Олесь Воля. «На цих трагічних закрутах життя…»

810

 «В Цитринових гаях», Поезії / Василь Марочкін. –  Львів, видавництво «Апріорі», 2021. – 116

 

Усе не наше, все загине – і самі боввани наші.

Одні лише думки завжди з нами, одна  лише істина вічна, а ми в ній – як яблуня в своїм зерні, затаїмося.

                                                                                                                                                         Григорій Сковорода                      

                Насамперед зауважу: Прочитавши в улюбленім мені часописі «Дзвін» (ч. 7, за 2018 рік), я в своєму щоденнику зауважив про «Чотири бочки токаю» Василя Марочкіна, що той у деталях свого письма  точний і сильний . Я цей напрямок писання ціную чи не над усе, адже він несе читачеві правду, а ще точніше: достовірність епохи. На мій сором, тоді я знав про письменника мало, сказати б  краєчком вуха чув, І ось до моїх рук потрапляє знакова річ (таки ж – знакова!) – збірка поезій «В цитринових гаях».                                                                                          Читав я Василеві поезії  не відриваючись від книжки, малими ковтками-ковточками, ніби якісне десертне вино п’ючи. Василь Марочкін вразив уже з перших поезій непересічною густиною думки-образу,, вразив природністю й пластикою лексики, незужитістю осоціативного й предметного  живописання, вразив негаласливою  усепланетарністю бачення й розуміння; надто ж – своєю пекучою, як сіль,, незламною  у к р а ї н с ь к і с т ю. Українськість – своєрідна, неповторна молитва Василева, його релігія, найвищі, найглибинніші прояви душі й духу, вистражданих тернистим сімдесятилітнім  буттям.   Так судилося, що доля поета ще замолоду закинула в заококеання  – в Канаду. Згодом де тільки і в яких країнах-містах  Василь Марочкін не побував: у Токіо, Відні, в Кабулі, Парижі, Нью-Йорку, Німеччині, Франції, Вашингтоні, а надто – в українських пенатах: Києві, Львові, Івано-франківську, Львові, Одесі. Тож увесь неохопний світ  для українського творця несамохіть  став предметом  тривог, відкрить, зацікавлень, і. в мене склалося враження: поїздивши по світах, далеких і близьких,, Василеві Марочкіну куди гостріше й неповторніше  відкрилася: наша мила, сторозп’ята на хрестах долі Україна . Україна – як скарб скарбів, тобто найвища цінність, котра  мислима homo sapiens .Узагалі ж весь поетичний доробок « В цитринових гаях» наскрізно просякнутий  талановитими малюнками  вражень і спостережень з мандрів  світом. Тож  мимоволі наводжу таку перлину-поезію «Біля Колізею», вміщену на   початку збірки:

Відчуваю зойк людей і звірів грізний рев,                                                                                                                      Жахливий гук юрби, що прагне крови.                                                                                                                           А вітер обрива з розгойданих дерев                                                                                                                                Відмерле листя щастя і любови.

А в наступній строфі автор вірша ще густіше, неоднозначніше підсилює  невикорінність в людській істоті звіриного начала:

Зійшлися віч-на-віч людина і тварина,                                                                                                                                            І ненависть кипить вулканами  в очах,                                                                                                                            І лише смерть чека, байдужа і невинна,                                                                                                                       Допоки труп когось байдуже не прочах.

Руїни мовчазні вагітніють роками,                                                                                                                                     Що все пливуть, мов хмари в небесах,                                                                                                                           А все ж через віки постала перед нами                                                                                                                        Оця жахна, зруйнована краса.

Мені несамохіть подумалося, що подібне вихлюпнути з самої глибини гарячого серця міг тільки той, хто завагітнів розумінням  і невтоленним болем, хто ми, на цій зрадливо-прекрасній, ошаліло-жорстокій  землі; який тонкий-шар культури, пролитої крові й «цивілізованих» дурощів відрізняє нас од звіра. До речі, ці ж самі тривожні мотивизвучать і в восьмирядковому вірші «Токіо»:

Це модерне, захмарене місто,                                                                                                                                           Мов потвора, звивалось внизу.                                                                                                                                          І експрес – найпрудкіший у світі,                                                                                                                                Мов істота, кричав «Довезу!».                                                                                                                                                             Ген у травах вбачалася річка,                                                                                                                                              Самурай наче мчав на коні…                                                                                                                                                І японка, струнка, мов смерічка,                                                                                                                                        Усміхнулася мило мені.

