Пісні українців Кубані. Запис текстів і мелодій, упоряд., підгот. текстів, вступ. ст., прим., слов. та алф. покажч. Івана Ханти. – Ужгород, ТДВ «Патент», 2021. – 456 с.
Історичні дані доносять до нас відомости про те, що перші переселенці з числа запорізьких козаків прибули на Тамань 25 серпня 1792 року, а вже 1793 року було закладено перший камінь на місці майбутнього Краснодару. Так у краї, який ще називають Малиновим Клином, завирувало українське життя: створювалися культурно-освітні осередки, з’являлися хутори, станиці, містечка й міста. У 30-х роках ХХ століття тут було 746 українських шкіл, 12 місцевих педтехнікумів , 2 педінститути, у яких готували учителів української мови та літератури. В різні часи у краї жили і працювали українські письменники Антін Головатий, Яків Кухаренко, Василь Мова (Лиманський), Василь Вареник, Микола Чайка, Яків Жарко, Іван Луценко, Ярослав Яр, Тиміш Іващенко, Кирило Тихий, Юрій Таран, Спиридон Добровольський, Віра Коржевська, Федір Прийма, Федір Чапала, Роман Чобітько, Василь Барка (Очерет), Олександр Волик, Дмитро Ніценко (Чуб, Нитченко), Омелян Розумієнко, Віктор Чумаченко та ин., діяла літературна група «Нова Кубань», яка видавала однойменний літературно-мистецький збірник, книги поезій, прози тощо. Широко побутувало мистецтво бандурного музикування. У краї та за його межами були добре відомі імена бандуристів К.Безщасного, В.Ємця, М.Теліги, М. Вереса, З. Діброви та багатьох инших (докладніше про це читай: Олексій Нирко. Кобзарство Криму та Кубані. – К., 2008). На жаль, розгул масового зросійщення усіх народів, які входили до Совєтського Союзу, творення, так званої «новой исторической общности – советского народа», звели всі ті потуги нанівець і насьогдні там немає жодної україномовної установи. Одначе, в повсякденному житті та побуті кубанських українців, хоч і як їх нівечили та забороняли, але все-таки збереглися рідна мова, українська пісня, питомо українська духовність загалом. Переконливий приклад того – оцінюваний тут збірник «Пісні українців Кубані», який вийшов наприкінці 2021 року в ужгородському видавництві «ТДВ «Патент».
Досвідчений збирач, дослідник і пропагандист уснопоетичної творчости українського народу І.Хланта має у своєму народознавчому доробку такі видання, як «Народні пісні українців Банату (Румунія)» (2009), «Пісня над Дунаєм. Народні пісні українців-русинів Сербії» (2014), він готує до виходу у світ збірник «Пісні українців Мараморощини (Румунія»). Отож, виданню збірника українських народних пісень Кубані передували зформовані фольклористом самобутні основоположні підстави такої роботи. Їх суть полягає в тому, що записи завжди проводились за обставин максимально наближених до повсякденного побутування, до того ж у єдности змісту та мелодії. Видання ж супроводжувалося докладними вступними статтями, в яких окреслювались історичні умови цього побутування, духовний світ та майстерність виконавців, у результаті чого вони поставали як естетично розвинуті особистости народного типу, що значно поглиблювало і доповнювало розуміння виконуваних ними творів. Та не лише цим визначалася цінність і значення виданих І.Хлантою збірників народної пісенности. Керуючись в їх упорядкуванні, насамперед, жанровим та ідейно-тематичним принципом, фольклорист, разом з тим, подає й чітку картину становлення та еволюції світогляду та духовного світу українського народу, що значно помножує значення його праць не лише для науки, а й для збереження питомо національного укладу життя наших сучасників, відтак і їх питомо національної позиції у відстоюванні наших загальнонаціональних психологічних, духовних, світоглядних, ідейних і т. д. цінностей, в утвердженні на їх підставах основ та принципів укладу цього життя.
