“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.
(Тарас Шевченко)
Мудрі люди кажуть, що найкращою поемою є розповідь про те, як створюються поеми. Свого часу професор Прикарпатського університету імені Василя Стефаника Ольга Слоньовська у статті до сімдесятиріччя поета з Криворіжжя Віктора Гриценка зауважила, що коли узагальнити й звести до спільного знаменника пережите кожним непересічним представником народу, а митцем тим більше, то виявиться, що життєписи окремих людей витворюють сукупний образ нації нібито в одній особі, а читачам мемуарів, художніх чи документальних біографій і навіть автобіографій цими творами пропонується можливість побачити рідну націю зблизька. Очевидно, шановна Ольга Володимирівна читала сповідь Віктора Гриценка в «Автопортреті», якщо запевняє, що гілка роду матері поета галузилася десь на Поділлі, бо в селах Оленівка й Кринички в Софіївському районі на Січеславщині було кілька родин Подолинських, яких по вуличному називали Писарями, а це прізвисько несло інформацію ще з козацької доби. В одному з ронделів поет заглибився у більш давні часи: «Як не крути, я з племені писак: мережив пращур мамонтові бивні!..» Хоча, можливо, це черговий прояв самоіронії…
Запрошений на радіопередачу криворізької ТРК «Рудана» поет розкрив таємницю, як починалася робота над вінком вінків сонетів «Сага про словесні перелоги» – розповідь з 211 сонетів про свій нелегкий шлях в літературу. А почалося все із сонета «Сівач», який і став основою вінка про козацького писаря, який обрав долю хлібороба. Писаря, який у душі був поетом, але, зурочений, як він гадав, чиєюсь молитвою, утратив і бойового побратима, і натхнення творити: «Як заховаю збіжжя у коморі, байдуже гляну на вечірні зорі: жага творити стліла у вогні…» Одкровення свого далекого предка Віктор Гриценко передає через перевтілення, бо сам колись мав засвоїти чужинську мову, щоб послужити на ниві Поезії. Така умова рівнозначна продажі душі сатані. А ще – довічна ганьба, бо з думки колишнього писаря не йде згадка про прадіда, який, втікши з турецької галери, ховав від рідних нажиті на ній мозолі. Що втік, молодець, але ганьба, що на ту галеру попав. Вчинок галерника нащадку здається химерним:
Подібна чудасія не для мене:
Дрімають у крові лицарські гени,
Здолав мужицький глузд
мене в мені!..
Отой «мужицький глузд» змушує бачити людське щастя не в борні з шаблею в руках за волю краю. Тяжку роботу скрасять молитва і щебет дітлашні, символ щастя – вороні коні або не торування чужих доріг. І відразу в’їдливе зауваження, що перегукується зі світоглядом наших сучасників: «Хоча сьогодні, мабуть, і не гріх: для тих, що при умі, гряде епоха.» Але водночас у душі колишнього козацького писаря тривога, яка так близька сьогодні нам:
Нехай летять у вирій журавлі,
А ми ждемо,
чим скінчиться облога,
Що прийде нам
від Господа підмога –
І заіскриться сонечко в імлі…
Читаючи наступні сонети першого вінка, який названий автором прологом, ми побачимо справжню душу новоспеченого гречкосія – душу поета, який, йдучи безкінечною борозною, бачить красу навколишнього світу, відчуває себе художником, здатним оцінити ту красу достойно. А десь вже чатує підступний ворог:
Степ стугонить, бо десь іде орда.
І все тихіша в сівача хода:
Я зізнаюсь,
що не горджусь собою…
Таке зізнання достойне похвали, бо колишній воїн, який «задніх у боях не завше пас», не розуміє, куди ведуть вожді, яким путь указує далеко не Господь. Відчувається навіть розпач:
Зерно посію, а пожну біду?.
Та за волами мимохіть іду,
Собі подібних не зову до бою…
Не поспішаймо засудити, кажучи сучасною мовою, відступника. Линучи думками до Всесвіту, ведучи розмову з Божим Сином, шукаючи у вогні брід, писар-хлібороб не може покинути своє поле, бо
Такого права Небом не дано:
Лиха година стукне у вікно –
З моїх хлібів постануть легіони,
І упадуть новітні Вавилони,
Зітерті у боях на порохно.
І, може, хтось згадає сівача,
Який в десниці не тримав меча
Й не підпирав плечами
в місті брами.
