Назар Марія. Три вінки сонетів. Вірші /М. Назар. – Тернопіль, 2022. – 40 с.
Поетична збірка членкині Національної Спілки письменників України Марії Назар «Три вінки сонетів» – це насправді незаперечний подвиг у творенні зразків цього жанру. Адже в українській літературі трьох вінків сонетів одноосібно ще ніхто не написав Хоча по одному можна віднайти у творчому доробку поетів Максима Рильського, Миколи Зерова, Івана Гнатюка, Дмитра Павличка, Левка Крупи та ін. І саме ці творіння стали знаковими в історії української поетичної творчості. Марія Назар, завдяки своїй одержимості й невсипущій працелюбності, перевершила всіх попередників, створивши аж три вінки сонетів з посвятою Тарасові Шевченку, Іванові Франку й Лесі Українці.
Збірку започатковує вінок сонетів «У посвіті Тарасових дум». У кожному з них їхня авторка виокремлює найважливіші віхи в житті та творчості Кобзаря, ніби відтворюючи найзначиміші думи, які творив Майстер Слова. Започатковує їх своєрідний духовний заспів, що рецитує про призначення Тараса Шевченка бути пророком свого народу як ніхто інший, нести хрест важких випробувань у боротьбі з московитами: «Здолати повороти долі гідно зміг,// обравши правду, біль та всестерпимі муки». За аналогією з українськими думами, це своєрідне настроювання Поета на боротьбу за волю України.
Наступний сонет з вінка – це дума про його Хресну дорогу, що започатковується першими бунтівливими поемами і доходить до сатиричного змалювання верхівки московської імперії. Авторка сонета зазначає, що цей шлях був зболений, але упертий, як і його народ у досягненні мети в боротьбі зі злом. У наступній (третій) думі поетеса наголошує, що крик душі за минулою вольницею українців присутній у кожному Тарасовому слові і стає ще гучнішим для сучасників, а особливо для майбутніх поколінь. І саме ця життєва Тарасова мітка, на думку поетеси, є найважливішим посвітом у боротьбі за волю України.
На особливу увагу заслуговує прочитання четвертого сонета-думи Марії Назар. Адже в ньому вона акцентує увагу на тому, що народний співець– кобзар поклав перо Тарасові в руку, щоби він не лише переливав тугу народу на папір, а й закликав ним же на боротьбу проти поневолювачів. Адже перо, за словами поетеси, засвідчує про те, що Тарас «… прийняв всестерпно не заради штуки,// топив так тугу, гамував свою печаль.// Моливсь, страждав посеред лихоліть розлуки,// відкинувши тривог лихих міцну вуаль». І справді, кобзарське перо стало для Тараса наймогутнішою зброєю в боротьбі з ворогами, а ще- пахучим «полином» в пробудженні свого народу від летаргічного сну.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Найважчим періодом у житті Тараса було його перебування на засланні у казахських степах. Але він, свідомий своєї місії, «мучився, карався, але не каявся», ще більше сталив своє перо. А водночас перебував думками у рідному вишневому садку із маминою колисковою в ньому. Бо «Думки і словеса були тоді сторукі. Вони ясніли тою вольністю перлин, бо свічка в темряві не гасне від принуки». І дійсно, свічка надії була для Тараса віртуальною вольницею. А його думи, портрети й акварелі, що були для нього найсвітлішою відрадою, надихали на спротив й надихатимуть нащадків на «світ прекрасний і сонцесяйний», на віру й силу Духа.
У сьомому сонеті-думі його авторка акцентує увагу на солоді Тарасового спомину про своїх найближчих життєвих відрад – княжну, Оксану, Ганну, казашку Катю, портрети яких щоденно рятували його від солдатчини, відволікали від туги за краєм і переливали його біль у струну-дивограй. Цей сонет – найяскравіше відлуння Тарасового перебування в засланні й відсвіт дум за ріднизною.