Простежимо тепер як ці принципи знайшли своє місце у підготовці та виданні «Пісень українців Кубані», їх змісті загалом. Найперше зауважимо, що вони стали своєрідним продовженням праць Я. Бігдая, О.Кошиця, В. Захарченка, Н. Супрун-Яремко, М. та С. Мишаничів, инших збирачів, видавців і дослідників української народнопоетичної творчости Малинового Клину. Жанровий принцип дозволив упорядникові вивести чіткий порядок формування і становлення національного духовного світу, свідомости та світогляду, носіїв української народнопоетичної творчости Кубані. Ідейно-тематичний підхід – їх зміст та його історико-соціяльну обумовленість.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Записи І.Хланти в Коренівському та Канівському районах Краснодарського краю охоплюють усі жанрові різновиди народнопісенної лірики – від найдавніших колядок та щедрівок до сучасних пісень літературного походження. Завдяки цьому у збірнику відображено й еволюцію національної духовности та світогляду українського народу від первісних уявлень про людину і світ до морально-етичних, соціяльних та історичних проблем кінця ХХ – поч. ХХІ століть. Скажімо, у колядці «Ой там за горою та за кам’яною», записаній 4 жовтня 1995 року в станиці Челбаська від М.Кулик та Є.Каприза, йдеться про трьох товаришів – «яснеє сонечко», «ясний місяць» та «дрібен дощик», яким радуються старе й мале, звір у полі, чумак у дорозі, хазяїн у домі, жито й пшениця і всяка пашниця. Неважко вловити в цих образах стародавні уявлення наших пращурів про життєтворчу силу тих чи инших явищ природи, первісну гармонію людини й природи. А в щедрівці «Щедрик, щедрик, щедрівочка» (зап. від Л. Кухар в ст. Журавська), піснях «Ой учора ізвечора», (зап. від В.Симиренка на х. Козаче-Мальований), «Ми не самі йдем» та «Добрий вечір вам!» (зап. від В.Дорогової, В.Мацкевич, Є.Іяшкіної в ст. Стародерев’янківська), «Де коза ходить, там жито родить» (зап. від Л.Кухар в ст. Журавська) цей мотив трансформується в обрядодію, набуває ознак народного драматургічного дійства, що становить неабияку цінність для з’ясування джерел як народної драми, так і діалектики ліричного, епічного та драматичного начал у процесі побутування обрядових різновидів народнопісенної творчости, їх світоглядно-духовної та художньо-естетичної основи. Ліричний струмінь у них пронизує розгортання подій, а відтак і сюжету твору, які ґрунтуються на психологічно наснажених драматургічних його складових, набирають яскраво вираженого морально-етичного змісту, що й становить основу побуту українців, уявлення про який, як бачимо, зберегли у своїй пам’яти виконавці цих пісень.
Винятково важливої ваги для з’ясування діалектики еволюції народного світогляду та національної духовности українців, національного укладу життя козаків-переселенців на Кубань мають й инші жанрові різновиди в записах І.Хланти. Вони також засвідчують загальні спрямування в еволюції народного світогляду, тобто виокремлення людини з навколишнього середовища, що зумовило появу оціночного відношення людини до свого оточення, ріст морально-етичного начала. В наслідку таких змін з’являються балади, родинно-побутові, соціяльно-побутові, жартівливі, історичні пісні та инші жанрові різновиди народнопісенної лірики, в яких постають яскраві картини повсякденного життя українців, генетично пов’язані з обрядами, звичаями, традиціями, психологією, світоглядом та духовним світом, землею своїх предків.
Вражаючі свідчення виконавців пісень, від яких І.Хланта зробив записи, – найпереконливіше свідчення того. «Оскільки ми народилися українцями, і наше завдання в цьому світі просте: залишити після себе українське потомство. Для нас справжньою ідеєю є ідея збереження роду», – говорила йому М. Кулик із ст. Челбаська, яка мала всього 6 класів освіти. До того ж, вона говорила чистою українською літературною мовою і пильно стежила, щоб українські пісні не засмічували російські слова. «Наша прекрасна й неймовірно багата пісня вижила, бо величезна духовна сила й привабливість таїться в ній, тому кожен українець має чисту душу й світлий розум, захоплюється нею все життя. Українські народні пісні – це своєрідна міцна нитка, що зшиває, об’єднує українське суспільство в єдину потужну родину», – вторить за нею В.Дорогова зі ст. Стародерев’янківська (освіта – 4 класи). Від своїх тата і мами перейняв любов до України В. Симиренко з х. Козаче-Мальований. Тому його обіймає туга за українським козацтвом, коли козаки як вітер гуляли у полі, коли їхньої звитяги боялися люті татари, коли вони, вкривши себе славою, безстрашно і самовіддано боронили Україну. Відтак стає зрозумілим чому такі пісні, як «Ой в суботу під неділю» (зап. від М. Кулик та Є. Каприза в ст. Челбаська), «Вже більше літ двісті», «Була Польща, була Польща, а тепер Росія» (зап. від Є. Каприза у ст. Челбаська), «Зажурились чорноморці» ( зап. від О.Шаповал в ст. Новотитарівська) знайшли своє місце і міцно тримаються в репертуарі народних співаків-кубанців, а в збірникові вони виокремлені в окремий підорозділ епічних пісень під назвою «Історичні пісні». В них йдеться про те, як московська орда наступала на їх курені, виганяла з хати, розсипала шатра, «ружа забирала», брала срібло і злото, запроваджуючи на вільних козацьких землях кріпацтво, що викликало бажання й потребу «москалеві з плеч головку зняти».
