Озеро Василашко

939

В. Ф. Василашко. Заговори, щоб я тебе побачив : вірші
/ Василь Василашко; худож. В. Франчук; передмова І. Ющука. –
2-ге вид. – К.: Веселка, 2014. – 174 с.: іл.
 
Парадоксальну назву книжки, побудовану на неподільності людських відчуттів, автор запозичив у Сократа, взявши його афоризм і за епіграф до вступного вірша «Заговори…». Дивовижна річ: понад 90 відсотків інформації сприймаємо зором, може й  перший спалах любові викрешує саме погляд. А от щоб узріти людину до її глибин, спізнати її душу, таки потрібно, щоб вона заговорила. Чи не тому, що живе слово багато важить, що до Бога не лише спрямовуємо погляд, а й молимося? Чи не тому й проблематика збірки концентрується довкола однієї з повсякденних наших болючих радощів – мови: щемлива тривога за неї вигулькує ледь не з кожного  вірша. Цим переживанням ліричного героя ймеш віру, бо автор не приховував їх і тоді, коли, наприклад, відмовився підписувати «колективний» пасквіль на Івана Дзюбу. І тоді, коли птахи полишали гнізда (згадаймо назву роману Івана Чендея), піддавшись пісенним агіткам, – досить талановитим, овіяним романтикою подорожей, – про Ангару і Бірюсу, про «зеленое море тайги» й Сахалін про «Север крайний – он бескрайний…»… Так ото тоді Василашко у першій своїй збірці «Течія доріг» (К. : Молодь, 1981) затято допитувався: «Чи зігрієш поріг Заполярного кола / Як тепла не зберіг, / Де колиска вербова?». Та й перший вірш у цій збірці був про мову: «Якби так в сонці бурштиновім, / У плині творчості-ріки / Родилось і живиця-слово / На радість людям, на віки» («Живиця»). А що це провідна тема всієї творчості автора – засвідчують і назви інших його книжок: «Україні – українську!» (2002), «Відроджуймось – не перероджуймось» (2007), «Через терни – до України» (на основі архівів СБУ, в співавторстві, 2006, 2012).
Збірка «Заговори, щоб я тебе побачив» має тематичні цикли: «Пригорни найспівучішу з мов», «Слова рідного образ святий», «Діє слово!», «На іспиті з української», «Сваволі б волю не віддати». У межах деяких циклів є і підрозділи «З усмішкою», «Міні-вірші». А твори, що стали текстами пісень, – їх чимало – мають присвяти композиторам і артистам. І це досить показово, адже за розшматованості нашого культурно-мистецького простору саме пісня – від народної до авторської, з давнини дотепер – спроможна не тільки чинити опір з’яничаренню, а й бути провідником у майбутнє. «Вкраїна співає – / Бетховени слухають:  / Наш спів западає / У серце чуже… // А модникам нашим / З дротами за вухами / Не кінь вороненький – залізо ірже…» («Їхав козак за Дунай…»).
Більшість віршів збірки – публіцистичні, часто афористичні, подекуди зі словогрою («Є в нас замки  від князя Данила, / Та немає сердець на  замку»; «Не мавпуй, щоб до зради не звик, /  Щоб у мови був лицар завзятий, / Щоб не міг і “могучий язик” / Мови рідної в тебе злизати», «Орел двоглавий, не двомовний, / І болю – в жодній із голів»…).
Нині не всі сприймають таку манеру письма, дехто вже й Василеві Симоненкові закидає надмір публіцистичності. Маю постійний контакт із письменниками-початківцями, та й старшими, що  переймаються  насамперед новизною форми. Це, зокрема,  студенти спеціальностей «Літературна творчість, українська мова і література», «філологія», «фольклористика» Київського національного університету імені Тараса Шевченка. На зібраннях літстудії, на інтернет-форумах, у наших альманахах «Сві-й-танок» та «Сполучник» вони читають і публікують здебільшого верлібри, незрідка досить вигадливі метафорикою, але, на жаль, забур’янені кальками й какофонією, які мушу виполювати. А причина – відсутність живого рідномовного спілкування та оті переваги цивілізації, дроти за вухами, що роблять глухими.
Ще в давньоіндійських поетиках зафіксовано стилістичну опозицію дгвані / чітра. Трохи спрощено її можна пояснити так: дгвані – буквально – дзвін, а переносно – натяк, навіювання. Пригадайте й нашу приказку: «Чув дзвін, та не знає, де він». Тобто, це стиль інакомовний, натяковий, метафоричний. Над текстом треба помізкувати, а розгадка дає естетичне задоволення, виробляє почуття раси, тобто краси (то вже пізніше расу почали тулити до «надлюдей»). А чітра – буквально картинка, ясність: тут речі називають своїми іменами, думки висловлюють незавуальовано. Згодом подібна опозиція зринає у протистоянні стилів:  азіанізм/аттикізм, бароко/класицизм, герметизм/кларизм,  модернізм/традиціоналізм. Або конкретніше:  футуристи/неокласики… Або ще конкретніше, персоніфіковано: І. Драч / В. Симоненко.
Видозмінюючись, реінкарнуючись у нових іпостасях, обидва стильові полюси є необхідними й незамінними в художньому поступі, розмаїття якого й витворюється в їх магнітному полі. Незрідка те, що колись вважали «натяком», у міру того ж таки поступу випрозорюється, з’ясовується, стає навіть крилатою фразою, щоб употужнити ще один щабель естетичної еволюції. Хто може закинути Шевченкові за публіцистичність пророчого: «…Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять…»? Або Симоненкові: «Народ тебе ніколи не забуде, / Бо він ніколи вас не буде й знать». Або тому ж таки народові: «Половина світу скаче, половина – плаче», «Хто має викрути – не йде у некрути (рекрути)»?
«Мысль изреченная есть ложь», – «прорік» свого часу Ф. Тютчев. А отже, за його ж афоризмом, – збрехав. Бо вистраждана думка – правда. У добу змін і потрясінь натяки відходять на задній план, потреба в публіцистичності й афористичності гострішає. Актуалізуються й колишні риторичні ствердження та запитання:
 