У наступному сонеті-думі Марія Назар скеровує увагу читача на неосяжній любові Поета до України. А візією цієї любові, як повідає сонет, була казахська верба, що власне й навіювала йому неньку Україну. Саме вона надихала Поета повернутися знову в рідний край. Дев’ятий сонет у вінку – це дума, що артикулює Шевченків «Заповіт». Саме він став національним гімном України. І кожен, хто його рецитує чи прослуховує, набирається сили й гарту в боротьбі з ворогами. І саме сьогодні Шевченкові слова «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!» є найактуальнішими серед українців.
У десятому сонеті-думі вдало зіставлено два образи – поетового краю і його самого, чистий і сокровенний голос якого став будителем широких народних мас від національної сплячки. А ще поетеса застерігає сучасників не поринати в «бізнесову розкіш», а виконувати Поетові заповіти, бути вірними їм до останнього подиху в житті: «О краю мій! Як схожий ти здавен на нього:// З твоїх родився він стражденних голосів». І власне Поетове страдництво переросло сьогодні в люту ненависть до ворогів.
У наступному сонеті-думі висвічено образ праведної дороги, яка беззастережно приведе «сліпих» прочан до волі. Але лише тоді, коли народ діждеться свого Вашингтона: «Все Вашингтона ми чекаємо свого,// в нім — сонце правди нашої, ясна підмога,// та марно ждати, народити слід його.// Тоді настане вищих сподівань спромога…». Відрадно, що сьогодні український народ отримав свого Вашингтона. І він веде народ праведною дорогою до перемоги. Наступний сонет з вінка «У посвіті Шевченкових дум» – щире повчання сучасників і нащадків йти шляхом, визначеним Шевченковим «Заповітом». Йти так, аби не звернути з праведної дороги й не зостатися в «звабних путах інтиму», а ступати крицевою дорогою до світлої будучності з полум’яним Кобзаревим словом. Адже сказані ним слова повинні бути міцною опорою для народу, у всі часи його вірним дороговказом.
У тринадцятому сонеті Марія Назар звертається до сучасників, аби вони шанували Шевченкове слово й несли його по всіх земних широтах. А в наступному сонеті поетеса закликає сучасників пильно вдивлятися в очі Поета і бачити в них світлий погляд у майбутнє вільної й незалежної від московитів України: «В очах поета — дум всевимірна облога,// і при свічі – відлуння слів, рясних садів.// І кличе погляд той пророка молодого,// мов світяться в путі нам зорі молоді». І дійсно, лише світлий погляд Тарасових очей є праведним путівником у будучність України.
Вінок «У посвіті Тарасових дум» – це насправді вагомий внесок в українське сонетотворення, а ім’я його авторки завжди світитиметься поряд з Великими українськими творцями вінків сонетів.
Другий вінок сонетів «Франкові зерна» Марія Назар виплела Каменяреві з вдалою назвою. Адже Іван Франко насправді сіяв своїм словом зерна волі й свободи в українську землю з надією, що вони проростуть добрими сходами. І перші заяскравіли в січовому стрілецтві й через повстанський рух доросли до сьогоднішньої борні за волю України. Цей вінок – безсумнівно вдалий проєкт на пошану Каменяра. А розпочинається він першим сонетом-зерном, що повідає про народження Зорі на галицькому небосхилі в часи темні, але пригожі для поступу: «Зоря ясна вже сходила вгорі.// Бо де вогонь, там іскра не зникає,// і віра там зневіру все ж здолає.// Франковим зерням зріла в тій порі». Отож зачин у цьому вінку насправді засіяний в перелогову землю, яка без сумніву проросте буйним цвітом. Наступний сонет спрямовує читача на розуміння доріддя його зерен-перлів, укладених у ста томах, що є книгою-книг у вивченні поступу до волі України: «Його творінь словесні вівтарі з низин, з вершин усе вели на спротив». Зокрема, доказом сказаних у сонеті слів є одна з останніх Франкових праць «Поступ», що стала букварем у розумінні краху соціалістичного ладу.
