“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/reviews/olha-solodovnyk-poet-v-oblozi-ne-chekaie-zminy/
Дописуючи останні ронделі збірки, Віктор Гриценко, очевидно, зважаючи на свій вік, відчував непоборну втому. І, як завжди, щирий з читачем, якого (а може, самого себе), питає, коли матиме право піти в запас, чесно відслуживши Слову і Словом:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли нарешті йти в запас поету –
Стою в строю, давно вже не боєць?
В думках моїх давно немає лету –
Ввижається із терену вінець!..
І припізнивсь від Господа гонець,
Який шепне на вухо по секрету,
Коли нарешті йти в запас поету…
Віктор Гриценко
Він, очевидно, забув, що в попередніх ронделях писав, що поет живе без права постаріти, має не звертати уваги на сивину, зберігати без вина хміль у серці та бути наївним, як маленькі діти, вірячи у власний міф, що це Небеса допомагають йому творити. «Думаю, – писала у своєму відгуку на збірочку «Репортаж із зони болю і вогню» знана київська поетеса Раїса Талалай, – що після нашої Перемоги настане час, коли літературознавці таки викопають «українську Помпею», яка була «укрита попелом Москви», і справедливо вшанують здобутки наших письменників, кожен з яких має свій голос («Ти вічний сам! Тобі не буде зміни»), і які сьогодні ледь животіють, та їх «тримає віра» і «від Бога ремесло». Гадаю, щасливий той, хто доживе до цих днів.
«ВІД БОГА РЕМЕСЛО…»
Поезія – від Бога ремесло,
Але моя – це тільки примха долі:
Як більшість, мав звихнутись на футболі,
Але м’яча у школі не було!..
Із церкви – школа і чуже село,
З дощем і вітром зустрічі у полі…
Поезія – від Бога ремесло,
Але моя – це тільки примха долі!..
Я мав суспільне таврувати зло,
Але писав й пишу про власні болі.
Комусь ті вірші, як пташата голі,
Та час минув – і стали на крило:
Поезія – від Бога ремесло!…
8 січня 2023 року.
Про віддачу від написаного, зокрема про війну, вже згадувалося. Вона далеко не така, як хотілося поету. І нічого дивного: знаменита картина Пікассо «Герніка» не спонукала жодної людини на боротьбу за праве діло Іспанії. Свого часу французький філософ і письменник Жан-Поль Сартр (1905 – 1980) поділився з нами незвичними думками: «Що означає писати? Для чого і для кого пише письменник? Хто і коли порушив так питання? Я про це не чув…» Віктор Гриценко критично оцінює створене ним, тому задумується, чи мав він право взагалі писати, якщо у своєму житті не був героєм, не здійснив видатного подвигу і не виділений Господом з числа поетів: Всевишній «не ворухнув і пальцем», бачачи, як поет ховав у душі сокровенне, від якого сьогодні залишився лиш попіл.
Мене Господь, хоч міг, не пожалів,
Бо не відкрив мені Небесну тайну.
Тому я знаю істину звичайну:
Я – не поет, а тільки бранець слів…
Та, можливо, на підсвідомому рівні є гадка, що все-таки виконуєш якусь місію, але, щоб твоє слово послужило справі, стало зрозумілим всім смертним, треба, щоб про це подбали Небеса. Про залежність від них поет говорить досить часто.
Якщо існує справді Божий суд,
Як явним стане тайне й сокровенне?
Нам янгол антилжу кольне у вени,
Щоб ми зізнались про душевний блуд?..
Іноді здається, що поет не помічає власних помилок, бо саме сокровенним він і ділиться з читачами, прагнучи прилучити до спільної творчості над високим словом Поезії, бо визнаймо, поклавши руку на серце, що не всі ми підготовлені сучасною школою до розуміння, як і коли буденне слово стає поетичним. І поет дає своє визначення Поезії:
Поезія – це знахарський настій,
Якщо Господь для нього сіяв трави.
Тож грішний той, що пише для забави,
Нотуючи банальщину мерщій.
«Весна – війна» – римує грамотій,
Про жах війни не маючи уяви…
………………………………………
Слова, які не тільки кличуть в бій,
А викличуть сльозу в кінці вистави,
Бальзамом зватись мають всі підстави,
Бо, хоч листки згортаються в сувій,
Поезія – це знахарський настій!..
