Олексій Гаврилюк. Її власна архітектоніка (Ольга Ольхова «Русла зап’ясть»)

347

Вийшла нова книга поезії Ольги Ольхової «Русла зап’ясть»

 

17 вересня у Києві презентувала свою нову книгу «Русла зап’ясть» поетка, доцентка, викладачка Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, член журі міжнародного проєкту «Музично-поетичний салон «Камертон» Ольга Ольхова.

 Вулиці, в яких відібрали пішоходів. Бігборди і сітілайти – як останні з могікан – вистоюють тишу. Сонце захворіло на грип, і ліхтарі підміняють його. Примарам мариться, що їх люблять, але то лиш краплі дощу ластяться на коліна. Вікна зникли, і квіти (або їх тінь) дишуть у кімнати. Врешті, усе, що залишилося живим, виглядає з-за кута провидця, месії, спасіння та інших утопій. Це світ на помежів’ї самотности і чекання. На порубіжжі серцевої артерії і сірої звивини. Одною ногою в собі, а іншою – в потойбіччі, хоча це – те саме.

 

Серед “тоді”, “нині” і “буде”

Якби Едвард Гоппер писав не олією, а словами, то зіставив би конкуренцію Ользі Ольховій. Художник був майстром покірної самотности, відчужености і роздолля. Його полотна шепочуть про героїзм бути на самоті. А фарба викликає страшну прохолоду, наче життя могло б початися знову.

У схожій системі й творчість Ольхової. Поетка вишукує простори – пусті, покинуті або напів уцілілі, – щоб розкласти власну ве(о)с(і)н(ь)у і вдихнути-видихнути нарешті з полегшенням. Розкидаються широкі вулиці і кімнати пустель. Розходяться вгору небеса. І відкривається простір для серцевого щему. Бо на грудях все ніяк не стишується “поривистий біль // що розхитує крона нервів”.

Йдеться не про крик, а про шаманське заспівування минулого і ще не насталого. Перше тягнеться за Ольховою як вітер за свободою. Тобто, повсюдно. Це найбільша “травма” або краще сказати – “досвід”. З нього твориться усе, і воно водночас є усім – що має, що було, що пережила.

Друге, майбутнє – зводиться до чекання. Це спосіб заспокоїтися, стишити розхитані крона нервів обіцянкою, що далі буде легше: “залижу кілька ран // кілька слів мовчанням загою // і чекатиму сонця прихід // на виднокруг”. А між цими двома тектонічними плитами є крихітка теперішнього, за яку навіть не вхопишся, якщо почнеться шторм. Так циркулює майже кожен вірш: спершу катастрофа, далі ще гірше – вона не зупиняється, але надія помирає останньою, то й зі сподіванням на краще кладеться фінальна крапка. Це єдина розбіжність між Гоппером і Ольховою. У художника не тривожне світовідчуття, а смирення. Поетка ж вирощена на вітчизняній руїні, а тому в постійному відчутті суцільного катаклізму та/або тотального порятунку: “Вдихай… // вір у спасіння”. Проте це не маніхейський світ: спасіння може стати ще одним крахом.

 

Відвага бути для себе

Поезія – завжди саморефлексія, виписування власних думок і переживань – тривіальне твердження, але таке ж істинне, як і те, що земля кругла, наче апельсин. Почасту в людях живуть інші люди – сто а то й більше років. Відтак, поезія ризикує стати суцільним думанням про ближніх і сторонніх: вони вростають і перетворюються на частину самости. Тоді говорять на “ми” і мовчать про втоптану чужими сльозами душу. Важко залишитися на самоті. Тим більше на самоті з собою. Для цього потрібно бути хоробрим, щоб постати перед цим усім всередині, від чого почасту тікають. У поезії Ольги Ольхової немає людей. Звісно, присутні постаті: вони ходять поряд як мара, неназвані. І вони ж розходяться в небуття від доторку ранку. Безпринципні, пасивні, почасту відсутні. Тут є лише власне “Я” поетки – настільки прозоре, що й не відкидає тіні. Бо не обтяжене життям іншого. Цій самості не потрібне світло сторонніх – вона сама собі вогонь, до якого приходять грітись змії і херувими, а потім йдуть далі. Може для когось і “Грінвіч”, але в першу чергу для себе. Бо внутрішнє – таке ж вічне, як цей світовий орієнтир. Це відвага бути для себе: “Їм ніколи // не приручити // моїх летючих // риб – // у моєму найглибшому // нутрі // водяться хмари”.

 

Не жінка

Тіло ніколи не буває однаковим. У нього ростуть крила і перетворюються у плавники, ребра стають гіллям, пальці – нотами. Це постійна перверзія образів і нестабільність, яка виливається в привабливі словесні формули, що ними можна кидатися, як стрілами, ранити та/або сльозити. “До нитки основи” схожа на скриньку Пандори: один раз відкривши, звідти виповзають нещастя у красивих метафорах, сукнях та інших оздобах. Тоді запитання наступне: Ольхова – колекціонерка рідкісних слів чи поетка? Вкрай важко обробити фразу так, щоб вона говорила навіть те, що не має на увазі, наповнити її сенсом, таїнством і недосказаними намірами, щоб у її присутності відчували потойбіччя. Колекціонує слова нині кожен, проте яка їх цінність, якщо вони не зшиті ключицями замислу? Ольхова ходить за ниткою Аріадни до самого центру – Мінотавра. Це лабіринт. І умови тут такі: слухайте очима, відчувайте вухами, дивіться почуттями.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!