Тож, поки в полі недругів нема
І всіх до зброї не зове сурма,
Іду за плугом босими ногами…
Сьогодні, коли Україна веде кровопролитну війну з північним агресором, ми говоримо про фронт і про міцний тил, про зброю і про матеріальне забезпечення воїнів. Битви виграють генерали, а перемогу забезпечать економісти. Утомлений не менше, як воли, сівач не чекає осуду або схвалення дій. Він усвідомлює, що без нього зодчі будуватимуть храми, що без нього хтось виведе народ із кабали, «погнавши, як худобу, батогами….»
О, як нелегко врозумлять раба
І як непередбачлива юрба,
Коли провідцями у неї – хами!
На щастя, їх немає у степу
І я встигаю скінчити сівбу,
Знов розминувшись
в полі з ворогами…
І все ж настане час, коли Господь зведе на полі бою в одному строю воїнів і хліборобів:
Ідем у бій – і піші, і комонні,
Розтікшись, як вода, або в колоні,
Несучи Божий лик чи знамено.
Коли ж відхлине недругів навала,
Перекуємо ми мечі на рала:
Веління Боже – сіяти зерно!..
А далі – мрія поета-хлібороба (зібрати урожай, зберегти збіжжя, змолоти зерно, спекти свіжий хліб, запросити гостей, відзначити заручини, привести в свій дім наречену, яка народить йому сина, від чого повернуться до нього натхнення і жага творити).
Тож, за святковим сидячи столом,
Я врешті заспіваю свій псалом:
Чиясь молитва знов дійшла до Бога!..
Зробимо невеличку паузу і заглянемо до історії літератури. Автором першого українсько вінка сонетів, як відомо, був Михайло Жук (1918 р.). У 1919 році в Іллі Сельвінського виник задум створити сонетну корону (тобто вінок вінків!) «Георгій Гай», але він не тільки не закінчив роботу, а навіть зізнався, що це могло скінчитися нервовим зривом, бо робота занадто тяжка. Тому, на думку згаданої вже Ольги Слоньовської, «Сага про словесні перелоги» Віктора Гриценка заслуговує особливого пошанування як філософський високохудожній текст: «Основна філософська концепція твору – осмислення ліричним героєм, людиною зрілого віку, власного життя, долі свого народу, місця поета в часи «не Батиєві». Знаю Ольгу Слоньовську і як поетесу, і як прозаїка, і як критика та автора підручників, тому не можу не погодитись з думкою, що увесь двістіодинцятисонетний цикл виважений, без жодних істерій і надривів, зате з глибою внутрішньою узгодженістю автора з самим собою, бо «найкращий приклад – це життя батьків і в оранці, і в написані книги».
У другому вінку сонетів автор ставить перед собою досить дивне завдання: «Я хочу в Небеса підняти дзвін!». Очевидно, отой дзвін, який розбудить небесних ангелів, бо стільки літ страждає Україна, і нас сплячих: або гасити пожежу, або наводити порядок в державі, бо
Щасна не настала ще година:
За безцінь віддались до рук вождів,
Йдучи в майбутнє вже без поводів,
Як пастухом приручена скотина.
Під Божим небом ця земля – єдина,
Але тепер вона не для синів:
Ми тім грядуще продали з торгів,
У кого серце – вікова льодина…
Часом поет, як мені здається, повторює прописні істини або давно відоме: занедбана мова, живемо, як погорільці, державний устрій потребує змін, «та в нас реформи – як на хвилі піна!». Нас заколисують чужинськими піснями, а наша дума приречена на смерть.
Нуртує пісня предківська в мені,
Немов вода в колодязі на дні,
Та горло стисла, мов тиски, жура.
Остерігався брязкотіння слів,
Але журби набрався в журавлів:
Пів віку я у ролі школяра.
Колись батько поета сказав, коли син стояв перед вибором бути студентом чи кореспондентом районної газети: «Учись. Я все життя учився б, якби мене хтось годував…» Ці слова сприйняті заповіддю, бо все життя наш земляк не соромиться вчитися: писати вірші – в свого наставника, дніпропетровського поета Михайла Чхана, сонети – в українських неокласиків і польського поета Леопольда Стаффа, рубаї – в Омара Хайяма, ронделі – в Павла Тичини, драму – в Лесі Українки, переклади – в Максима Рильського, а літературознавству вчився в Ольги Слоньовської. Та яким не був би талановитим учень, він завжди пам’ятає, що всім догодити він не зможе, бо на смак – товариш не всяк!
За щире слово критик дорікне:
Поетів зрідка вписують у святці.