Подібною думою перейнявся  поет і побувавши вже на другому кінці світу – Відні:

Столице Австрії. Чолом тобі, чолом!                                                                                                                                Яка чудова, кам’яна краса!                                                                                                                                                   А ген, на обрії, мов лицарів шоломи,                                                                                                                                  Альпи підпирають небеса.                                                                                                                                                             А як настане ніч і брук холоне,                                                                                                                                           Минуле, наче привид, ожива.                                                                                                                                                            Я чую поступ римських легіонів,                                                                                                                                        Турецький штурм… І дим, і татарва….                                                                                                              Думаю, мені перечити не стануть: невпинна колотнеча хурделиться, триває нещадне й нещадиме  самознищення людей одне одним. За багатства, за владу, бариші й території.  Чи припиниться  вакханалія колись?! Мабуть, ніколи…На це і наголошує Василь Марочкін у поезії-диптиху «Доля»

.                                              1.                                                                                                                                                                                                        Батько в Афганістані

Після довгих, важких боїв                                                                                                                                                      Вже тебе не шукали….                                                                                                                                                                            Над розтерзаним тілом твоїм                                                                                                                                                       Голосили шакали….

2.

Останній лист синів з Донеччини

Довго лист добирався до мами.                                                                                                                                         Живі… Раділа перед людьми.                                                                                                                                              А вже над її синами                                                                                                                                                                            Зграя круків шуміла крильми…

Вочевидь, тому з таким сумом поет акцентує свої роздуми у вірші «Майбутньому археологові»:                                                                                                                                                                                                                            Незрима нить віків зі свіжого розкопу.                                                                                                                         Цей череп знов побачив неба синь.                                                                                                                                Він був живий ще за часів потопу…                                                                                                                                   А пагорби все ті ж. І річка та ж, Горинь…

Річка  незникненна й незнищенна. Річка, яких на Україні сотні, тисячі, і події в розрізі історії відбувалися подібні – криваві, жертовні, але знову і знову ми, українці, наступали й наступаємо на одні  ті самі граблі, опиняючись біля розбитого, оманливо-зрадливого корита. Далі автор, тамуючи нестерпну скорботу, міркує, уподібнюючись дбайливому археологу своїх пращурів:

Схилюсь над ним. Віддам йому належне.                                                                                                                     Беззахисний лежить в пречистій наготі,                                                                                                                         Очищу від землі дбайливо й обережно,                                                                                                               Бо може череп мій пройде його путі.                                                                                                                                    За тисячу років, майбутній археолог,                                                                                                                               Знайдеш мій череп, – не топчи, не кинь.                                                                                                                       Очисти від землі, дбайливо витри порох,                                                                                                                     Щоб я через віки побачив неба синь.

Як на мене, чи не найприкметнішою ознакою поезії Василя Марочкіна є її не лише, мовити б,  усепланетарність мислення (по горизонталі), а й мимовільна суто особиста зануреність у Вкраїну (по вертикалі),  – в землю рідну, де ти, брате, народився, де закопана твоя пуповина і куди з роками все настійливіше інтуїтивно вертається твій зір духовний. Ці  картини в запашних барвах малюються в свідомості поета одна за одною  яскраво й непроминуще:

Бабине літо прозоре і чисте.                                                                                                                                                В келех налито небес синяву.                                                                                                                                                             Як диво: акації біле намисто                                                                                                                                                       Цвіте восени… Наяву.                                                                                                                                                                            І радість і сум водночас навіває                                                                                                                                             Цей білий, пречистий малюнок весни.                                                                                                                           А паморозь вранці на нього лягає                                                                                                                                     І лагідно каже: засни.