У кожного поета, звичайно, своє бачення поезії, чим вона відрізняється від прози чи римованої тарабарщини. Свого часу Віктор Гриценко відкрив для себе формулу Р = Т + Б (результат у поезії складається з таланту та болю). І саме автор має знайти розумну пропорцію, не забуваючи, що поезія створюється образом, а образ – це так сильно і свіжо сказано, що хочеться запам’ятати!.. Та чи використовують цю формулу колеги, які давно вже названі майстрами? І настільки справедливо вони облагороджені критиками, яких все той же Жак-Поль Сартр назвав не зовсім удачливими людьми, котрі після років відчаю нарешті знайшли місце цвинтарного сторожа? Свою зустріч з критиками поет відносить на далеке майбутнє, коли вже буде в потойбічних світах. Він уявляє, як майбутні критики зніматимуть «лушпинки зі словес, шукатимуть, як в яблуку, зернину», щоб знайти врешті істину, побачивши в авторові простого смертного служебку Слова. А може, й не зовсім простого.
Щоб після смерті я в книжках воскрес
У дні щасливі чи лиху годину,
Рукописи я залишаю сину…
Та будьте пильні, мов каменотес,
Знімаючи лушпинки зі словес!..
Працюючи скрупульозно над словом, Віктор Гриценко закликає бути обережними й критиків, прагне відстояти своє місце в строю колег, пропонуючи своїй поезії забути про «немічні четверті груди» при команді «Рівняйся!», а дивитися тільки вперед. Але чи завжди це вдасться так зробити?
Життя закінчу, мабуть, на узбіччі
«Майстрами» вже затоптаних доріг!..
З маститими не відбулося стрічі:
Для мене зависоким був поріг!..
Як Господу не жаль побитих ніг,
Бо не сидів я сидьма у запіччі,
Життя закінчу, мабуть, на узбіччі…
Жити і творити у Богом забутому Кривому Розі нелегко. Геть зросійщене, місто і гадки не має допомогти поету-земляку. Колись підставляли плече колеги-вчителі, для яких поет видав про літературу рідного краю «Криворізьку хрестоматію». Та прийшло нове покоління словесників, яким достатньо підручника (особливо під час епідемії та війни!). А звідси – почуття самотності. Одне благо – самотність прирікає на самобутність. Тож, мабуть, має рацію невідома мені читачка, яка на сторінках фейсбуку написала буквально таке: «Ваша поезія просякнута високими ідейними нотами, торкається потаємних струн душі, змушує замислитися над сенсом свого життя. Сумніви, каяття, переоцінку своїх вчинків можна вважати ревізією минулих років. І все це сьогодні, як ніколи, важливо, але не всі це в змозі зрозуміти… А Ви пишіть! Ваша поезія висока! Лицарська! Пророча! Інтелектуальна! Я, мені так здається, вважаю її новаторською. Так ніхто не пише сьогодні. Її не кожному дано осягнути! І це перевага, надбання Вашого надзвичайного таланту…» Відповідь поета не забарилася:
Хоч знав, що я нечитаний народом,
Ним визнаних не завжди визнаю.
Давно забутий в отчому краю,
Іду життям услід за Дон Кіхотом…
А далі – знову самоіронія, бо шлях мав закінчитися за батьківським городом, коли б Небеса не послали вчорашньому солдатикові зустріч із справжнім поетом – Михайлом Чханом, який змінив долю слюсаря автобази, бо «олівець став гетьманським клейнодом», а водночас – щитом і шаблею. І прийшло через багато років усвідомлення невідворотного:
Таким, як я, у світі цім не бути,
Хоча казати так – це моветон!..
Для когось я, можливо, епігон,
Який за гріх ще діждеться спокути:
Нас судить не Господь, а грішні люди,
І в кожного судді є свій шаблон!..
……………………………………
Пишу відверто, не б’ючи у груди:
Поетів тисячі, та не мільйон,
А геніальних теж не легіон!..
Тож читачам давно пора збагнути –
Таким, як я, у світі цім не бути!..