Щоби проснутись знаменитим вранці,
Чекати треба, доки вік мине…
І тут же дуже сумний, але не без похвальби висновок: «Коли помру, хтось матиме роботу…» Та, якщо покласти руку на серце, маємо визнати, що будь-який поет має любити свої опуси, бути впевненим у своїх силах, вірити в покликання, знати, де він знайде підтримку. А головне – не черствіти серцем, відчувати біль у ньому, коли спогади про дитинство стираються побаченим нещодавно:
Тому-то в серці невимовна туга,
Що знову не присплю
свою журбу:
Шукав я пісню жайвора в степу,
А там – німа в пилюці лісосмуга.
Діймає степ
якась страшна недуга,
А як без птиці донести мольбу?
Пильне око поета помічає разючі переміни в природі рідного краю: все менше повертається птиць із вирію, замулені батьківські криниці, а вода у річечці дитинства стала такою, що не чутно кумкання жаб. І де митцю знаходити слова для ейфорії після зустрічі з отчим краєм?
Єдиним хлібом прагнемо ми жити,
Але кого клясти, кого божити?..
А в «царських селах» у цей час зводяться палаци, чиновникам здається, що вони купили собі не тільки безбідне життя, а навіть місце для могили на Байковім кладовищі. І що має робити поет? Іти на Майдан? Але для поета Майданом стала його душа, яка досить часто потерпає від людської байдужості до Слова:
Поет – Сівач!.. Сівач і плугатар:
Духовне сіяти отримав дар,
Та чи дадуть пройти
хоч півопруга?
Для люду ми – пустельні міражі,
Але й поет з поетом теж чужі!..
Що чиним так, мабуть,
вовків заслуга.
Небагато колег поета зізнається, що потерпіли поразку або втомилися в безкінечній борні, впали, спіткнувшись об підніжку брата по перу. Мимоволі автору сонетів увижаються брудні пальці, які знічев’я гортають збірку поезій або крутять дулі в кишені. Невже настав час здатися, визнати, що дорогу в грядуще розпочато з поразки, що ти даремно стлів, а воскреснути з попелу, як птиця в дитячій казці, тобі не дано? І мимоволі проводиться паралель з далеким предком, козацьким писарем, який став хліборобом:
Що я ратай з волами в борозні,
Слід збутися фантазій
без підказки,
Бо повід у руках з чиєїсь ласки –
Таки не на крилатому коні…
Головне для поета – не здатися, не визнати ворога сюзереном. Якщо хліборобський рід не мав гербів, то це не означає, що предки поета тримали стремена для підпанків: «В рядках моїх знов радощів ні краплі! Пером воюю, бо не маю шаблі…»
Критично оцінити свої вчинки дано не кожному. Добре, що ти не здатний на роль раба, але такий гордий не ти один. Маєш талант? Можливо, але сівбу ти почав, не виоравши перелоги. Тож і не дивуйся, що не діждешся врожаю. В твоїх рядках не дзвеніло золото, то, може, ти передав куті меду похвальбою?
Мордовський табір,
над Дніпром Ігрень
Так і не слухали моїх пісень,
Не в шахтах Воркути
нажив горба.
Сльоза пекуча сохне на очах,
Та я кажу собі,
щоб стихнув страх:
«Ніж милосердя –
також боротьба!..»
Поет не пояснює сучасному читачеві, що то за містечко Ігрень неподалік від Дніпропетровська, а саме там були «психушки», в яких знущалися над українськими дисидентами. Ніж милосердя – це вже з епохи лицарів. Ним джура добивав пораненого господаря, щоб той не попав у ганебний полон. Справжній воїн помирає раніше, ніж впадуть знамена!..
Чого ще має боятися поет? Померти колись «недочитаним»! Ти став у слід Омара Хайяма? Чудесно, але згадай, скільки століть Європа не знала про цього мудреця. «Адам поетів» оббивав чужі пороги, бо не завше мав чуреки на обід. Готуйся й ти до такого життя. Чи гордість не дозволить? Про твою долю красномовно сказав все той же Хайям: «По смерті прах належить гончару!» Свого часу, працюючи над антологією світового сонета, Віктор Гриценко поставив перед собою відродити забуті імена. Тому в анотацію виніс слова, які написав у подібній ситуації іспанський поет Леонардо де Архенсола:
Тінь забуття – страшніша кабали!
Як про забутих скажемо: «Були…»
А найстрашніше –
зовсім тут не бути…
Мати вчителів зовсім не означає, що ти вічний епігон, що тебе вічно будуть повчати:
Недавно зовсім вийшов
з-під опіки:
Шукати правду вчили недоріки,
Та я вклоняюсь тільки Кобзарю.
