“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
Взятися за перо мене спонукала репліка-одноденка Віктора Гриценка на сторінках фейсбуку: похвалившись, що його роздуми про визнання опубліковані в «Українській літературній газеті», він мимоволі торкнувся властивого нашому письменству самоїдства, бо його, автора шести сотень ронделів, опублікованих у двох збірках, учасники фестивалю у Борисполі не визнають ронделістом, хоча до свого клану вони зараховують авторів єдиного ронделю. Що і говорити, біль зрозумілий, тим більше, що поет теми визнання, крім статті, торкався неодноразово у віршах. Можна, безсумнівно, посміятися з цього болю, а можна й задуматися, чому так склалося. Ментальність у нас така чи щось інше?..
Що творчість поета з Кривого Рогу поза увагою колег і критиків, сказати все-таки проблемно, адже, як писав в одному з ронделів, він визнаний, хоча й не земляками (камінь, очевидно, кинутий в «город» обласної організації НСПУ). А не так давно побачила світ колективна монографія «Народжений для іншого сторіччя», в якій в міру віддано належне автору сонетів, рубаїв, хайку, традиційних віршів, літературознавчого доробку і, звичайно, ронделів. Для кандидата філологічних наук з Інституту літератури КНУ Надії Гаврилюк ронделі Віктора Гриценка – це освячення правди, для поета і літературознавця з Кам’янець-Подільського Івана Прокоф’єва – продовження лінії неокласицизму, а для київської поетеси Раїси Талалай – вдале «покарання» Всевишнім. Поза увагою, на жаль, залишається остання збірка ронделів «Nota bene», хоча згаданими критиками була спроба оцінити перші 66 віршів, які спочатку побачили світ у збірочці кишенькового формату «Репортаж із зони болю і вогню», написану в перші місяці повномасштабної війни з північним агресором (більшість тиражу колишній учень поета відвіз на фронт, про що свідчить фото на третій сторінці збірки «Nota bene»!).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За два роки війни поет написав три сотні ронделів, занотованих серцем, як він написав, представляючи друзям новий доробок. Безперечно, писалося в зоні болю і вогню не тільки про війну. Але саме про такі ронделі (деякі з них друкувалися в «Українській літературній газеті» і колективній збірці) хочеться поговорити в першу чергу.
За роки війни Віктор Гриценко «зраджував» майстерно опановану форму ронделя всього кілька разів, зокрема перекладаючи вірші зарубіжних поетів для українсько-французького видання. Але саме єдиний традиційний вірш став прологом до збірки «Nota bene». Побачена сценка в Ютубі настільки вразила поета, що, здається, на пошуки слова і рими часу не було: читач бачить лише згусток почуттів.
По війні зведеться в небі райдуга
І спустіє врешті медсанбат.
А сьогодні у Ютубі радує,
Як танцює ледь живий солдат!..
Він оглухнув і не чує музики,
Як не чує під собою ніг:
У бою його змогли контузити,
Та ніхто його не переміг!..
Небо мирне в лютому з веселкою
Хрест важкий зняло б з моїх плечей,
Бо, як всі, я теж любуюсь сценкою,
Хоч сльозина капнула з очей!..
«Коли говорять гармати, Музи мовчать!..» Цю давню істину Віктор Гриценко сповідував недовго. Шокований агресією тих, які постійно товкмачили про братерську дружбу, поет взявся за перо вже 7 березня, святкуючи День народження під виття сирен. Ще немає точної уяви про масштаби трагедії, ще світ сприймається вертепом, де актори вирішують самі, хто в першому акті гине для забави. Та вже 22 березня ворог постає в образі змія Горинича, що виповз із московських мочарів чи з бункера, в якому знемігся від нудьги, знайшовши маніяцьку ідею для початку вбивства сусідських і своїх синів. Заспокоєне «шашликами», українське суспільство не було готове до війни ні фізично, ні морально. Поет подвиг захисників Вітчизни називає найважчим трудом, адже треба подолати властивий нормальними людям страх смерті.