Гадаю, що не так вже й часто нам доводиться стрічатися з такою відвертістю, яка межує з самопохвальбою. Але раз і назавжди поетом прийняте рішення бути з читачем щирим співрозмовником. Доконала втома, згасає, як свіча, наснага («отак всихають верби без ріки»), а читач чекає щось новеньке, хоча, можливо, ще не прочитав те, що написане поетом кілька років тому, зокрема вінок вінків сонетів «Сага про словесні перелоги» (спроба опублікувати для широкого загалу на шпальтах фейсбуку обірвалася на дев’ятому вінку, бо жоден читач не попросив продовжити публікацію!), але мовчати права не дано: «Несказане пече, як часом згага!..»
Не забуває Віктор Гриценко і колег, зокрема молодих поетів, закликає не зважати на байдужість Небес до наших бід, бо така вже доля тих, хто став у стрій служебок Слова: «Тож надвечір’я не сприймай за вечір і вкотре хрест важкий бери на плечі!..» Вступаючи в сліди гігантів, зокрема Шевченка, слова якого в поезії «Муза» прочитуються й сьогодні як заповіт усім, хто йде в літературу («Учи неложними устами сказати правду…»), криворізький поет розуміє всю відповідальність перед читачами, остерігається в поезії красивості та бравурного звучання слова. Сказати про наболіле в душі «неложними вустами» не така, на перший погляд, вже й проблема. Питання в іншому: у кого (в автора чи в читача) появиться сльоза на віях від поетичної знахідки? Поет-словесник чекає натхнення від Небес, але відчуває себе скульптором, бо чекає повторного дихання Бога на глину, з якої зліплено Адама (очевидно, поетові хочеться витесати з каменю чи зліпити з глини свій ідеал простого смертного). Але в руках, як завжди, лише слово…
Якщо книжки – не з каменю дольмени,
Що для грядущих зведені віків,
Під оплески зійду колись зі сцени
Чи лиш під стукіт власних каблуків?..
Чи завжди ми усвідомлюємо, що означає бути поетом? Для більшості з нас поет – це той, який щось легко римує (говорить «прикладно» і може написати віршик-вітання імениннику!). На мою ж думку, це в першу чергу людина з оголеними нервами, тому її легко поранити байдужістю чи хибним словом, бо «нам кузьки часом жаль, а не людини».
Шекспірівське одвічне «… чи не бути?»
Вражає серце краще від гадюк.
Зробіть зусилля, друзі, щоб забути –
Нехай мене згадає чийсь онук…
Ніхто із вас не візьме роль іуди:
В моїм житті достатньо вже падлюк!..
Як з щебню у городі зроблять брук,
Не вам іти по ньому для покути…
У роздумах про свою долю поет іноді бачить себе під храмом співцем псалмів, але Бог вберіг його, не давши «довгі руки», застерігши водночас від колгоспного пекла, в якому трудились батьки, але накинув на шию шлею віршотворця, приреченого мучитись від усвідомлення, що писане лишилось лиш рядками, «бо роль поета, кажуть, не моя: псалми писати неспроможний я!..» У хвилину відчаю пишеться молитва з проханням рятувати від любові до писанини, до своїх книжок:
От написав лише один рядок –
І враз відчув у серці поштовх крові!..
Як хрест важкий, служіння рідній Мові:
Мов у вантажника, у мене крок…
Дізнатися, чому на плечах хрест, не кожному дано за життя. Один із варіантів відповіді – ти словом маєш висловити протест,
Що Небеса із людом невідверті:
Всі тайни світу десь лежать в конверті,
Який закрив від нас Господній перст,
Хоч може, там звичайний палімпсест!..
Чому і ким на нім слова зітерті,
В житті не зміг – дізнаюсь, може, в смерті!..
Як не дивно, поет говорить із Всевишнім частіше, ніж із читачами (у більшості випадків вони обмежуються «вподобайкою» – піднятим вгору великим пальцем). А Богу можна дорікнути, що в Його світі забагато зваб, які призводять до втрати людиною волі. Господь всесильний, але не може згадати поета – не той масштаб, іронічно зауважує автор ронделю, адже у світобудові для нього немає ролі.
Всіма забуте місце у раю
Ти приберіг, мій Боже, для поета?
Мій дім – Земля, зневажена планета,
Бо чверть землян тепер – бійці в строю!..
