Компаративні дослідження австрійсько-українських літературних, мовних та культурних контактів. Т. 9: Віденський період у житті і творчості Мелетія Кічури / за редакцією Ярослава Лопушанського й Олега Радченка. – Дрогобич: Посвіт, 2022. 400 с.).
Ось уже більше десяти років доцент Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка, директор Австрійської бібліотеки при університеті Ярослав Лопушанський видає регулярний науковий збірник «Компаративні дослідження австрійсько-українських літературних, мовних та культурних контактів». Щодва роки в Дрогобичі проводяться спеціальні наукові конференції, присвячені австрійсько-український літературним і культурним зв’язкам. За цей час науковцями оприлюднено багато важливих і цікавих наукових матеріалів з літературознавчої, мовознавчої, культурологічної, психолого-педагогічної тематики, низку цінних перекладів.
Останнє 9-е число наукового збірника стало дещо оригінальним: воно повністю присвячене темі одного автора – майже забутого в Україні поета Мелетія Кічури (1881 – 1938), який довший час жив і працював у Відні. Там він навчався у Віденському університеті, займався журналістикою, популяризував українську культуру в німецькомовному просторі. Часто ім’я Мелетія Кічури згадують в контексті львівської «Молодої Музи», але реально цей автор не був пов’язаний особисто з цим літературним середовищем, хоча в стильовому плані як лірик був дуже близький до естетичних пошуків молодих галицьких авторів-модерністів нової хвилі. Під час Першої світової війни письменник потрапив у російський полон, повернувся до України, але проживав вже на Наддніпрянщині, в УРСР, і там творив як соцреалістичний автор з усіма наслідками для нього і його творчості. Так склалося, що про Мелетія Кічуру мало говорили в українській науці у зв’язку з «Молодою Музою», бо він надто слабо вписувався в її контекст, ще менше говорили про його пізню творчість в умовах СРСР, бо вона переважно мала вульгарно-ідеологічне спрямування і не відзначалася високою художньою майстерністю.
Сьогодні, правда, захищена вже одна дисернтація про творчість М.Кічури, це робота Любові Касіян (Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника) «Лірика Мелетія Кічури: специфіка індивідуального стилю» (2017).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тепер дрогобицькі науковці поставили перед собою завдання ніби «реабілітувати» М.Кічуру, оприлюднивши велику частину його спадщини. Тож до цього тому увійшли дві перші поетичні збірки автора: «Без керми» (Краків, 1910) і «Tempi passati» (Коломия, 1913), велика низка німецькомовних перекладів М.Кічури творів українських класиків (І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського, П.Карманського, Б.Лепкого, В.Щурата), п’ять рецензій на лірику М.Кічури, надрукованих відразу після появи його перших збірок: Остапа Грицая (дві), Миколи Євшана, Миколи Троцького та невідомого автора. Збірник супроводжується ґрунтовною вступною статтею Ярослава Лопушанського «Правничі студії і художня творчість Мелетія Кічури в австрійській столиці», в якій докладно розповідається про багатогранну творчість М.Кічури як журналіста, критика, перекладача під час його навчання у Відні. Публікація двох перших поетичних збірок М.Кічури дає можливість побачити, що письменник був якраз яскравим виразником художніх устремлінь «Молодої Музи». Це зразок глибокої символістської лірики, з притаманними їй складністю метафорики, настроями самотності, абстрактними й фантасмагорійними образами, вишуканістю строфічної будови віршів. Тож перевидання цієї поезії дає змогу розширити та збільшити вагу українського модерністського дискурсу, зрозуміти його відміни та діапазон.
Вартує відзначити, що видання зроблене дуже естетично: щоб відтворити дух епохи, автори внесли до книги всі орнаменти, які були в збірці «Tempi passati», розмістили кожен переклад М.Кічури на окремій сторінці, щоб таким чином зробити читання зручним, подали тексти оригінальних поезій українською мовою, а навпроти – переклади німецькою. Я.Лопушанський опублікував також кілька невідомих документів із віденського життя поета, навів великі уривки із його статей віденського періоду німецькою мовою, щоб у такий спосіб докладніше проілюструвати тональність мислення автора. Правда, книзі бракує фото-портрета самого М.Кічури (загалом збереглися навіть кілька фотографій письменника). І це шкода, бо цей автор залишається ще маловпізнаваним для українського читацького загалу.