Водночас це – війна з самим собою,
Коли прокинеться твій страх-бунтар:
Ти молиш бога відвести удар –
Уста безбожні скрасяться мольбою…
Оті «безбожні вуста», на мою думку, чудесна знахідка поета, бо недаремно на сторінках фейсбуку появляються прохання вчорашніх безбожників: «Моліться за нас!..» І називається найважча ділянка фронту. А вже перші місяці війни дали себе знати. Цей час поет називає епохою вдів, бо «шлях фашистів вибрали чужинці: дітей ґвалтують й непорочних дів…» А водночас почався процес, коли стало правилом любити Україну здаля («Знайомий дезертир живе в Європі..»). На кого надіятись? На мудрість доморощених вождів, які вчора були скоморохами? На допомогу Європи й Америки? На Бога? Ні, тільки на кращих синів і доньок України, бо «лунає SOS в молитві до Небес, та Небеса продовжують німіти…»
Мертві з живими говорять з дозволу Бога. Почуте в дитинстві спонукає поета вислухати тих, які відійшов у кращі світи.
Як миру ждеш, удвічі довші дні,
І дозвіл увижається в блакиті
Послухати героя, що в труні,
А краще – тих, що у мішках зариті…
Репортажі про похорон окремих героїв бачили всі, а де репортажі про заритих прямо біля житлових будинків, про могили, на яких хрести з випадкових паличок?..
Нам не зрозуміти, а тому не нам питати, чому часом вчорашні герої здаються в полон, прирікаючи себе на муки, бо нелюди вирізають полоненим зірки на спинах і вбивають за тату із українською символікою, мучать голодом і спрагою, а світ все ще не може повірити в це. І знаходяться країни, які вважають законними претензії московського богдихана. А поет нотує монолог ветерана, для якого це не перша війна:
А біс шептав: «Вгамуйсь і підкорися:
Хай молоді замінять у строю!..»
Я не дочув. Тому з колін встаю,
Бо йти в полон – це вибір для нарциса…
Віктор Гриценко, безсумнівно, мав перед собою приклади, як поети сприймали і змальовували війну. Для одного з ронделів він обрає епіграфом рядки з поезії Володимира Сосюри («На фронт, на фронт!.. А на пероні люди… Біля вагонів ми співаєм «Чумака»), щоб порівняти з сучасними буднями.
Коли на фронт, мовчать оркестри й люди,
Лиш у вагоні – передзвін гітар.
На жаль, загинув у бою кобзар,
Тож нині не пісні стискають груди:
В Європі десь жирують страхопуди,
Шліфують «адідасами» бульвар…
Поет усвідомлює, що пише він аж занадто просто й дохідливо за канонами логіки, а в читача, мабуть, складається враження, що словниковий запас автора не такий вже й багатий, як треба у ці лиховісні дні. Часом із зболених душ читачів все-таки виривається оцінка «Геніально», але самокритичний автор поспішає заперечити: «Геніально – це коли написано одним духом, а я тричі переписував!..» Як бачимо, за вражаючою простотою й доступністю думки й образів – наполеглива праця, як кажуть, до сьомого поту. Не менше вражаюча кількість написаного. Це трудоголізм чи перші ознаки графоманії? А може, простіше – пише, бо йому постійно болить? Гадаю, що читачі звернули увагу і на дати, і на те, що багато віршів написано в годину Богородиці (третя передранкова!). Може, тут прихований секрет плідної роботи? Адже знаменитий винахідник Нікола Тесла запевняв, що саме о цій годині він отримував інформацію від Небес для своїх винаходів. Віктор Гриценко в годину Богородиці змагається в шахи з ноутбуком і пише вірші після нічиєї із неймовірно сильним противником. Пише, перебуваючи в щоденному пошуку теми і потрібного слова:
Знайти б завітні для війни слова,
Хоч знаю – зустріч буде випадкова:
Інтуїтивно жду підступність слова,
Хоч майорить, немовби хоругва!..
Сирени лунають десяток разів на добу. Незнайомий голос із мобільного телефону пропонує піти в найближче укриття, немовби в ньому ми будемо у безпеці і позбудемось тривожних думок. Віктор Гриценко з діда й прадіда степовик. У роздоллі рідного Степу (саме так – з великої літери!) він знаходить розраду зболеній душі:
Я подумки щодня у Степ бреду:
Можливо, там війна не може стріти!..
Рука відсохне, як зірву я квіти –
Без мене принесли в мій Степ біду!..
Грім трусить груші в батьківськім саду –
У лютому цей грім почав гриміти!..