У третьому сонеті його авторка загострює увагу читача на боротьбі двох ідей в голові Поета – соціальної рівності людей та оцінки за їхніми діяннями. Хоча в зрілому віці друга ідея повністю опанувала розум Франка, зате залишила осуд його діянь більшістю сучасників у молодості, що сквернили його працю облудливими словами: «Двобій ідей і перших партій стрім, вишиванка і фрак. Така пишнота були новими в тій порі усім». І зрозуміти двобій ідей в цей час було нелегко навіть таким людям, як Франко.
Четвертий сонет висвічує Франка в постійній і нужденній праці в княжому Львові. І саме щоденна важка робота рятувала Велета духу від заскорузлості тодішньої галицької інтелігенції. Зате скеровувала його бачити світло будучності в кінці тунелю: «Та сяйво поступу вело на шлях,// ідея світла врунилась в серцях.// Чекала дій вже галицька спільнота». Й насправді дочекалася створення ЗУНР, а опісля й ОУН. А досягнути власної держави, за твердженням Франка, можна було лише «в двобої рала і меча» І насправді ця мисль супроводжувала Каменяра впродовж всього його життя: «Та крил не можна вкрасти у свободи:// Вона, як сонце, сходить і заходить.// Той шлях завжди горів і не згорів»,– зазначає в сонеті Марія Назар. Й справді, зерно Франкової віри у свободу України зреалізувалося лише через століття. І зійшли його зерна віри великими сходами.
У шостому сонеті Марія Назар акцентує увагу на найвагоміших його творах та збірках – «Мойсеї», «На дні», «Зів’ялому листі» «З вершин і низин», що насправді є тими дорідними зернами, завруненими в свідомість української інтелігенції. Адже саме вони сприяли утвердженню національної свідомості українців й спонукали їх на поступ у боротьбі за щасливе майбутнє. А воно все кликало її: «Торуймо ті ідеї рік у рік — підкову світла в його мудрих сотах». Й лише сьогодні дали буйні сходи, вилилися в боротьбу за власну державу. Адже гасло Франка «Я є – пролог, не епілог» стало малиновим стягом для галицької молоді, зокрема й для його синів Петра й Тараса, які своїм прикладом, наче кайлом, прорубували вікно світла у щасливу будучність. А твердь Франкової міці гартувалася в книгах, зокрема в біблійних, що вказали йому національне гасло «Не пора». І саме це пророче гасло відродилося в наші дні в боротьбі з московитами за власну незалежну державу.
Дев’ятий сонет у вінку «Франкові зерна» Марії Назар – це осанна біблійному персонажу Мойсею, що вивів свій народ з рабства. А загалом, – відсвіт цього героя в сучасні українські реалії – віднайдення власного Мойсея – провідника нації, який зможе очолити боротьбу з московитами за власну державу. Саме в цьому сонеті його авторка наголосила на прозрінні українського народу, на нескореній його боротьбі із завойовником. Наступний сонет мовить про цісарські часи, що дали змогу, завдяки «Весні народів», «Яка зродила нам свого співця супроти негараздів, тюрм, утоми». Й недаремно, бо з його політичних сотів українці поповнюють свою снагу й досі.
В одинадцятому сонеті Марія Назар присвятила рядки Франковій супутниці в житті, дружині Ользі, яка «… взяла свідомо чашу болю.// В четвірці діток прагнула спокою,// Бо Ольга (у перекладі) — свята. Своїм дворянством, честю і снагою,// своєю видавничою рукою//Сприймала нішу генія Франка». Вона – це справжній приклад служіння своєму чоловікові в іпостасі генія.
