Оксана Кузьменко. Драматичне буття людини в українському фольклорі: концептуальні форми вираження (період Першої та Другої світових воєн). – Львів, Інститут народознавства НАН України, 2018. – 728 с., 16 с. іл.
В уснословеснознавстві не раз спалахують дискусії про, так сказати, затухання процесів народнопоетичної творчости. Одні вчені доводять, що для становлення і розвитку повноцінного народнопоетичного звичаю вже немає жодних підстав, адже науково-технічний поступ, докорінна зміна укладу життя широких верств суспільства і т.п. витісняють з цього укладу життя узвичаєні його форми і способи, які складалися упродовж не те що століть, а й тисячоліть. Йдеться, насамперед, про усне побутування різних жанрів народної поезії, споконвічні народні звичаї та обряди, на зміну яким прийшли писемні форми літератури, радіо- і телебачення як способи передачі духовних цінностей і становлення на їх підставах нових форм суспільної свідомости, нового укладу життя загалом. Інші ж дослідники, намагаючись спростувати такі твердження, як факти сучасної народної творчости наводять приклади татуювань, різного роду, особливо підсовєцьких часів, підробки та стилізації під фольклор, модний, з вульгарною символікою, одяг, зачіски, низькопробну самодіяльну творчість тощо, на означення яких російські дослідники (С.Неклюдов, О.Білоусов, В.Анікін, Л. Ядришникова) навіть ввели поняття «постфольклор». Насправді ж вони не мають нічого спільного з усною народною поетичною творчістю в узвичаєному її розумінні, адже свідчать про втрату певною частиною суспільства зв’язків з питомо духовною, високоестетичною та художньою культурою народу, її вульгаризацію, занепадництво і національне винародовлення носіїв такої моди.
А де ж тоді шукати правдивої відповіді на запитання про особливості сучасного народнопоетичного поступування, про те, чи є воно взагалі? Як розв’язують цю проблему українські уснословеснознавці та народознавці загалом? В оцінюваній тут монографічній студії О.Кузьменко, як і в дослідженнях Р.Кирчіва «Двадцяте століття в українському фольклорі» (Л., 2010), Г. Дем’яна «Українські повстанські пісні 1940-2000-х років (історико-фольклористичне дослідження)» (Л., 2003), О.Гінди «Поетична творчість української трудової спільноти в Італії початку ХХІ століття в контексті фольклорної традиції» (Л., 2015), інших їх попередників успішно долаються ці крайнощі, на глибоко науковій основі їх автори виходять на постановку і розв’язання нових у науці проблем.
В центр уваги в такому разі ставляться не якісь випадковості, не довільно взяті факти, а тісний взаємозв’язок новотворів з усним народнопоетичним звичаєм, закономірностями його становлення і розвитку, тобто ідейним та художньо-естетичним рівнем, відображенням у них народного світогляду, тих подій і явищ, які відігравали в житті широких народних мас винятково важливу ролю, збуджували в них глибинні почуття і переживання, залишали в їх житті глибокий слід, завдяки чому й входили в їх свідомість, визначали особливости їх духовного світу, усебічно позначались на обставинах їх повсякденного життя, формували ці обставини.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Щоб розвинути ідеї своїх попередників, вийти на постановку та розв’язання нових проблем, нових наукових ідей, сформувати основоположні підстави свого дослідження, О.Кузьменко здійснила докладний аналіз архівних колекцій, публікацій та сучасних записів уснопоетичних творів про буття української людини в надзвичайно загрозливих обставинах періоду між двома світовими війнами. Результатом такого аналізу стала 1) чітко окреслена історія принципів збирання та принципів дослідження новотворів цього часу і 2) визначення тих нерозв’язаних проблем, розв’язання яких поставила собі за мету дослідниця. Вона, зокрема дійшла висновку, що праця учених-уснословеснознавців тут пройшла шлях від перших записів В.Гнатюком та його послідовниками стрілецьких пісень до міждисциплінарного вивчення усього масиву народної уснопоетичної творчости даної тематики та проблематики (В.Дубравін, М.Гримич, Є.Луньо, Т.Конончук, О. Кісь, В.Сокіл та ін.) і чітко визначила свій дослідницький кут зору в цьому контексті. Його сутність полягає у з’ясуванні драматичного змісту буття людини та концептуальних формах його вираження в необрядовому фольклорі. До того ж, дослідниця дає достатньо чітке і змістовне визначення змісту поняття «фольклорний концепт», зосереджує свою увагу насамперед на мотивемно-мотивних підставах як основі кодування буттєвого досвіду у досліджуваних нею творах.