Це написано 22 серпня 2022 року, а вже в грудні надрукована добірка ронделів в «Українській літературній газеті». На цю публікацію відгукнувся зі США відомий поет і перекладач, колишній працівник ООН Сергій Ткаченко. Він на свій розсуд розставив плюси й мінуси, а особливу увагу звернув саме на процитований мною вірш: «Прекрасний рондель «Я подумки щодня у Степ бреду», в якому рядок «Грім трусить груші в батьківськім саду» просто шикарний! Який чудовий алітераційний звукопис: «Грім – трусить – груші». Так і чується гупання тих груш. Бездоганно написаний рондель «Вже світу я не бачу із вікна». Відгук маститого поета, тішачи серце, Віктор Гриценко опублікував на шпальтах фейсбуку, але «король ронделів» його, звичайно, не побачив, як і всі інші українські ронделісти.
Ні, не знайшов поет у рідному Степу спокою, бо рондель закінчується вражаючою замальовкою: «На корогвах, несучи ворожду, в Почаїв йдуть в колоні московіти…» І як не подумати про ницість наших можновладців, які це дозволили робити? Третій рік триває війна, а в нас більшість віруючих моляться в церквах агресора. Як тут не зневіритись у всьому на світі? Але, як сказав інший Поет, нам своє робить.
Про цю війну поети пишуть книги,
А я лише з ронделів репортаж,
Повторений вдесяте отченаш:
«Де, Боже мій, Твої архістратиги?..»
Але Богу – Боже, а кесарю – кесареве. Поет з гіркотою пише про оббреханих військових, про саботаж на державному рівні, тому Перемога, про яку всі так мріють, з кожним днем все більше віддаляється, як міраж, хоча на фронті, запевнює поет, немає вихідних. «Відомо, сталь гартують у вогні, а от бійців – подолані дороги, хоч після них, як дзвін, густимуть ноги, ще не знайшовши спокою вві сні…» Але, «рятуючи нащадків від кормиги, про цю війну поети пишуть книги…» І знову – цікава знахідка Віктор Гриценка:
Знов сім зірок, а може, сім вогнів
Горять у далині на видноколі.
Поети фантазують мимоволі:
Сім променів – як з неба сім мечів!..
І я поет. І я позбувся снів,
Прокинулись зате душевні болі.
……………………………………
І стало щемно від чужих плачів:
Можливо, бранки там ішли з неволі,
Можливо, бій відбувсь на тому полі
І матері шукають там синів,
Де сім зірок, а може, сім вогнів.
Поету вдається заглянути за горизонт аж до землі агресора, де, втрачаючи інстинкт, «руські» матері посилають своїх синів в Україну, бо вдома, мовляв, немає роботи. Тепер в одурених синів є робота – вбивати, грабувати, ґвалтувати. А загинуть, то держава віддячить матерям грошима, за які можна купити авто. І поет дивується, що, стрічаючи домовину з сином, москальські матері журяться лише одну хвилину – для фото!.. А поряд з матерями – московські попи, які освячують і зелених, як жаби, солдатиків, і ракети, які летітимуть на українські міста і села…
Відправивши у київське видавництво електронний варіант збірки «Репортаж із зони болю і вогню», автор не брався за «перо» всього чотири дні, почавши подальшу роботу 9 листопада 2022 року розмовою з читачами, заклопотаний тим, що його біль у словах потребує облагородження Небесами, щоб, як променями сонця, зігріти душі читачів, на плечі котрих звалилася таких небачених масштабів біда: «Не в словниках сакральні словеса: Творець звелить – ростуть, як сталагміти…» З читачами поет щиро відвертий, бо не приховує сльозу розпачу: «Мій біль в словах не скрасять Небеса!..» Може, саме тому в двох наступних ронделях поет «забуває» про війну. Але вона нагадає про себе, коли Кривий Ріг буде повністю огорнений темрявою. 24 листопада в годину Богородиці поет при світлі ліхтарика, чергуючи в тимчасовому укритті, пише вірш «Знов день гряде!». Пише, бо переконаний, що за всіма законами драми і навіть трагедії життя не спиняється і даремні потуги північного царя пітьми, господар якого сатана малює в небі зорями пентаграми (натяк на п’ятикутні зірочки на кашкетах агресорів!).
Наче рятуючись від болю, поет знову пише про свої будні, про роздуми над власним доробком, щоб знайти нарешті слова для тих, які мріяли взяти Київ за три дні: у грудні 2022 року, на переконання поета, зайдам пора зрозуміти, що їхні ангели-охоронці вже без крил, що після загарбників на українській землі не залишаться навіть могили, бо при відступі вони будуть розорані тракторами, а полеглі путінські війська стануть звичайним перегноєм. «Калік зречуться і дружини, й мами, без пафосу всіх їх зустріне тил. По-людськи жити вже не буде сил, коли почують: «Поганяй до ями!..»
