Про серпневу сепію, хроносні ходики, оптичну далину та інші особливості нової поетичної збірки Надії Позняк «Дзигарів легка хода»
“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
Коли береш до рук ту чи ту книгу, неодмінно думається: а чи принесе вона бодай мінімальну радість літературно-художнього відкриття? Чи стане душевним і духовним одкровенням у наш такий важкий і складний час, бо Слово однозначно підтримує, лікує, допомагає у повсякденні? Зрештою, чи у своїх «санях» автор, який береться за таке непросте поетичне чи прозове ремесло, стаючи до розмови зі світом, сучасниками, ба навіть майбутніми поколіннями, бо ми минущі, а книги залишаються: одні на роки, десятиліття і століття, інші – як метелики – щойно розгорнувши крила, змушені їх складати?…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На щастя, нова поетична збірка поетеси із Сум Надії Позняк «Дзигарів легка хода» (Суми, видавництво «Триторія», 115 сторінок, 2024 рік) з тих, яким неодмінно судитиметься тривале життя. Адже це справді поезія, справді видання, на сторінках якого гурмани від художнього слова отримають не лише естетичну й інтелектуальну втіху, а й радість від відкриття нового для себе поетичного світу – густого у метафоричності, вишуканій сугестії, насиченого алюзіями, іманентними не тільки сьогоденню, а й минулому.
Ім’я поетеси хоч і дещо нове в літературі, однак уже добре знане шанувальникам поезії. Дебютувавши 2016-го року збіркою «Шкіра», авторка продовжила свою творчу біографію книжкою «Ряди Фур’є», а нещодавно новим доробком «Дзигарів легка хода».
Крайнє видання має низку незаперечних особливостей-плюсів, які дають усі підстави вважати збірку успішною і цікавою для читача. По-перше, і це має значення, зручний кишеньковий формат дозволяє завжди тримати її, як мовиться, під рукою, напохваті; по-друге, вірші «приправлені» особистими фотороботами поетеси, яка давно має відповідне хобі і не даремно не розлучається з фотооб’єктивом; по-третє, до читання заохочує вже сама анотація, написана нестандартно, з родзинками (до прикладу: «… це вірші про діалог душі у вимірах і викликах теперішнього Хроносу. Час Людини вимірюється порами року? Так. А пам’яттю в слові? Так. А найперше – амплітудою почуттів і розмислів Жінки, яка у такт «зигарів» висновує слово про життя і про надію – Бути! Бо авторка тримається правила – писати серцем»). Приваблює? Авжеж. По-четверте, вдало обрано своєрідну облямівку збірки: її відкриває компактний хроносний етюд «Ходики», а завершує післямова редактора збірки відомого сумського літературознавця і критика Юрія П’ятаченка «Про ключі до утаємниченого простору слова». Вони наче перегукуються в часі, стверджуючи його вічну ходу і створюючи своєрідні відлуння, між якими власне поезія.
Втім, цього переліку досить, аби подальшу увагу акцентувати саме на поетичному письмі Надії Позняк. Будучи за освітою математиком, вона по-доброму «приречена» на відповідні особливості стилю з його лапідарністю, стислістю, точністю, що надають рядкам особливого шарму. Легко помітити, що авторка ніде і ніколи не розповзається «мислію по древу», тобто, вміє і знає, коли й де поставити крапку чи навіть трикрапку, яка відкриває перед читачем і його уявою широкі незнані овиди, мовби запрошує разом домислити чи вимріяти те, що залишається в рядках і між ними.
Пори року як екзистенційний катарсис
Композиційно збірка вибудувана доволі традиційно – за порами року. Принцип давно знаний і відомий, тож завжди таїть у собі небезпеку збитися на штучність в оспівуванні і переспівуванні особливостей зими, весни, літа і осені. Авторка до певної міри ризикувала, обираючи саме такий порядок розташування поезій і, вважай, балансувала між банальністю і новизною.
Однак переважило друге. Чому? Насамперед, поетеса обрала вдалий і доречний духовний тематичний стрижень, а саме – Хронос (час) у його розмаїтих проявах. Окрім того, зуміла наповнити його не якимись пейзажними замальовками, які хоч і мають своїх шанувальників-прихильників, однак не здатні зарадити відповідній порожнечі, а майстерно «наділила» всі чотири пори року тими чи іншими ремінісценціями, роздумами, алюзіями, спостереженнями, умовиводами.
Втім, авторка не зловживає висновками чи світоглядними засадами, не пропонує чи нав’язує їх, а свідомо уникає, залишаючи простір для читача .
