Олександр Глотов. Професія – поет

1343

Лазо С. І я люблю… / С. Лазо. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2020. – 128 с.

 

Хтось скаже, що немає такої професії, а поет – це покликання, дар небес і таке інше. А я візьму й погоджуся. Тим більше, що прибутку з поетичного слова мало хто в історії людства мав. Клопотів, проблем, драм та трагедій – скільки заманеться, а от грошенят – катма. І це стосується, на жаль, не тільки майстрів віршованого слова. Я, наприклад, останній свій офіційний гонорар одержав далекого 1990-го року.

А з чого ж тоді живуть, спитаєте ви, усі ці барди й менестрелі? От, знову ж таки для прикладу, у відомого усій Україні Сергія Лазо 31 грудня сумнозвісного 2020-го року вийшла у світ виплекана ним книжка. Накладом 500 примірників. Читач, у котрого є діти, може згадати свої з приводу їхнього народження почуття – і зрозуміти, що відчув автор. І таких діточок у Сергія Васильовича таки вже багацько. Він багатодітний батько. Та усі дітлахи пішли у світ, здобуваючи татусеві славу, а собі шану…й більше нічого. Маєтків багатоповерхових ані у київській Конча-Заспі, ані у тернопільському Петрикові заслужений діяч мистецтв України Лазо не має.

І власне надійшов момент, коли варто згадати, а хто такий Сергій Лазо і чому ця буденна подія – публікація книжки – тим більше – у Тернополі, де видавництв на душу населення, може, найбільше в Україні, дійсно гідна читацької уваги.

Тож признаюся, що я трохи лукавлю перед читачами, називаючи 67-річного письменника Сергія Лазо «відомим усій Україні». «Уся Україна» дійсно знає його пісні. І будь-який поет у будь-які часи може тільки мріяти про таке, коли у будь-якій аудиторії варто вимовити кілька перших слів поетичного твору, а усі й кожен продовжує рядок. І тільки історія вирішить (потім, колись вирішить), які рядки більше важитимуть у формуванні національної культурної свідомості: «Два кольори мої, два кольори» чи «Ні обіцянок, ні пробачень», «Ти признайся мені» чи «Ти подобаєшся мені». Побоююся, що зараз на широкому форумі непросто буде знайти тих, хто точно знає авторів текстів цих пісень.

Така доля автора слів пісні. Зрештою, у автора музики пісні доля така сама. Їх практично ніхто не знає. А Сергій Лазо власне втілює у собі обидві ці творчі іпостасі: звучання усім своїм пісням він дав сам. Щоправда, якщо у члени Національної спілки письменників України нашого автора прийняли, то така ж Спілка композиторів не поспішає з визнанням музичного таланту Сергія Лазо. Зрештою, ще одного знаного тернополянина – Анатолія Аркадійовича Горчинського, автора пісні «Росте черешня» і ще трьохсот п’ятдесяти пісень, теж обійшли увагою маститі музикознавці. У Тернополі, відкрию таємницю, навіть відділення композиторської спілки нема.

Знають виконавців пісень. Тому Горчинський йде під псевдонімом – Михайло Поплавський, а Лазо – Віктор Павлік. І так, звісно, було завжди. І тільки тоді, коли автор сам виходив на сцену – він мав шанс на упізнаваність.

Власне про це й написана книга новел «І я люблю»: про долю поета і музиканта. У більшості випадків – про свою, але подекуди життєвий і творчий шлях автора перетинався та переплітався з біографіями відомих у світі української музики людей.

Головне у цих поетично-прозаїчних текстах – одвічний драматизм одинокого таланту, що шукає розуміння й визнання. У відповідних декораціях епохи, соціального ладу та життєвого досвіду автора. Звісно, Сергій Лазо не є махровим реалістом, таким собі «дзеркалом» побуту і звичок, примхи поетичної пам’яті даються взнаки – і він пригадує те, чого й не було. Або було у його фантазії. Коротше, це оповіді з життя поетів і музикантів. Середньої, найбільш чисельної ланки, у якій власне й формувалася українська музична культура сьогодення.

Тобто, читач вже, сподіваюся, зрозумів, що Сергій Лазо знайшов себе перш за все у поезії пісенній. Це такий особливий формат віршування, який далеко не кожному дається. Цьому посприяло, гадаю, музичне обдарування поета-пісняра, який усі свої пісні у будь-який момент виконує сам під власну гітару. Раніше це називалося – авторська пісня: Висоцький, Галич, Окуджава, Візбор, Кім, Дольський… І у цьому контексті Сергій Лазо для української культури дійсно унікальний випадок. Бо поруч поставити нема кого.

Шкода, що більшість свого творчого потенціалу як «бард», тобто – поет, композитор і співак в одній особі, автор загнав у підпілля: Батьківщина не знає такого виконавця – Сергій Лазо. А може, й це на краще…Ну бо існує така «теорія хвиль» у музикознавстві, яку винайшов білоруський композитор Едуард Ханок – і мав з цим потім великий клопіт.

Тому що виявилося, що більшість естрадних виконавців приречені на коротку «хвилю» популярності, яка залишається яскравою плямою на картині епохи, сплеском спогадів тогочасних відвідувачів танцмайданчиків – і все. Більше шансів нема. А людина ще жива, молода і енергійна, вона вже звикла, що її носять на руках і хоче, щоби так було завжди.