Стати хоча б подумки поряд із захисником України – велика удача для поета. Про це красномовно свідчить «Недописаний лист»: перед вирішальним боєм бійці чистять зброю, пишуть листи додому. В тих листах – слово прощання, і слово правди, бо в головах тих, хто залишає свій окоп, щоб брати штурмом ворожий, дзвенять зовсім не пафосні слова (їх не повторить заплакана мати Небесам, їх не скаже вдова малому синові), бо тільки в піснях у бій ведуть комбати. «Розкаже хай поет, що в серці мав я мати, як залишав окоп, щоб штурмом вражі брати!..»
Відсутній пафос і в ронделях. На календарі – січень 2023 року. Повномасштабна війна триває майже рік. За ці місяці поет написав майже сотню віршів. «Коли писав ронделі про війну, в Степу оплакав не одну могилу… Була чи ні віддача – не збагну, бо де не гляну – скрізь герої тилу…» І знову болюча правда, бо добровольців з кожним днем все менше й менше, а поет вболіває ще й за тим, що його слово губиться на сторінках фейсбуку, який, звичайно, відсутній в окопах.
Моя душа не звикне до війни:
І сплю, і прокидаюся в тривозі,
Немов буряти в мене на порозі –
Спинити не змогли чужі сини!..
Передчуття… Немає тут вини:
Рядки лягали карбом в «Передгроззі».
А поетове «Передгроззя» – це цикл ронделів, у яких пророче передбачена грядуща війна (збірка «Ронделі», Київ, 2022), до якої, на жаль, країна в останні роки не готувалася, а можновладці говорили про шашлики у травні. 1-го лютого 2023 року поет пише лист на фронт:
Пробачиш ти чи ні гріхи вождям,
Які далеко не біблійні хами?
Ці крадії знущаються над нами –
Ви ж платите і кров’ю, і життям!..
Державну тайну ввірено «кротам»,
«Колоні п’ятій» в рясах – Божі храми!..
Пробачиш ти чи ні гріхи вождям,
Які далеко не біблійні хами?..
Мій любий друже, істину затям:
Війна – не збій космічної програми,
Це недруг вчив дружити з ворогами!..
Йдучи у бій, на зло усім смертям,
Пробачиш ти чи ні гріхи вождям?..
Поет не прислухається до прохань можновладців «не розхитувати човен», бо, мовляв, критика дій президента і його оточення – це на руку ворогам. Тому в країні, на думку представників влади, все добре – відсутні корупція, свавілля чиновників і військового керівництва та інші гріхи. Неодноразово читачі цих нотатків на полях збірки «Nota bene», чули, що з недоліками в управлінні державою розберемося після війни. Але, на переконання автора збірки, йдеться до того, що саме із захисниками будуть розбиратися, як свідчать судові процеси в Україні.
Господь воздасть за муки на війні –
Така програма в нинішньої влади:
Відстріляні патрони чи солдати
У неї (бачить Бог!) в одній ціні.
Героя смерть – це горе для рідні,
А владцям – це статистика утрати…
Поет не відділяє себе від тих, хто тримає фронт, і цілком усвідомлено констатує сумний факт, що «Господь воздасть й поетам по війні…». Очевидно руками чиновників, які увірували в свою безкарність. Я не знаю, чи знайомий Віктор Гриценко з віршами англійського поета Томаса Джордана (1612 – 1683), який свого часу писав:
Солдат і Бог тоді в пошані,
Як чути постріли гармат.
Та щезнуть недруги погані –
Забутий Бог, а з Ним й солдат…
Як бачимо, нічого нового під сонцем: в усі часи у можновладців світогляд не збігається із світоглядом тих, які кладуть голови на вівтар Вітчизни.
Поетика Віктора Гриценка часом вражає парадоксами, коли співставляється те, що, на думку читачів, несумісне. Скажімо, пройти сухим між краплями дощу, чим розпочати бунт проти Бога (згадаймо Шевченкове «А до того я не знаю Бога!»). Проти Бога, який прислав в Україну «в людській подобі саранчу». І поет змушений прямо спитати: «Невже без Нього буде Перемога?..» Бунт, можливо, дещо наївний, бо поету для Перемоги хочеться «спалити душу, як свічу, й сухим пройти між краплями дощу…» А згодом, як вибачення перед Небесами, поет пише рондель, в якому запитує своїх читачів, чому панує зло у Божім світі, «хоча воно не з дозволу Творця». Та вибачення закінчується докором, що Творець не прислав вчасно ловців на людські гріхи. Тому і зло панує, тому й триває війна, яку не спиняє всесильний Господь:
Під плач сирен знов мойра ріже нить:
Безжальна смерть вподобала підвали
(життя, допоки чистяться завали,
по краплі в небуття збіжить!).