«Фольклорний концепт» вона потрактовує як «стійку одиницю ментальних та психологічних ресурсів фольклорної свідомости, словесно вираженої через ядерне слово й низку інших структурно-семантичних форм, яка дає змогу виявляти ієрархію цінностей та різні виміри життєвого досвіду: мовний, естетичний, чуттєвий, релігійний, гендерний». Його зміст у монографії досліджується з допомогою таких форм, як 1) мотивема, мотив (на рівні сюжетно-мотивних утворень), 2) етноконстанта (стійкий вислів, формула), 3) символічний образ (образ-символ) та 4) художньо-виражальний засіб (епітет, метафора, порівняння – чи тільки це, ширше). Тут О.Кузьменко значно доповнює і поглиблює сформований напрямок в сучасному українському уснословенознавстві зокрема та народознавстві загалом, адже послуговується такими поняттями, як «війна», «молитва», «смерть», «зло-добро», «ворог», «мати», «туга», «сум-радість», «страх», «дім», «неволя», «могила-сила-слава-Україна». І хоча більшість з них не раз була предметом уваги вчених-гуманітаріїв, все ж таки завдяки чітко визначеним основоположним підставам свого дослідження, неповторности розуміння, сукупности самобутніх поглядів на ті чи інші явища, про які йшлося вище, авторка монографії знаходить і відкриває в них такі смисли, які значно розширюють і збагачують наші уявлення про діалектику становлення національного світогляду, національного буття українців загалом та способи його враження в народнопоетичній творчости. В чому ж вони?
Це, насамперед, драматизм, про що й заявлено у самій назві дослідження. Прочитання дослідницею подій і явищ нашої історії та їх зображення в усній народній творчости під таким кутом зору не випадковий. Саме драматизм характеризує повсякденне буття української людини у міжчассі двох світових воєн, адже сутність драматичного визначає напружена боротьба прекрасного і потворного, зла і добра, піднесеного і низького, безнадії й віри в свої сили, в майбутнє свого Роду й народу, боротьба, у якій все-таки перемагає життя над смертю, утверджуються додатні начала, що засвідчують непереможну силу національного духу, його торжество над силами зловорожими. Формування і становлення цілісної системи таких уявлень у монографії досліджується від індивідуального до колективного чину, від змісту понять на означення трагічних виявів повсякденного буття, завданих ним травм («війна», «молитва», «смерть») до змісту понять на означення воскресіння волі-свободи й маніфестації ідеї української державности («могила», «сила», «слава», «Україна»). До того ж, зміст цих понять розкривається різнопланово, в аспектах історичного, соціального, політичного, ідейного, психологічного, особистого, колективного і т.д., і т.п. національного буття як окремо взятої людини, так і нації загалом, в естетичній та художній площинах, у плані побутування тих чи інших жанрів та жанрових різновидів уснопоетичних новотворів, місця і значення їх у формуванні національної свідомости не лише сучасників, а й наступних поколінь.
Простежимо особливости потрактування О.Кузьменко таких понять, як «війна», «смерть», «зло-добро», «туга», «неволя», «могила», «слава», «Україна».
Цілком закономірно, що досліджуючи драматичне буття української людини за часів Першої світової війни, Національно-Визвольних Змагань українського народу, голодоморів першої половини ХХ століття та Другої світової війни дослідниця зосереджує увагу в першу чергу на ознаках і поняттях, які відображають першоджерела і першопричини такого буття, а саме – «війна», «смерть» у їх народнопоетичному сприйнятті та зображенні. Війна – це, доводить дослідниця, розлука (з матір’ю, дружиною, дітьми), причина розпачу та руйнування сім’ї, насильство над жінками і дівчатами, масове удівство та сирітство. Зі смертю ж пов’язують не лише фізичну згибель, а й «певний набір почуттів, серед яких головними є страх і відвага, а також самотність, туга, жаль, біль, розпач». Структурованість цих понять в монографії підпорядковується дослідженню руху народної свідомости, обумовлености цього руху історичними, соціальними, побутовими, психологічними і т.п. обставинами, що виводить на широкі, ґрунтовні та аргументовані узагальнення та висновки.