Не маю честі впасти у бою,
Тому на другий день поглине Лета…
Перед рецензентом першої збірки «Літопис любові» професором Дніпропетровського університету Феліксом Білецьким автор, якому висловлене побажання сіятися-родитися, бачився селянином й інтелігентом, який свою закоханість у професію журналіста і в поетичне слово органічно поєднує із закоханістю в землю, у хліборобське ремесло. Для поета Михайла Чхана Віктор був молодим робітником. А ким, цікаво, постає Віктор Васильович перед нашими сучасниками?
Вже майстром звуть, але не став митцем –
Поет і слюсар п’ятого розряду!..
Зурочення я мав від зорепаду,
Тому сиджу в провінції тихцем.
Карбуючи слова пером й різцем,
Сонет увіковічу і баладу…
……………………………………….
Я для поезій не шукаю тем,
Узявши їх із батьківського саду.
Бог поселив у Степову Елладу,
А це уже – програма без дилем…
Незаконно звільнений у лютому 1991 року з посади редактора районної газети, кілька місяців попрацювавши у приватних виданнях, власники яких уявляли себе можновладцями, Віктор Гриценко повернувся викладати українську мову й літературу ліцеїстам.
Я учнів мав колись і вів уроки,
Щодня дививсь на зморщені лоби:
«Як затавруєте людські пороки,
То не чекайте оплесків юрби!
В людському морі гляньте на всі боки,
Готуючись щодня до боротьби,
До перемог, поразок і… ганьби:
На голови впадуть проклять потоки,
Як затавруєте людські пороки…»
Навчав сотні, а став незабутнім – для десятка учнів, які відгукувалися, допомагали видати й розповсюдити книжки. До одного – Лисенка Дмитра, нагородженого посмертно орденом «За мужність», поет вітається через день, приходячи на роботу в ліцей. Саме такі, як Дмитро, дали поетові можливість пройнятися буднями війни. Навчаючи, поет все життя продовжував набувати досвід: «Весь вік в пророка вчусь писати й жити: сьогодні перечитував «Кобзар», який тлумачать вчені-ерудити, сприймаючи всіх інших за нездар!..» Разом з Тарасом («На батька бісового трачу я дні, і пера, і папір!..)криворізький поет журиться, що їхні думи не сприймаються суспільством.
Поете, ти спізнивсь! Це – не твоя доба:
Байдужість людських душ тут непідвладна Богу!..
Даремно Небо ти молив про допомогу:
Суперниця йому тут владарка-юрба!..
…………………………………………
Даремно не гадай, чия вона раба,
Дзвіницю обійди, не піднімай тривогу.
Молись в гаю пенькам чи отчому порогу,
Але щоб хам не чув!.. Не знаєш ти хіба,
Що ти спізнивсь?.. Це – не твоя доба!..
«Не твоя доба!..» Переконаєш себе в цьому – і вже починаєш думати, що ти народжений для іншого сторіччя, в якому твою творчість оцінили б належно і, можливо, ти комусь допоміг так, як тобі допоміг твій Вчитель Михайло Чхан, хоч наука його була проста: «Не так треба! Не так…» Ти краще запам’ятав борщі, якими підгодовувала бідного студента дружина Михайла Антоновича. Стрічі з родиною Чханів все-таки, визнай, були уроком:
Живу, але не так, як слід поету:
Вберігся від богеми і корчми!..
Живим не раз осміяний людьми,
Помру – згадають теж без пієтету.
Що я поет, не вписано в анкету,
Хоч на полицях вже стоять томи…
………………………………………
Ані грошей, ані авторитету –
Кого я словом вивів із пітьми?..
В душі – сурмач, але писав псалми…
Звичайно, як, мабуть, і кожного митця, Віктора Гриценка часом діймає думка, що він якогось дня не знатиме, про що писати. Знову про стежину від батьківської хати? Чи про болітце, де колись пишався ставок? Про засохлу в берегах ожину?
Про путь свою лиш на свою вершину,
Де я чомусь кумирів не застав?..
О ні! Писати краще про стежину,
Яку малими ніжками стоптав!..