І знову вбивча іронія: «Та вранці сонце здіймиться в блакить і «марафон» почнуть телеканали, які словами зводять п’єдестали тому, в якого совість змалку спить..»
Поети, як і всі ми, грішні, люблять писати про весну: «Люблю весну, та хто її не любить!..» (Володимир Сосюра). Є і в Гриценка ронделі про весну, зокрема 2 квітня 2023 року він знайшов до болю щемний рядок після змальованої словами акварельки:
Від щастя плачуть у гаю зозулі:
Весна вступила у свої права!..
Кульбаби квітом вкрилася трава,
А сік вже будить галузки заснулі.
А десь – війна, десь ціль шукають кулі,
ДЕСЬ НА ВОРОТАХ ЖДЕ ТРУНУ ВДОВА!..
У пам’яті читачів старшого покоління зберігся лозунг «Перекуємо мечі на рала!..». Сьогодні ЗСУ потребують сучасного озброєння, настала пора перекувати рала на мечі. Символіку мечів поет сприймає по-своєму – для нього це зброя, яка належала героям, які впали на полі бою:
Не зневажайте зламані мечі,
Як знайдете ви їх на полі бою:
Вони колись належали герою,
Що смерть свою зустрів не на печі!..
Для рал колись їх візьмуть орачі,
Як стане світ цей мирною добою…
Але чи настане колись та мирна доба? І поет вкотре звертається до Всевишнього, маючи підозру, що відповіді ніколи не отримає: «Грядеши камо? Господи, куди? Йдемо з Тобою в пошуках біди…» Не чуючи відповіді, поет впадає часом у розпач, нотує в рядках невластиве Творцю:
Вночі шелеснув ангел мій крильми:
Не чув чомусь лиш Бог виття сирени
(нечистий розбомбив Його антени,
а мо’, не визнає Він люд людьми?).
А подальші роздуми – про історичний поступ людства разом з Богом з пітьми до світла. Але чому з дозволу Творця поряд з нами йшли нелюди? І знову чекання відповіді. «І вкотре – ніч, фейсбук і вибух за вікном, невже й сьогодні в когось стріча з Богом?..» Розмова з Небесами стала звичайним монологом. Безсумнівно, Павло Загребельний мав рацію, коли писав, що таємниця свободи не в Божій мовчазній всемогутності, а в людському крику незгоди. Поет це усвідомлює, але така вже його доля – він приречений писати, бути літописцем сучасності:
На цій війні я поряд з читачем,
Щоб поміч Неба він відчув у Слові.
Тож, як просив я в Господа любові,
Читач стояв у мене за плечем.
………………………………………
Йому й мені нелегко між нікчем,
В яких кізяк в руках напоготові.
Та ми в боях гартовані й бідові:
Підперезавшись Словом, як мечем,
На цій війні я поряд з читачем!..
Бунт проти долі завершується киданням каміння слів у Небо й каяттям, бо те каміння повертається дамоклевим мечем, де б ти не сидів – на троні чи на батьківськім порозі у сільській хатині, на зеленій траві біля річечки чи черговим в тимчасовому бомбосховищі:
Котру вже ніч у мене роль Харона –
Проводжу марітурі в укриття,
Де ворог відбере у них життя:
Погана з мене, Боже, охорона!
Стіл сторожа для бомби – мертва зона:
Мене Всевишній береже Суддя!..
Ота «мертва зона» – це поетова іронія, бо він, заводячи «морітурі» (тих, що ідуть на смерть!) в укриття, не має права залишитися з ними, стаючи ангелом-охоронцем, якого не вразить ракета біля входу, бо саме він має вивести людей з цього підвалу, який чомусь називають укриттям. Тут, гадаю, варто згадати кілька речень вже з іншого листа Сергія Ткаченка з далекої Америки: «Як на мене, головне тут не реакція читачів, а сам факт: серед ночі, під час ракетного нальоту, криворізький дідусь сидить на ґаночку свого ліцею і пише класичні вірші. Чи може бути краще свідчення незламності українців? Оце і є справжня поезія!» А поет пише – як дихає, малюючи словом побачене тієї ночі:
Такий невтішний у своїй журі,
Сховався місяць-човник у хмарину.