Так, наприклад, еволюцію народнопоетичних уявлень про війну О.Кузьменко пов’язує із створенням і введенням в дію у роки Першої світової війни зброї масового знищення, внаслідок чого й відбулося ускладнення образу війни, яке з площини героїчно-епічного стилю зображення поступово перейшло в площину реалістично-моралізаторську. Під впливом історичних, соціальних та політичних обставин подібного роду зміни відбулися і в розумінні та потрактуванні поняття «смерть». Становлення уявлень про неї йшло у найтісніших взаємозв’язках та взаємозумовленостях з поняттям «нація», через загибель героя, через мотиви виживання і опору, що пояснюється розумінням смерти як вияву саможертовности в ім’я захисту нації, а відтак і ростом громадянської свідомости широких верств і прошарків суспільства, еволюцією поняття «смерть» від смерти фізичної, невідворотної (фатальної), масової (тотальної) до героїчної.
Значення таких висновків О.Кузьменко для народознавчої та інших галузей гуманітарних наук полягає в тому, що вони дають ключ до 1) формування основоположних підстав дослідження національної своєрідности суспільної свідомости українського народу, сутність якої полягає у розумінні війни і смерти не як загарбання чужих земель і завоювання чужих народів для наживи, а як визволення з-під будь-якого гніту, як вияву свободи, волі, своєї національної державности і 2) розуміння наповнення поняття «герой» новим філософським змістом, який цілком і повністю співмірний «із головним його життєвим завданням – подвигом, в основі якого смерть без страху, продиктована ідеєю вільної людини», що разом з тим визначає й національну сутність драматичного буття як самого героя, так і суспільства в цілому. У свою чергу вони відкривають нові можливости формування громадянської позиції, духовного світу та національного світогляду широких верств і прошарків нашого суспільства.
У такому ж руслі авторка монографії продовжує досліджувати й зміст понять «зло-добро», «туга», «неволя» і «могила», «слава», «Україна». В її потрактуванні вони постають як історія становлення драматичного буття людини, яке є складовою становлення українського народного світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження та світоствердження з одного боку, а з другого – виявом нових ознак народного уснопоетичного мислення, джерелами якого став синтез традиційних поетичних форм і форм, породжених новою історичною дійсністю.
Прикметною ознакою діалектики такого становлення, зазначає О.Кузьменко, є «збільшення частини реалістичних художніх елементів, що вплинули на формування відповідного документально-інформативного стилю в зображенні подій», перевага образів людей над пейзажно метафоричними образами та орнаментальними символами, розширення кола персонажів народнопоетичних торів. До того ж, осмислення та зображення драматичного буття людини та суспільства в них відбувається у діалектичній єдности протилежностей «зло» – «добро», «смерть» – «життя», «туга» – «радість», «неволя» – «свобода», «умирання» – «відродження» і т. п. з перевагою додатніх начал над началами трагічними – віри в перемогу добра над злом, життя над смертю, радости над тугою, свободи над неволею, відродження над умиранням.
Саме тому в народнопоетичній творчості про Першу світову війну, Національно-Визвольні Змагання І пол. ХХ ст., голодомор, Другу світову війну з’являються мотиви помсти як відповідь окупантам за вчинені кривди і важкі фізичні катування. Такою природою О.Кузьменко пояснює й особливості образу матері-рятівниці, переакцентацію образу ворога з «мого» на «нашого», мотиву туги за загиблими від голоду, за втратою рідної землі, родини, без яких життя втрачає смисл, але викликає не розпач, безнадію чи то втрату віри у свої сили у протистоянні злу, а бажання повернути втрачене, подолати страх, піднятися над ними і перемогти супротивні сили. Звідси й розуміння неволі як відсутности волі, свободи, повної залежности від когось чи чогось, неволі як чогось чужого, з чим і проти чого потрібно боротися, перемагати його, а волі – як свого, звідси в монографії виводиться й фольклоризовані образи матері як зозулі, рятівниці, дороги – як втечі, протиставлення відваги страхові, радости – тузі, безнадії – сподіванням на перемогу, що й надає їх змістові надзвичайної сили драматизму.