У наступному (дванадцятому) сонеті Франко постає у всіх своїх людських якостях і захопленнях: і як мандрівник карпатським краєм, і як грибник й неперевершений ловець риби, і як великий знавець горян, їхніх звичаїв та обрядів. На все він знаходив, час і в цьому був його відпочинок від щоденної титанічної праці. А заразом був надзвичайно простою людиною. Бо, за словами поетеси, Франко був: «У величі своїй—проста людина’’.
Передостанній сонет у вінку – це своєрідний славень Франкові, його неперевершеності в перекладах з інших мов й таким чином наближенні України до світових широт. А головне, поетеса тут наголошує, що він є справжнім продовжувачем Шевченкових заповітів: «Франко Шевченків сприйме згодом шлях,// продовжить його мудрі заповіти». Славень звучить у кінцевому сонеті , саме в ньому зазначено, що: «Та кожен знає: із зерен собор// У безвість жоден не змете терор,// Коли земля серпнева, щедра, злотна». Насправді вінок «Франкові зерна» – це величний постамент Франкові, а водночас й сучасникам і прийдешнім поколінням для боротьби за волю України й збереження її від завойовників.
Глибиною осмислення творчої спадщини геніальної Українки вияскравлюється третій вінок сонетів «Лесині профілі», виплетений Марією Назар. Насправді, вдалою й неординарною є його назва. Адже його авторка зуміла визначити й окреслити чотирнадцять творчих (і не тільки!) профілів Поетеси, які в найбільшій мірі визначають її духовне й світське реноме. Зокрема, перший сонет у вінку – це своєрідний начерк, а, скоріше всього, інсталяція шляху Лесі Українки від її народження до вершини осягання нею європейської класичної поезії. Зверну увагу на місткий рядок поетеси Марії Назар у першому сонеті: «…і болю знак, як вічний поводир…», що є прикметним життєвим «світлом у кінці тунелю», до якого вона вперто йшла і досягала поставленої мети – творити європейську модерну поезію. Саме цей сонет, на мою думку, є тією квіткою-трояндою (хоча й життєво колючою), яка до сьогодні несе читачам безмежну шану Лесиному слову.
Наступні два сонети – це висвічення їхньою авторкою музикальності Лесиних віршів. Адже в другому сонеті проанотовано безсмертну Лесину поезію «Сім струн». У ньому загострено увагу на тому, що музикальність її рим, речень, строф – неперевершена якість в українській версифікації. А загалом музика для Лесі, словами авторки другого сонета, «… була не задля штуки: //Вона для Лесі — той первинний старт.// Її Орфею воскресила руки.// Дала поетці вічноюний гарт— //Музичних далей переможні звуки». Й насправді музика для Лесі була найважливішою арттерапією впродовж всього її життя, еліксиром для її творчості. У третьому сонеті його авторка представила художнім словом тріумвірат музики, слова і праці , який оживлював Лесин поступ на життєвих стезях і вселяв у її серце віру, надію й любов. Цей сонет, без сумніву, – найпахучіша квітка троянда у вінку «Лесині профілі».
У четвертому сонеті визначено ідею, закладену у двох українотворчих Лесиних драмах «Бояриня» та «Кассандра». Саме у них «променем в тунелі» прозирає ідея вільної від московитів України. У цих поемах головні персонажі своїм прикладом показують, що лише наполегливою і безустанною працею можна її здобути.
Відсвіт Лесиного кохання пронизує п’ятий сонет, До речі, це, напевно, найболісніший профіль життєвого шляху Поетеси, не зреалізований, не вповні щасливий, хоча й одухотворений Квітчиним освідченням. Авторка цього сонета наголошує, що відблиски Лесиного кохання й породжували її геніальну інтимну лірику, сповнену одержимістю в перемаганні найболючіших життєвих хвилин. А це було надто важливо для життєлюбності поетеси.