Місяць також   втаємниченою красою з’являється в обшарах неземних, коли автор поезій, мов дитина в малецтві, вигукує:

Вип’ю місяць-молодик                                                                                                                                                            З цеберка дерев’яного.                                                                                                                                                          Обережно п’ю – не звик                                                                                                                                                До блуду цього п’яного.

Або:

А вже осінь, хоч сонячно й світло.                                                                                                                                     Я спиною до літа стою.                                                                                                                                                            І ці ружі, що в серпні розквітли,                                                                                                                                        Наче пахнуть не так, як в маю.

Безсумнівний майстер поетичного малюнку, Василь Марочкін наводить їх у своїй збірці чимало. Але ні та ні – засумує, йокне серце його чутливе, бо:

Вже не дзвенить коса,                                                                                                                                                             Не вжикає мантачка.                                                                                                                                                                І ціп не гупає в сусідки на току                                                                                                                                                         (За хатою у тітки-одиначки).                                                                                                                                                             І пан-отець не звуть на толоку.

І справді: не задзвенить коса, не завжикає мантачка. Минулого, що стало нашою благословенною, нев’янучою пам’яттю, не вернеш. І тільки смуток душу обійма до щему, що наше життя так швидко, непомітно проминущістю стало й стає.. З невимовним усвідомленням минучості всього сущого, ніби якесь одкровення,  усвідомлюємо:

Мушля часу затягує нас,                                                                                                                                                         Невмолимо, щодень і щомиті.                                                                                                                                            А на споді душі – Божий глас,                                                                                                                                                     Ледве чутний, сльозами умитий.

Недарма поету і в стані есхатологічного відчаю, в Різдвяну ніч, з жахом думалося:

А нас давно уже нема                                                                                                                                                              На цьому світі.                                                                                                                                                                             Байдуже дивиться зима                                                                                                                                                             На мертві квіти.

Проте такий стан тимчасовий, тобто, як зізнається  Василь Марочкін: «На цих трагічних  закрутах життя// Тривога раз по раз стискає груди…» Поета найперше знову цікавить хід подій у реальному світі, цікавить  те, що коїться в  незрадливій серцю Україні:

Майдану   злива декларацій!                                                                                                                                               Вже триста літ триває дивний сон…                                                                                                                                  Збудіться, люди! Зміна декорацій!                                                                                                                                          Є диригент… Співайте в унісон!                                                                                                                              Співайте пісню на свою загубу                                                                                                                                                            Гримить оркестра й скрипка пособля.                                                                                                                                            Новий «спаситель» розкриває губу,                                                                                                                                І знову – тра-ля-ля і тра-ля-ля…                                                                                                                                          Народ втомився. Гасла не проходять.                                                                                                                                            Спада полуда врешті із очей,                                                                                                                                               І, мов гієни, хитрі верховодять                                                                                                                                         Й гребуть під себе й совість не пече.

Отже, ворохобне,  життя клекоче, не дає заспокоїтися розбурханому розуму й душі, і поет філософськи зауважує «крізь пам’ять» літ:

Що було – відбуло, відпливло…                                                                                                                                         Й перейшло крізь розірване серце.                                                                                                                                 Наче сплеснуло тихо весло,                                                                                                                                                            Як в дзвонковій криниці відерце.

…Я лише частково, певна річ – неповно, пунктирно – доторкнувся до особливостей поезії неперебутнього, яскравого Василя Марочкіна. Василь Марочкін, я глибоко переконаний, творець слова, який назавжди ввійшов своїм талановитим, нелукавим словом у духовну сутність нашої сторозтерзаної, але незламної  України. Думається мені й те, що неперебутній поет найбільш сильний і привабливий саме соціальною, пекучою гостротою й непримиренністю,. Що  я головно  і спробував вияскравитиі. Проте рідкісної потуги й напруги майстер поетичного малюнку не менш привабливий і в особистій ліриці, піснетворчості тощо.

А ще, насамкінець, висловлю настійливе переконання, що поезії Василя Марочкіна заслуговують на те, щоб  звучали в перекладі на інші  мов світу. Він того вартий. Вартий і  словом своїм, і переконаннями, і  долею – тернистою,  невпокореною.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!