Вдало обіграно подвійне використання літа як стартової і підсумовуючої пори року з відповідними назвами «Ріка тече» (чітка проекція на відомі пісенні рядки Богдана Лепкого та Івана Франка «Час рікою пливе») та «Безмежна синь». Останнє – ствердження вічного часового горизонту, який постійно наближається, однак так само невмолимо віддаляється, залишаючи миттєвості між минулим і майбутнім.
Поезія Надії Позняк густо «населена» художніми тропами – епітетами, метафорами, порівняннями, які вона використовує без жодних натяжок чи силоміць. Це стосується всіх без винятків тематичних площин: про історичне минуле з Батурином чи воєнне сьогодення, географічні екскурси за межі України чи мандри її просторами, пейзажні спалахи чи сьогоднішні побутові замальовки з болючими картинами… До прикладу : «Грай, бандуристе, про долю козачу, / про несходимі далекі путі. / І про дівчину, що потайки плаче, / й те, як не ждати довіку сватів. / …бо переспіє край саду калина. / Так переспіє, що й серце спече» («Грай, бандуристе, про долю козачу…»).
Або вірші «Як вона захворіла – призналась тихо дочці…», «Пливи, мій конику, пливи», «Маршрутка»… Власне, поетеса вміє вихопити точну деталь чи образ із здавалося б буденних картин, наповнити відповідним змістом, завдяки чому звичне і часто бачене стає поезією. Ось окремі такі знахідки: «монопунктирна тиша», «оптична далина», «напнулося коріння туго / на схилах жилами Христа», «плесо – лускатий карась», про дошки на мосту – «старечі ребра аж прогнулись», «серпневі світанки все більше нагадують сепію…» та чимало інших.
Доволі цікава і по-своєму знакова географічна особливість збірки. На її сторінках авторка згадує Берлін і Будапешт, Ужгород і Бориспіль, Іспанію і Крим, Варшаву і Палестину, Герду і Кая, Клода Франсуа і Роя Орбісона… Однак основа душі – рідні Суми, Псел, Пушкарівка, затишні Низи, які завдяки історичній місцевій панні експромтно нагадують Париж.
Але, як зізнається і стверджує лірична героїня, «…жити – ходити за межами, / Щасливим – на повен зріст» («Карантин»), бо «… тут і без тебе повно неофітів, / А в серці… в серці десь чекають Суми» («В Берліні сніг повільно невагомий…»)
Що стосується поетичної форми, то для авторки притаманний класичний вірш, хоча інколи звертається до верлібру – «У кожного із нас є свій райцентр», «Ми з тобою вибирали килим…», «Втрати змушують…», «Був Ужгород…», «Маршрутка»… Зрештою, вона сама відчуває, яка «сорочка» ближча до душі.
Так само трапляються сюжетні вірші, які можуть завести на банальні манівці або ж стати зримими і значимими картинами-фрагментами. До прикладу – «Забарабанив дощ. Хоч ми в автомобілі…», в якому дощова автомобільна мить, вихоплена із буднів, підводить до багатозначного висновку: «Є музика життя, якої так замало! А є такі дощі, – як істина проста».
У збірці багато творчих знахідок, емоцій, переживань, що синхронізують із читацькими. І, на щастя, немає декларативності, порожнечі, барабанного дробу, вигуків та закликів з безкінечними знаками оклику, які глушать справжні непідробні почуття. Адже що тихіше промовляє автор, то його співрозмовники чи співчитачі напружують слух, аби почути, відчути, зрозуміти.
Ось як тонко і чуттєво передає поетеса свої почуття і відчуття у вірші «Був Ужгород», відомого своєю запашною кавою, крамничками, історичними краєвидами. «На душі було пасторально, / ніби я, примостившись десь / на окрайчику небесної зірки, / вдивлялася в Україну, / маленьку – здалеку / і таку гарну – зблизька!»
Чи писав ще хтось так про рідну країну? Принаймні, мені читати не довелося. А ці рядки відразу запам’яталися і, переконаний, залишаться в пам’яті.
Сьогоднішній доробок Надії Позняк упевнює у її значних поетичних можливостях і перспективах розвитку й зростання. Для цього має не тільки відповідний талант, а й часовий запас, добротну літературну школу та словниковий вишкіл, напрацьовану систему друкування не все підряд і все, що написала, а жорсткий і прискіпливий відбір. Тобто, вправі чекати не топтання на місці чи самоповторів, а талановитого лету Музи, яка неодмінно подарує авторці не лише нові строфи, а й крила для їх написання.
м. Суми
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.