У наступних (шостому і сьомому) сонетах Марія Назар висвічує еверест європейськості Лесиної поезії, невтомну щоденну працю над нею. За словами їхньої авторки, у її віршах «Вночі зринали думи-янтарі,// В обіймах зір раділа її рима». У сьомому сонеті загострено увагу читача на тому, що лише наполегливою працею можна подолати всі перешкоди на шляху за світле майбутнє народу. Адже, за її словами: «… загоїть їх (борців – О.С.) і шлях покаже //Невтомна праця зранених сердець.// Вона одна всі лиха переважить: //Наснага — це початок — не кінець». І дійсно, лише людська наполегливість може здолати всі життєві перешкоди.
Восьмий сонет у вінку присвячений описові квітки- саксіфраги, яка була для Лесі першим променем весняного сонця, що манив її у кримських горах, де вона лікувала зболене хворобою тіло. Ця квітка-саксіфрага, особливо в зимовий період, додавала снаги Лесі для творчості, яка була цілющими ліками їїї зболеного тіла: «То часто їй пророчила дива:// Серед стихії рясно зацвітала,// То осінню доріддя дарувала// І грала срібним помахом весла».
Десятий сонет у вінку висвічує профіль Лесі Українки як збирачки народних пісень. Саме вони були для неї не лише неоціненним духовним скарбом, а й осердям утримування духу народу, джерелом національної самоідентичності. Лесин голос, записаний її чоловіком Климентом Квіткою, можна й сьогодні почути з фонографа як духовний заповіт нащадкам: «А голос Лесі в пошуках доби// Продовжує й донині лебедіти.// Нащеплений він піснею з народу,// Неначе міт небесного чола». І дійсно, без духовного пісенного набутку Леся Українка не зреалізувалася б як незрівнянна, європейського рівня поетеса.
В одинадцятому сонеті звучить дифірамб створених Лесею новітніх жанрів в українській літературі, зокрема драматичних поем, основаних на античних і національних героях. Саме вони й уславили Лесю Українку як європейську поетесу, гордість української національної культури. Наступний сонет – це осанна найвідомішим героям Лесиних драм – Прісціллі, Руфіну, Роберту й Прочанину, які сповнені міццю й незламністю в боротьбі за своє визволення з рабства. Саме їхні голоси лунали Лесиною мовою до сучасників і до нащадків, аби не падати на коліна перед ворогами, а бути в перших рядах під час боротьби з ними. Адже Лесин голос – це «Той голос, що в обіймах блискавиць// Навчав не падати в неволі ниць// І проти зла чужого шаленіти». Саме ці рядки є духовною квінтесенцією вінка сонетів «Лесині профілі». Адже саме цей її профіль є найбільш увиразненим з-поміж усіх інших конденсатором Лесиного духу в боротьбі з завойовниками.
Передостанній і останній сонети з «Лесиних профілів» – це візія-алегорія двох символів – зорі і моря, які в кольоровій національній гамі творять профіль Лесі Українки – борчині за волю України. А воля – це шлях через стихію незборимого вітру до синьо-жовтого весла, за допомогою якого можна доплисти до перемоги: Аби «… жорстокий, непослушний вітер// Не погубив із мрій того човна//, Не стер нам синьо-жовтої орбіти». Саме такого роду алюзія-прагнення здобути волю України прочитується в підтекстах багатьох Лесиних творів.
П’ятнадцятий заключний сонет – це сув’язь останніх рядків кожного сонета від першого до останнього. Вони (ці рядки) – сконденсовані маркери чотирнадцяти Лесиних профілів, в яких закарбовано найважливіші напрямки її творчості. Саме вони є сув’яззю сонетного вінка і його найважливішим смисловим конденсатом.
«Три вінки сонетів» Марії Назар – це насправді явище в українській літературі (і не тільки!). Їхня мета – увіковічити поетичними засобами Велетів українського слова, поставити їх у перший ряд невтомних борців за волю України.
с. Настасів Тернопільського району