Цілком закономірно, що становлення таких уявлень про міжвоєнну дійсність і людину в ній підводить дослідницю до необхідности з’ясування змісту таких понять, як «могила», «слава», «Україна», адже вони є, так сказати, завершальними у всій сукупності поглядів дослідниці на драматичне буття людини означеного в роботі періоду нашої національної історії, завершують і підсумовують її історичні, психологічні, соціально-побутові, художньо-естетичні, мовознавчі студії над даною проблемою.
Справді-бо, могила у народнопоетичних творах означеного періоду постає не як трагічний кінець чогось, а як символ сили, нездоланности національного Духа, а хрест на ній – як слава, як воскресіння національної свободи, волі, які є найсуттєвішими, найвизначальнішими складниками поняття «Україна». Цілком слушно в монографії зазначено, що витоки такого змісту цих понять криються у глибинах нашої національної історії, зокрема, в обороні українського козацтва рідної землі і свого народу від чужих завойовників, в шевченківській ідеї «святої волі», які ввійшли в плоть і кров українських Січових Стрільців, героїв Крут і Холодного Яру, жертв голодомору, борців проти сталінського совєтсько-комуністичного диктаторсько-фашистського режиму, вояків ОУН і УПА та наступних поколінь нашого народу, що й засвідчили українські Майдани, героїзм наших синів і доньок, як і народу загалом, у війні на Донбасі проти московського окупанта.
Разом з тим хотілося, щоб у роботі ширше було з’ясовано місце кобзарства в утвердження драматичного буття людини в цей час, адже народні співці-музиканти в лавах Січових Стрільців, повстанських загонах та в роки Другої світової війни брали дієву участь в Національно-Визвольних Змаганнях українського народу першої половини ХХ століття. Ними опікувались гетьман П.Скоропадський, атаман С.Петлюра, інші визначні українські військові, державні, політичні діячі. А кобзар з Великої Писарівки Є. Мовчан, що на Сумщині, створив і виконував «Думу про голод». У роки Другої світової війни роменський кобзар Є.Адамцевич створив і виконував пісню «У неволі», яку виконував і містах і селах Сумщини. Твори про учасників та провідників Національно-Визвольних Змагань українського народу, голодомор, сталінські репресії і т.д. виконували й інші кобзарі, бандуристи та лірники. Й нині 83-річний кобзар з хутора Лавірків на Чернігівщині І.Рачок виконує повстанські пісні, «Пісню про Конотопську битву», передаючи їх не лише своїм землякам, а й початкуючим молодим бандуристам України. Про них йдеться у книгах К.Черемського «Повернення традиції. З історії нищення кобзарства» (Х., 1999), Б.Жеплинського, Д.Ковальчук «Українські кобзарі, бандуристи, лірники. Енциклопедичнй довідник» (Л., 2011) та інших виданнях.
Підсумовуючи сказане вище, зазначимо: глибинна науковість поглядів О.Кузьменко на досліджувані явища народнопоетичної творчости грунтується на об’єктивності їх потрактування та оцінок, які досягаються завдяки зіставленню та аналізу зібраного на усіх українських і суміжних з ними теренах матеріалу, записаного в різні часи, розвитку ідей вітчизняних та чужоземних представників гуманітарних наук, що зумовило докладне з’ясування закономірностей їх творення та особливостей побутування; оцінювана праця – приклад не лише непересічного її наукового, а й суспільного значення, адже основні її положення, ідеї та висновки спрямовані у сучасність і мають стати поштовхом та джерелом не лише у становленні новітнього вітчизняного народознавства, а й інших суспільно-політичних наук, у формуванні національної свідомости та національної громадянської позиції сучасних і прийдешніх поколінь українців, адже в монографії подано чітку картину народного бачення світової війни, що нині є особливо злободенним.
“Українська літературна газета”, ч. 2 (268), 31.01.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.