А далі – гіркота від звинувачення, що поет забагато пише. Від кількості негарно пахне, бо так багато пишуть лише графомани:
В мені хтось бачить з олівцем машину,
Бо серце загубилось поміж трав,
В яких колись «калачики» збирав…
Примушу знов печалитись дружину,
Як напишу я вкотре про стежину…
Поразка від сьогодення. Чекання з тривогою поразки від майбуття. Невже таке властиве кожному творцеві? Чи варто з такими думками відкриватися перед читачем? У нього не менше життєвих проблем. Для чого їх множити? Для чого вкотре згадувати Лету, річку забуття?.. Другого її берега ще ніхто не дістався. І, мабуть, кожному поету відомо, що тільки в Бога є формула краси, а для слів вагомих – шальки терезів, що тільки Він підкаже слова сакральні.
Я чую в них відлуння від грози
Й ледь чутний дзвін дідівської ковальні…
Допоки ж мій Пегас в сусідській стайні,
Я так боюсь списатися на пси…
Важко сьогодні згадати, але десь я вже читала (може, знову-таки у Гриценка), що у зневажливому ставленні до поетів (саме так наше суспільство віддячує їм!) є відблиск слави, віднесеної Творцем у грядущі дні. Бо що таке поетичний труд – забава! «Ви пишете для власного задоволення», – почув поет колись давно від свого педагогічного начальства, коли спробував бунтувати, що забагато навалили на нього громадської роботи. А що в грядущих днях? «Вже визнаним лежатиме в труні, чекаючи Харона й переправи…»
Одна читачка запитала в поета (листування у фейсбуці!), як йому вдається так легко писати ронделі, долаючи технічні складності (мається на увазі, що перший і другий рядки повторюються в сьомому і восьмому, а перший ще й в тринадцятому)? Відповідь «збила з ніг»: «Це як у шахах – треба думати на кілька ходів уперед, щоб задіяти для перемоги всі фігури!» Зважаючи на те навантаження, яке несуть перші рядки, хочеться навести їх з кількох ронделів, щоб читач спробував «пограти в шахи»:
1.Як жити, вчився в багатьох людей.
Як смерть стрічати – більш складна наука!..
2.Удача стукне пальчиком у двері,
Але від них у Господа ключі…
3.Я – не атлант. Я – не герой із міту,
Бо світ лежить не в мене на плечах…
4.Оцінять мій здобуток, як помру,
Як прочитають, вочевидь, всі книги…
5.Ви – свідок сліз, які ховав від Бога,
Та мимоволі впали на рядки…
6.Звідкіль ця добровільна сліпота –
Любов юрби до ницого кумира?..
7.Не пам’ятник, а тільки постамент
В поезіях я мурував словами…
Exeqi monumentum aere perennius. Мабуть, не було в цьому світі поета, який не мріяв звести, як і великі попередники, собі поезіями пам’ятник. Віктор Гриценко чесно зізнається, що вистачило наснаги лише на постамент: «Про себе і про світ я все сказав, бо зло й добро в рядках – як на долоні: ми – загнані на півдорозі коні, яких стріляють ще до переправ…»
Творчий шлях наш земляк почав ще в ті часи, коли подана до видавництва збірка обов’язково мала віршики-паровозики, які тягнули за собою вагончики – все, що нашкрябав поет. Треба було спершу славити компартію, вождя світового пролетаріату, робітничий клас і колгоспне селянство, дружбу зі «старшим братом» і зоряну столицю. При всьому таланту Віктор Гриценко такого не писав, тому його збірки не видавалися, він був і залишався невідомим. А які нині критерії в оцінювані поезії? Складається враження, що про них ніхто не знає. Головне – сподобатись впливовій людині або належати до якоїсь групи (про це детально сказано в роздумах нашого поета «Дещо про визнання»).
Не ждав й не жду від влади нагород,
А особливо – в дати ювілейні!
Тож не про мене відгуки єлейні,
Бо лиже – бидло, визнає – народ…
А жити як? А так, як раніше – книжки видавати за власні кошти й малими тиражами, надіючись, що хоч криворізькі бібліотеки чи школи їх закуплять. Жити, продовжуючи «світити людям, як погасла зірка!». Так порадив колега.
Не все так просто, друже. Ох, не так!..
Поезія – не тільки звучна рима:
В ній істина, що в Бога за дверима,
І слово у рядку – як віщий знак!..