Люблю свій рідний край
«во время люте»,
Хоч знаю, що за це добра
не буде:
Митець віддавна
родич злидарю!..
Душа поета все-таки буває багатою, коли знаходяться вагомі слова, дорожчі золота чи срібла, бо грішник веде розмову з Небесами або з ангелом на правому плечі. І як добре, коли тебе не покидає віра у свою Зорю. Але маєш пам’ятати, що взята висота небезпечна навіть для акробатів.
Віктор Гриценко народився в повоєнному невеличкому селі, тому не для красного слівця згадує борозну, плуг, гони, ярмо чи кінську збрую. Батьки-колгоспники привчили до роботи в полі, пасти худобу чи ночувати вночі з кіньми (разом зі старшими братами, звичайно).
Чому я став поетом, не збагну,
Бо вчився спершу класти борозну:
Ще від війни лежали перелоги!..
Я взяв наснагу
з материнських рук,
А разом з батьком взнав
ціну всіх мук:
В мозолях і душа, і руки, й ноги!…
І як не відчути до себе почуття жалості, коли в отій першій борозні ти поховав свою мрію, а врожай і досі не зібраний, бо марні надії побачити свої книжки, видані масовим тиражом, тому помреш недочитаним. Ти якимось дивом вижив у голодний 1947 рік, але люди у твої спогади не вірять, як і тоді, коли вкриваєш сльозою предківські орала. Для поля й Степу ти зберіг любов, але народжений ти для іншого століття…
Чому обрав словесні перелоги?
Тому, що знав, як квітнуть полини!..
Постійно чекаючи від Небес допомоги, поет відчуває себе немічним малям, яке своїм плачем прагне привернути увагу матері. А невмолимий час летить лиховісною стрілою: «Ще рік чи два – і посох в руки брати: в поетові проснеться пілігрим. Колись дороги всі вели у Рим, а завтра – лиш до батьківської хати!..» Бо тільки в ній ти не будеш відчувати себе каменем у Господній пращі або пташеням-підранком, яке ніяк не знайде захисту в траві. Ти вже посивів, та для батьків ти злякане дитя…
Коли губив контакти з Небесами,
То відчував себе малим дитям,
Бо вибратись не міг із «вовчих ям» –
Ковзка стіна, що змочена сльозами!..
Не така вже біда, коли поет потрапляє в халепу, названу «вовчою ямою». Біда, коли твій народ ніяк не вибере вірного «слугу», постійно наступає на «граблі», стаючи посміховиськом для всього світу, тому що ми бачимось йому химерними, бо готові мучитись і вік страждати, обливаючи кров’ю свої пута, а сорочки невтішними сльозами.
Мабуть, тому й осміяні людьми:
Не для борні нас народила мати,
Бо ті, що знали, як шаблі тримати,
По правду йшли, як завше, до корчми.
Звичайно, раз на віку траплялися справжні вожді, але ми, обпікшись на молоці, студили холодну воду. Так і не усвідомивши, що ті вожді хотіли зробити для нас. Взамін вдячності – різноманітні ярлики на радість ворогам. А що ж поет? «З поета, кажуть, гарний поводир, та тільки десь – не в Степовій Елладі!..» В молитві до Бога поет прохає прилинути з космічної далечини, миттєво подолавши всі парсеки і відібрати в книгарнях достойні поезії для Астрального архіву, до якого колись в грядущому заглянуть наші нащадки. А в сьогоднішньому суспільстві поети зайві, бо дехто з них може виявити «секрети» властьімущих, які навчилися одного – битися кізяками з опозицією.
По-царськи підвести б юрбу з колін,
Але для цього нам потрібний дзвін
Або слова, гучніші за набати!..
Відкривши лічбу власним і суспільним бідам, поет вкотре повертається «на круги своя». Він легко знаходить дорогу до рідного села, щоб пройтись забутими стежками і стати на батьківський поріг, щоб розповісти про свою борню з долею, прозвітувати про здобутки і втрати, поділитись таємницями поетичного ремесла:
Беру перо, як батько брав чепіги,
Як повелося в нас споконвіків:
Найкращий приклад – це життя батьків
І в оранці, І в написані книги!..
Варто, гадаю, врешті зауважити, що за «Сагу про словесні перелоги» Віктор Гриценко отримав премію для поетів-сонетярів імені Ярослава Дорошенка (Івано-Франківськ). Щоправда, про це визнання мало хто знає. Такий уже український менталітет: чужі успіхи нам колють очі…
Кривий Ріг, лютий 2025 року
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.