Спадкоємність побуту кубанських козаків, їх моралі та етики, духовного світу та світогляду загалом, нерозривний їх зв’язок з Батьківщиною своїх далеких і ближчих предків струменить і у веснянках, баладах, родинно-побутових, соціально-побутових піснях, піснях літературного походження. Грайливо-гумористичні настрої веснянок «Ішли дівки через двір», «Куди їдеш, Романе?», «А вже весна» (усі три зап. від М. Кулик та Є. Каприза в ст. Челбаська) цілком природньо гармонують з романтично напруженими мотивами вірности дівчини молодому козакові. У весільних же піснях маємо типові для української народної лірики образи зозулі («В неділю раненько», зап. від В. Горбачук в ст.Стародерев’янківська) , зірваної і пущеної на воду квітки рожі як втілення долі («Ой зірву я з рожі квітку»), кіс – уособленям переходу дівчини у стан заміжньої жінки, її прощання з молодістю («Горіла сосна, палала», обидві зап. від О.Шаповал в ст. Новотитарівська) і т.д. Зміст, ідейно-тематичне спрямування, особливости поетики баладних, родинно- та соціяльно-побутових пісень ґрунтуються на підставах народних уявлень про сім’ю і шлюб, взірцях духовної досконалости української людини і пов’язані з осудом зради коханого своєї дівчини («Ой там на долині Василь сіно косить», зап. від В. Горбачук, В.Дорогової, В.Мацкович та Є. Іяшкіної в ст. Стародерев’янківська) , чоловіка – жінки і дітей заради задоволення хтивих бажань своєї коханки («Невисоко сонце сходе», зап. від О. Шаповал в ст. Новотитарівська), утвердженням на противагу їм вірности, злагоди в сім’ї, родинного щастя («Ой там на горі, ой там на крутій», зап. від Л. Кухар в ст. Журавська). Повноцінно подано у збірнику й козацькі пісні, об’єднані в окремому підрозділові соціально-побутових пісень. Серед них, насамперед, такі пісні, як «Ой на горі вогонь горить», «Добрий вечір тобі, зелена діброво» (зап. від В.Симиренка в х. Козаче-Мальований), «Козака несуть» (зап. від Н.Браташової в м. Коренівськ), «По тім боці на Вкраїні» (зап. від Т.Тарапини в ст. Журавська) тощо. Моральний потяг ліричного героя цих пісень до України, до українських ідейних та духовних цінностей – то самовизначення і самоствердження кубанських українців за постійної та цілеспрямованої деформації совєтськими властями їх національної свідомости, нищення московсько-комуністичним фашистсьим режимом їх питомо національного укладу життя, спосіб протистояти йому, зберігаючи свою історичну пам’ять, питомо українські уявлення про націю як Великий Український Рід.