Ага! Вже! Приходять наступні, співучі й молоді, які прагнуть своєї частки слави. І це стосується зірок будь-якої величини. Алла Пугачова, прочитавши книжку Ханка, яку він назвав «Пугачовщина», довго і невтішно ридала. Тож ця теорія б’є по виконавцях і авторах-виконавцях. Натомість «чисті» автори, поети і композитори, не підпадають під її дію і можуть насолоджуватися отою славою за лаштунками, допоки їхній музі не набридне. І Сергій Лазо – у цих лавах.

Тут вступає у силу ще одна обставина, суто внутрішня для літературного процесу. Поясню на прикладі. У сучасній літературі відомий ще один тернополянин, який свого часу погнався за «довгим доларом» і покинув розкішний культурний центр «файне місто Тернопіль» заради далекого провінційного Нового Йорку. І тепер на американській чужині згадує Василь Іванович Махно солодке дитинство у незабутньому химерному Чорткові, виписуючи чудернацькі вірші та не менш невимовні романи. Так от, Василь Махно пише поезію «для читання», може – трохи для декламування, але ніколи – для співу. Хоча деякі його тексти покладені на музику. Натомість Лазо, який прийшов до літератури з гітарою в руках, апріорі будь-який свій вірш, російською чи українською, чує як пісню. І ці два види поезії підсвідомо протистоять одна одній. І не хочуть одна одну знати. Коли свого часу Сергій Васильович завітав у гості до студентів Острозької академії, я попросив стати модератором цієї зустрічі досить знаного сучасного письменника, який виховує молоду літературну генерацію у цьому закладі. І виявилося, що прізвище старшого від нього поета йому принципово невідоме.

Є ще один аспект, який робить творчість Сергія Лазо неповторною. Засвідчую це як кваліфікований читач, доктор філології з історії літератури та член Спілки журналістів. Йдеться про те, що Лазо – поет-білінгв.

Таких історія літератури, з одного боку, знає досить багато. Володимир Набоков писав російською та англійською, деякі твори почергово перекладаючи з однієї мови на іншу. Мілан Кундера починав писати чеською, потім переїхав до Франції – перейшов на французьку. Російський письменник Андрій Макін попросив політичного притулку у Франції, переклав на французьку пару своїх романів, одержав Гонкурівську премію, став членом Французької академії. У Радянському Союзі Чингіз Айтматов перекладав з киргизької свої романи на мову міжнаціонального спілкування, те саме робив зі своїми білоруськими текстами Василь Биков.

Сучасна російська дослідниця, що написала цілу дисертацію про письменників-білінгвів, стверджує, що «писатели бывших республик СССР, бывших колоний великих империй становились известными благодаря, как правило, языку метрополии. Чукотский писатель Ю.Рытхэу, киргиз Ч. Айтматов писали, как известно, на русском языке; назвать же русского писателя, создающего свои произведения на чукотском или киргизском языках было бы весьма проблематично; в принципе это относится к любому другому языку малого народа» (К.Балєєвських. Писатель-билингв: свой среди чужих?).

І це могло би бути правдою, якби не Сергій Васильович Лазо.

Тому що у світовій когорті двомовних письменників він являє собою унікальне явище. За двома критеріями. По-перше, Лазо таки дійсно перейшов з російської мови, якою він починав як поет, на українську, продовживши прецедент молодого київського поета 1960-х років Леоніда Кисельова. Чим безпосередньо спростував тезу російської дослідниці, що такого, мовляв, не буває. А от буває.

По-друге, феномен Лазо полягає ще й у тому, що усі наведені й не наведені приклади у світовій літературі стосуються виключно прози. Навіть Йосип Бродський, перейшовши в Америці на англійську у своїх есеях, вірші продовжував писати російською. Лазо, спробувавши перекласти на українську кілька своїх російських віршів, відчув силу жити у поезії українській.

Щоби писати вірші «другою» мовою, треба дійсно повноцінно існувати у синтаксичному темпоритмі її (а він інакший в українській мові, ніж у російській), в образній системи слововживання, у метафориці словосполучень. Недаремно кажуть, що скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Я вам по секрету скажу, що російський поет Сергей Лазо – це одна людина, а український Сергій Лазо – інша.

І у книзі «І я люблю» обидві мовні атмосфери переплітаються, Андрій Макаревич звучить українською, а автор «Соколят» В’ячеслав Хурсенко – російською. Автор пірнає з однієї лінгво-стихії у іншу, не стримуючи емоцій. Правду кажучи, постійно очікував у процесі читання, що натраплю на модну тепер у сучасній українській літературі та блогерстві обсценну лексику, яку виправдовують здебільшого неможливістю контролювати почуття. Але, як кажуть у нас на Галичині, слава Богу, що Богу дякувати, бо якби не дай Бог, то най Бог боронить – Сергій Лазо не заразився цією хворобою.

Таким чином, дорогий читачу, наш автор має багато різних ремесел: співак, гітарист, композитор, драматург, менеджер культури (пам’ятаєте – «Заслужений діяч») – у яких досягнув неабияких висот, а навіть іноді є дійсним феноменом і з яких власне й споживає хліб насущний. Натомість професія у нього таки одна – Поет. Яка є і служінням, і покликанням, і тягарем. У якій він має і розраду, і обов’язок, і єднання з Всесвітом. Бо ця професія означає, що віршар тільки тоді стає Поетом, коли мовлене ним слово стає Словом нашої душі. Ну брати на себе право призначати місце у ієрархії Поезії кому б не було не беруся, але маю надію, що за Сергієм Лазо таке місце зарезервоване.

 

“Українська літературна газета”, ч. 4 (296), 26.02.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!