Із рук Всевишнього беру картину:
Вечірній дощ – у сльозах ліхтарі.
Розчарувавшись, мабуть, у добрі,
Господь її почав в лиху годину.
……………………………………
Сирена змовкла. Я – не член журі,
Як зможу, то віддам малюнок сину.
Але дарма в думках до Бога лину:
Попереду – солдатські матері,
Такі невтішні у своїй журі!..
Сльози матерів і молоденьких вдів та їхніх дітей стають згустком болю в поетовій душі. Але не менше вражає його й байдужість світу до долі України: яких тільки безглуздих планів нам не пропонували, щоб вдовольнити апетити агресора! Стає гріховодом навіть намісник Бога, Папа Римський.
Віднині ми – погані християни:
Москва – не мати нам, не батько – Рим!..
Вона – убивця, він – не був святим,
Давно забувши про Христові рани!..
І знову поет на порозі рідного ліцею. Знову в годину Богородиці, коли з космосу лине найбільший потік інформації, письменник любується небом і водночас журиться:
Яка ж бо довга ніч ця вереснева,
Що від виття сирени вже німа,
Бо в укриття людей чомусь нема
І впав беззвучно місяць за дерева!..
Лише Венера, горда королева,
Угору вище світоч підійма…
………………………………………
Ох, знала чи не знала райська Єва,
Як яблуко вхопила обома,
Що у грядущім атомна зима –
Це від Творця людей їм смерть миттєва?..
Яка ж бо довга ніч ця вереснева!
А після ронделю – «P.S. О 6.25 у Кривому Розі сирени й вибух одночасно!». Так народжувалися поезії-свідчення про злочин агресора.
І я для «Пекла» взяв сучасні дні:
Учуся в Данте без гріха творити,
Хоч висміють поети-ерудити,
А критики притоплять у багні..
Мій Боже, глянь – Твоя Земля в огні:
В мій край на танках сунуть троглодити!..
Поет переконує Творця, що грядущий потоп, на відміну від Ноя, ми зустрінемо не в ковчезі, а в хиткому човні. Але потоп непотрібний, бо з Небесами людство за гріхи буде розраховуватися синами, які загинуть на війні, в цьому рукотворному пеклі в наші дні. Так поет писав у 600-й день чи 600-у ніч війни.
Листи на фронт діждалися відповіді: «500 днів я бачив ворога лише в бінокль…» Така SMS. А потім стріча, уявлена поетом за сотні кілометрів від місця дії.
Ми з ворогом нарешті тет-а-тет:
Дивлюсь тепер у вічі василіска!..
Мій прах земля не прийме криворізька,
Про мій полон не взнаєте з газет!..
Всього два речення. Обидва окличні, бо це крик відчаю і болю, адже воїн уже попрощався з життям. І його проймає єдиний жаль, що, як сказав поет, не буде на могилі обеліска. «Красна смерть на миру!..» Але загинути, не лишивши після себе й сліду? Це – не по-людськи! Але ти в полоні у василіска, казкового чудовиська, нелюда! І все-таки ганьбитися соромно: «Тріщить хребет, хоча в юрбі і я – на хвилях тріска, а серце у грудях – на вітрах берізка або пташа, що рветься із тенет… Ми з ворогом нарешті тет-а-тет!..» Така страшна правда про війну. І хочеться заплющити очі, щоб забути хоч на мить про «братську любов» північного сусіда: «Заснути б, як дерева, до весни й не чути спів підступної сирени…» Сирени, як в «Одіссеї», вже не виють, а співають, але вони підступні (пам’ятаємо постскриптум про сирену й вибухи одночасно?).
Мабуть, з часів Троянської війни
Цей спів чи плач всотався в наші гени:
Немов міфічні Трої й Карфагени,
Міста руйнують слуги сатани –
Заснути б, як дерева, до весни!..
Заплющивши очі, ми не бачимо біди, але вона не зникає. Заснувши, ми бачимо тут біду вві сні. І думки поета повертаються до першої воєнної весни:
Летіла перша ластівка весни,
Та обігнала ластівка печалі:
Не визнавши від Господа скрижалі,
Бомбили Київ слуги сатани!..
……………………………………
За місяць до грядущої війни
Підступний ворог відливав медалі.
Як сльози капали у води талі,
Чиясь вдова схилилась до труни,
Мов перша сива ластівка весни…
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.