Прикметні у цьому плані і такі факти. У збірнику подано пісні «Ой на горі верба» (зап. від В. Дорогової в ст. Стародерев’янківська), «Українка я маленька» (зап. від О. Шаповал в ст. Новотитарівська), «Повіяв вітер степовий» (зап. від Л.Кухар в ст. Журавська), цілу низку пісень літературного походження на слова С.Климовського, І.Котляревського, М.Петренка, Т.Шевченка, С.Руданського, Л.Глібова, Ю.Федьковича, М.Старицького, М.Кропиницького, В.Самійленка, Б.Лепкого, В.Симоненка, М.Ткача та инших авторів. Вони також є свідченням отого внутрішнього потягу українців Кубані, як і українців на теренах инших держав Європи, Америки, Азії та Австралії, до України, розуміння ними української нації як Великого Українського Роду, а України – як своєї Батьківщини. Скажімо, пісня «Ой на горі верба» не лише своїм змістом, а й окремими поетичними зворотами та формулами перегукується із записаною І.Хлантою від учасників хору с. Дюрдьово в Сербії піснею «На полю верба», а пісня «Українка я маленька» є скороченим варіантом однієї з пісень про Карпатську Україну, записаної ним від Ю. Кершинської-Грекової в смт. Буштино Тячівського району на Закарпатті. Пісні ж літературного походження в репертуарі українців Кубані також поширені у всьому світі. В чому секрет такої популярности українських народних пісень? Ключ до відповіді на це запитання дала В.Дорогова, про що йшлося вище. Але й для дослідників даної проблеми записи І.Хланти відкривають широкі можливости для нових ґрунтовних наукових студій. До того ж, в одному зі своїх інтерв’ю упорядник збірника зауважив, що кубанські українці надзвичайно співучі, їх пісню можна почути у полі, на вулиці станиці чи то хутора, у вагоні потягу, співають вони на 2-3 голоси і т.д. Серед них, як ніде, побутує звичай обходу і колективного вітання піснями своїх одностаничників та хуторян, що, у свою чергу, прилучає до них навіть сторонніх людей, особливо дітей та молодь і творить питомо національні обставини повсякденного життя і побуту краян.
Разом з тим вони, ці записи і свідчення, виносять на порядок денний гостру та невідкладну потребу видання науково підготовленого корпусу «Українські народні пісні (а ще ширше – народнопоетична творчість) українського розсіяння у світі», чим, у першу чергу, мав би зайнятися Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (директор Г. Скрипник).
Цілком зрозуміло, що обсяг та фінансові проблеми не дали І.Хланті можливости опублікувати усі, записані ним на Кубані пісні. Та все ж таки такі з них, як «Козацькому роду нема переводу» (зап. від В. Дорогової та її подруг в ст. Стародерев’янківська), «Боронив я свою Україну» (зап. від В.Симиренка на х. Козаче-Мальований), «Яке було в людей добро» (зап. в ст. Новотитарівська), та деякі инші варто було б подати у збірнику, адже в них досить глибоко передано ті стани української душі, які не лише надихають, підносять, формують спосіб думання і настанови до світу, в якому живуть їх ліричні герої та самі виконавці, а й гартують волю до протистояння цілеспрямовано організованим московською владою згубним, ворожим обставинам, вказують на спадкоємність такого способу думання, цих станів душі українців Кубані та настанов до обставин їх повсякденного життя.
Деяких уточнень потребують і окремі думки, висловлені у передмові «Українські пісні на просторах Кубані». Її автор дещо категорично говорить про помилкові твердження одного із збирачів, дослідників та популяризаторів української пісні на Кубані, керівника Кубанського козачого хору В. Захарченка та М.Боднаря про те, що козацтво Кубані ніби-то в 20-30-х роках минулого століття само відмовилося від нібито «невдалої» українізації, а для відтворення віршових текстів українських пісень В. Захарченко використовував російську орфографію. Те, що ці факти справді мали місце в кубанському українознавстві не викликає сумнівів та заперечень. Одначе їх потрібно осмислювати і розуміти в контексті того часу, взаємозв’язках з нещадними процесами зросійщення місцевого українського населення, нищення будь-яких виявів української національної свідомости, культури та побуту. За таких обставин, на противагу шовіністичній політиці Москви, українські патріоти краю йшли на певні хитрощі, шукали бодай найменші можливости заявити, що побутування української народної пісенности та культури загалом на Кубані є доконаним фактом і задля цього вдавалися до подібних способів їх пропаганди та утвердження. Деяких уточнень потребує й інформація про Я. Бігдая, також подана у передмові.
«Пісні українців Кубані» – то не лише своєрідний материк української духовности Малинового Клину, а і його оберіг. Оберіг, який витримав найжорстокіші випробування за обставин російського царизму та совєтсько-комуністичного деспотизму, спрямованих на зросійщення, а потім і повне знищення національної свідомости, козацького укладу повсякденного життя цієї гілки українського народу. То також взірець національного самоозначення самовизначення та самоствердження за тих жорстоких, антилюдяних обставин, виклик ненаситній у своїй жадобі нищення того, що не є російським, Москві, взірець, який маємо цінувати й наслідувати в нині сущих і майбутніх поколіннях українців. Саме цим, разом з иншими такого роду виданнями, про які йшлося вище, визначається непересічне значення цієї праці І.Хланти як збирача, видавця, популяризатора і дослідника української усної народнопоетичної творчости нашого народу.
Олексій ВЕРТІЙ,
доктор філологічних наук
м. Суми