Для руйнувань потрібно мало згоди,
Багато треба, як нове будуєм.
Нас консолідувала несвобода,
Чому ж свобода не консолідує?
(«Вежу Вавилонську не завершили…»)
 
Чи не найтеплішими виходять у Василя Василашка вірші, присвячені конкретним людям, надто ж землякам, друзям дитинства. Западають у душу прості й мудрі слова: «То нічого, синочку, / Що в листі три рядочки, / Що до мами багато / Ти не встиг написати. <…> Я твої три рядочки / По чотири разочки / Буду, рідний, читати, / І їх стане багато» («З листа від матері»). Один із найкращих віршів збірки (як на моє теперішнє враження) присвячено братові Михайлу. Тут на кожному кроці – «Щемить символіка» (так він називається), ностальгійно відлунюють рідні ліричному героєві назви сіл, водоспаду, гірських хребтів та урочищ із їхніми тайнами, історією – далекою і тією, «Де лан з батьками мали обробить, / Йти по науку через ліс і гору – / Звідсіль за рідним вся душа болить…».
Ще одна з ностальгійних присвят – шкільному товаришеві Василю Афійчукові. Вірш невеликий, тому дозвольте навести його цілком.
 
Мати довго не білила комин,
Голод, холод, пусто без малечі.
Лиш сліди від пальчиків, мов коми,
В недописаному реченні.
Побілила комин, як Василька
Другого вродила, вдячна долі –
Щоб не переводились Васильки
У роду, як васильки у полі…
Щоб життя не мало крапки з коми,
Син Сергія вибився в цілителі
І людей виводить навіть з коми,
Дбає, щоб були в нас довгожителі.
(«Щоб не переводились в роду Васильки»)
 
На диво-зустріч з читачем приходять із потойбіччя й ті видатні українці, що світяться талантом, величчю духу, надто ж коли загребущий сусід силкується далі урізати нашу історію, досягнення, а з ними й честь і гідність. Якщо ще вчора за пряму згадку про те, що відкривач Космосу Сергій Корольов – українець, публіцист Сергій Плачинда зазнав гонінь, то поет ствердив те ж саме, у ті ж таки часи, але в підтексті вірша «Корольов читає Кобзаря». А чи вірш «Український богатир» про Івана Піддубного, що і під пресингом примусу, і перед звабами ситого життя відмовився переписатися на росіянина, не постає знаком запитання до деяких сучасників? А ще треба було поїхати у Болонью, уздріти ледь не найстаріший у Європі університет і розповісти про одного з перших його ректорів («У Болонському університеті»), найпершого у східних слов’ян доктора медицини й астрономії Юрія Котермака з Дрогобича і долучити цей «італійський» аргумент до низки інших пізнавальних, як-от «Агатангел Кримський», «Пам’яті Петра Карманського», «Хутір Мазепи в Канаді», «Серце Стуса»…
Василашкова мова – то запальна, то дидактична, то з перчинками гумору, як і вдача самого автора, зверненого до дітей та молоді. Виступає по радіо, у шкільних аудиторіях, очолює творчі журі – то в «Просвіті», то в Київській обласній малій Академії наук, читає свою поезію на зустрічах з учнями в Товаристві «Знання» України, у Національній бібліотеці для дітей, де багато років є членом наглядової ради, у музеї Лесі Українки в Колодяжному, на Тарасовій горі в Каневі… Чимало віршів навіяні мандрами, зустрічами, цікавими й знаковими випадками. Вони – як першовраження, записані для пам’яті шкіци до можливих журналістських нарисів чи прозових новел. Серед них – «Озеро Василашко».
Саме так, є у Василя Василашка, багатолітнього головного редактора видавництва «Веселка» (1989–1997), а до того, як і нині знову, – вченого секретаря правління Товариства «Знання» України, члена НСПУ, заслуженого журналіста України, лауреата літературної премії імені Лесі Українки, міжнародних фестивалів пісні… – є у нього озеро-тезка.  Єзеро Василашко болгарською – Василеве озеро. Попри назву, слава Богу, не приватизоване. І є вірш, присвячений цьому диву природи, розташованому над рівнем моря вище від Говерли.
І подумалося: є і в українській літературі озеро Василашко. Завітайте.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!