжки «Поле невтолимої печалі», а також домовився з друкарнею виготовити додатковий тираж.
А невдовзі Василь Ілліч зателефонував і сповістив, що книжку одержав. Потім прислав листа:
Шановний Павле Григоровичу, уклінно вдячний Вам за обидва дописи ФБ і за ваші особисті видавничі зусилля, завдяки яким і побачила світ моя скромна збірочка.
Глибоко вдячний також моєму щирому землякові і давньому товаришеві, авторові переднього слова до неї Василеві Андрійовичу Марсюку, чия життєстверджуюча поетична творчість свого часу спонукала й мене наважитися взятися за перо.
Насамкінець, складаю щиру подяку всім (до цього невідомим мені) шанувальникам рідної української мови, які відгукнулися на ваш, Павле Григоровичу, анонс моєї книжечки-первинки з такою драматичною долею.
На жаль, трагічні події останніх місяців тисячократно примножили не лише мої авторські невтолимі печалі, але й печалі моїх земляків з рідної Мар’їнки і Маріуполя, сусідньої Волновахи і численних приазовських селищ та сіл, врешті – з усієї неньки України…
Та свято вірю, що вже невдовзі зродиться на всіх її теренах наша сонцесяйна пісня, так нагло перервана чорною ординською навалою зі сходу і півночі.
Україна була, є й довіку буде!
Нехай лине її невмируща слава усім білим світом!!!
Василь Мелюс
14 травня 2022 р.
І насамкінець остання інформація: наприкінці травня тираж книжки /200 примірників/ потрапив за адресою, проте отримати його автор не зміг, оскільки на той час вже виїхав з Донбасу. Домовилися, що Нова пошта поверне наклад книжки відправнику – друкарні «Рута», але, на жаль, минуло півтора місяці, а посилка не повернулась.
Зараз друкуємо додатковий тираж, значно скромніший, з надією, а раптом знайдеться перший, і сподіванкою, що не тільки наклад книжки, але й поштове відділення в Мар’їнці вціліли.
Пропоную увазі читачів “УЛГ” добірку віршів Василя Мелюса зі збірки “Поле невтолимої печалі”:
НЕВІДОМІСТЬ
Пошта не ходить через лінію фронту.
Телефони давно вже німýють, мовчать.
І від цього під серцем змією вселúлась
Невимóвної туги печать.
Ладен зубами зростити
кінці перебитого дроту –
Лиш би почути,
дізнатись достóту…
О ні! Думки невеселі
настійно щораз жену пріч!
Сподіванням живу,
що вціліла оселя,
І що ти не відлúнула в ніч…
8 червня 2015 р.
НАС ТУТ НЕ ЖМЕНЬКА!
Відповідь Антонові Геращенку –
носієві значка народного депутата, який у своєму інтерв’ю для українських ЗМІ обізвав марїнців жменькою фанатів, котрі не цінують власного життя.
… Убúвчо в Мар’їнці ревуть гармати!
Яким калібром б’ють і де лягає
Безпомилково знають навіть бабці і жінки…
І мало не щоніч
Ми прúтьмом несемо дітей в підвали спати,
Й на ляк онуків змушені,
хай Бог простить, брехати,
Що то лиш грім з небес, а не гармати…
… Ні, нас тут – не жменька!
І ми не приреклú себе вмирати!
Та на поради дéкотрих «мудряг»
Ми не збираємося з Мар’їнки втікати,
Бо стережем тут вічний сон батьків,
І для дітей-онуків – наші хáти.
11 липня 2015 р.
ОМАНЛИВА ТИША
Коли вмовкають
вогнем пекельним впоєні гармати –
Западає тиша,
якій ніхто не вірить:
Ні люди й Божі тварі,
Ні дерева й трави,
Ні навіть небожителі святі,
яким призначено
спокóнвіч чатувати тишу…
22 серпня 2015 р
ВЕРЕСНЕВА АНТИТЕЗА
Взявшись за рученята міцненько,
Хлопчисько й дівчатко
до школи йдуть.
А за ними – бабуся і ненька,
Мов два ангели-охоронці.
Десь віддалік на землі гримкотúть,
Хоч у небі безхмарнім –
яснолике сонце.
В повітрі витає дух згарищ гіркий
Замість вересневого солодкого трунку.
Ялинки скалічені віти зронúли
Й не красуються, як годилось би,
струнко.
… А Хлопчиська й Дівчатка
урочисті йдуть…
І мов камінь тяжкий
із душі скотився,
Бо ж до Школи крокують Діти!
А це знак, що життя не завмерло, –
Наше місто сплюндрóване
ПРОДОВЖУЄ ЖИТИ!
1 вересня 2015 р.
СВЯТВЕЧІР У МАР’ЇНЦІ
… Кутя вже на столі.
І пиріжки готові.
Вечерю носять діточки малі –
Тож чарочки наповніть.
З ріднею випиймо до дна
За першу зірку
і за щастя-долю…
Таж непокоїть річ одна:
А що то гримкотúть
під Мар’їнкою в полі?..
Молюся – хай зачохлять вояки
Свої стволи, приціли!
Бо десь же й їхні свояки
В Святвечір за столи вже сіли…
06 січня 2018 р.
* * *
… П’ять років відділяють
«до» від «після»,
Та пам’ятаю все,
мов сталося учора…
І свято вірю, що перервана
зродúться пісня,
Хоч би яке над нами гарцювало горе!
11 липня 2019 р.
* * *
… Лободі вже привúділась осінь.
Холодна у небі
проклюнулась прóсинь.
І Петро свій батіг заквітчав.
Та ще тільки серпень.
Ще десь за туманом
останній причал…
* * *
… Каштани об землю так лунко
гýпають,
Що й по той бік планети чути.
Вересень осені в чуба надмýхав,
І дням літа мого вже не бути…
* * *
… Тобі ще до осені так далеко.
А мені вже рукою подати –
близько.
Ще полине до вирію твій лелека
А мій – вже до отчого дóлу
гóрнеться низько…
* * *
… Вже сúвіють врáнішні трави.
Вже пробують птахи високі
прощальні, октáви.
Вже проситься серце на сповідь –
А все ж невиправне
І жадібно прагне:
Любові,
любові,
любові…
* * *
… Дощ осінній мене розбудив,
Що послáнцем твоїм
у вікно до світáння постукав,
І повів в світ неспíзнаних див,
В твою казку, яку ще не дослухав…
* * *
… Нам тополі і клени
шлюбну пóстіль
з опалого лúсту стелили.
Нам дзвони соборні
калинóво вінчальну дзвонили.
Не наяву це було –
осінньої ночі наснилось…
* * *
… Засумувала липа
під моїм вікном
І посивíлий лист,
мов із очей сльозу, зронúла.
Дай, Боже, щоб
не бойовúща смертним злом,
А зéлом весняним
вона всю зиму снúла…
* * *
… Ось так і ми,
мов жовтий лист,
відлетимо у небуття.
Та є ще дéщиця на дні
у келиху життя.
Тож спúти прагнеться.
Хоч знаєш,
що спúтому не буде вороття…
МОВБИ ВЧОРА УСЕ ЦЕ БУЛО
… Клямка зóйкнула –
двері рипнули, і прочинилися.
В клас дівчатко ввійшло –
в очі глянуло, зашарíлося.
Мовби вчора усе це було,
хоч вже літ за півсотні спливло,
А скресло сьогодні –
щойно наші очі зустрілися…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/