………………………………………
Отой, що творить диво, сам дивак:
Його життя для всіх – постійна схима!..
Відсутні тільки крила херувима,
Тому біду хлебтав частенько всмак…
Гортаю останні сторінки збірки, визнаючи, що інтерпретація поезії невдячна справа, бо ніяк не можеш позбутися суб’єктивних роздумів, за якими декому вже не видно поета («Не так важливий Шекспір, як коментар до нього!»). Давно вже пора спинитися, але як не звернути уваги на рядки, які так свіжо і сильно написані, що хочеться запам’ятати і навіть закарбувати?
Мій вірш – насіння на семи вітрах,
І я не знаю, де його посію!..
Якщо навстріч Господь пришле завію,
Проклюниться зернятко в бур’янах…
Або:
Читав «Кобзар», не знаючи молитви,
І вірив, що й мене вже чує Бог…
Іще:
Знов думав про словесні перелоги:
Ґрунти поезії – мов кам’яні…
Навіюють сум рядки, що «немає святості в званні поета – вже скільки літ зневажене воно!..» Без будь-якої ознаки гордості говориться у вірші, що є право на це звання. Без гордості, бо слово вже давно не рівняють до зброї, а при нагоді втоптують в багно. «Іржа з’їдає гостроту стилета – процес подібний з віршами поета!..» І знову нагадує про себе формула, за якою працює Віктор Гриценко: Р = Т+Б. Лауреат Національної премії імені Шевченка Роман Горак писав у Кривий Ріг зі Львова: «Поволі входжу у Ваш світ. Він видався мені неймовірно складним. За отою майстерністю вірша ховається Ваша ранима душа. Вона вже давно змирилась, що їй одній нести Хрест життя на плечах і по дорозі не знайдеться Киринейчика, який допоміг би їй. Неймовірно висока естетика почуття. Дякую…» Так, поет навіть серед найближчих друзів не знайде Симона Киринеянина, який допоміг нести хрест Ісусу Христу. І від цього часом душу проймає страх.
Колись на серці лопнуть обручі:
Мій біль – як в діжці старовинні вина!..
В руках Всевишнього поети – глина,
Та образ мій створили читачі…
Знаний літературний критик з Івано-Франківська Євген Баран написав у фейсбуці, прочитавши «п’ятикнижжя» Віктора Гриценка: «Поезія нині випадає з контексту читацької уваги. Стереотипне читання Ліни Костенко, Юрія Іздрика чи Сергія Жадана (двоє останніх юнацькою аудиторією) лише підкреслює її герметичність і шаблонність сприйняття. Чи станеться естетичний прорив? Навряд. Але у нас є високого рівня майстри поетичного слова. І криворізький учитель і поет Віктор Гриценко із цього самурайського ряду…» Чи сповідує наш земляк закони «Бусідо», нам невідомо, але готовністю до самопожертви його ронделі пройняті.
В рядках, в яких відчутно справжній біль
І часом видно навіть згустки крові,
Поети Богу свідчити готові,
Яка мета війни, хто в неї ціль…
Сприймаючи за честь служити рідній Мові, без почесті чи вдячності взамін, поет бачить себе і колег дзвонарями, без яких дзвони не заговорять, кличучи на молитву чи пожежу: «Сакральність губить без поета Слово!..» Служба поета давно вже надстрокова – більшість колег-ровесників уже давно відклала перо або відійшла у потойбічні світи. Поет дивується своїй працездатності, гадаючи, що сил йому додає вічна тривога за долю Мови:
Невже тебе забудуть поступово
Й мою Поезію чекає тлін?
Обоє ми не терпимо підмін,
Любити нас не можна примусово…
Поет докладає всіх зусиль, щоб, доки ще б’ється серце в тілі, не піддатися зневірі, хоча давно для читачів він бачить себе у минулім часі: «Читали, слухали, жаліли…» Завершуючи книжку, автор висловлює надію, що вона матиме масового читача. І відразу – самоіронія: «Я Бога розсмішив: сказав про мрію…» Після виходу збірки він ще напише три десятки ронделів і замовкне. Списався олівець? Ні, він викинув його на смітник, бо все сказав неложними вустами, хоча, можливо, часом говорив до глухої стіни…
Кривий Ріг. Липень 2024 року
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.