Нижче подамо кілька штрихів бо біографії М.Кічури, щоб наблизити цю майже загадкову постать до сучасників. Народився майбутній письменник у с. Носів Бережанського повіту (потім Підгаєцького району) на Тернопільщині. Закінчив Львівську гімназію. Навчався на правничому факультеті спочатку у Віденському, а потім у Львівському університетах. Живучи у Відні, друкувався із популярним статтями в німецькомовних журналах. В той час подружився із кількома відомими українськими письменниками: М.Черемшиною, О.Маковеєм, С.Твердохлібом, Б.Лепким, О.Грицаєм, А.Крушельницьким. Так поступово увійшов до «ширшого кола» «Молодої Музи», яка тоді намагалася збурити галицьке літературне життя. Хоча відомим автором «Молодої Музи» М.Кічура не став, оскільки до часу його повернення, 1910-й рік, ця група фактично розпалася (незважаючи на те, що багато українських довідникових видань подають час існування «Молодої Музи»: 1907 – 1914 рр.). Окрім того критика загалом прохолодно зустріла ранню лірику М.Кічури (це демонструють і передруки збірника). Тож М.Кічура залишився наче на узбіччі раннього галицького модернізму. Тому його ім’я часто й не згадують у переліку «молодомузівців».
Проте лірика М.Кічури мала свій шарм: дещо містична, піднесена, позначена потужним настроєм естетизму. Авторові, справді, бракувало мелодійності рядка, пластичності образів, виразності мовленнєвих засобів, про що частково сказала й перша критика. Але поетові не бракувало вишуканих епітетів, оригінальних строф, барвистих пейзажів, які витворювали в його віршах прекрасний просторовий лет фантазії та туги замріяного ліричного героя. Це помітив і Богдан Лепкий, який став «хрещеним батьком» молодого автора, редагуючи й протегуючи його першу збірку. Цікаво, що в цих творах М.Кічури вловлюються його інтенції до неоромантизму та неокласицизму (зокрема автор використовує форму сонета), що перетворює його на виразника значущих естетичних тенденцій.
Від 1910 р. М.Кічура жив у Коломиї. Тоді він одружився зі своєю землячкою Марією Глинською. Займався правничою та громадською роботою. Збереглися його дуже ніжні листи до дружини, нині зібрані у фондах Коломийського краєзнавчого музею. У період Першої світової війни він був мобілізований до австрійської армії. Потрапив до російського полону. Певний час перебував на Сибіру. Повернувся в Україну: спочатку до Києва, потім переїхав до Харкова. У цей час він, очевидно, зазнав пропагандивного впливу з боку лівих, соціалістичних середовищ та суспільних настроїв. Про цей період життя М.Кічури відомо цілком мало. У 1920-і рр. ми бачимо його серед учасників літературної групи «Західна Україна», яка була створена комуністами з переселенців із Західної України для того, щоб ідеологічно, через художню літературу впливати на саму Західну Україну, тобто на свідомість українських мешканців за совєтським кордоном. Тоді М.Кічура написав ще три збірки поезій: «На старті» (1928), «Відблиски криці» (1930), «Останні могікани» (1930), «Передодні» (1930), які відображали вже настрої нової епохи соціалістичного оптимізму. На одну з них відгукнувся навіть сам Микола Зеров, тоді найпроникливіший український критик. Ці твори позначені потужним впливом авангардизму, совєтської агітаційної літератури. М.Кічура кардинально перебудував стилістику свого вірша. Він намагався підлаштуватися під нові совєтські літературні смаки. Наскільки він це робив щиро – нам не відомо. Можна здогадуватися, що він просто відчував, що тоталітарна державна машина невблаганно наближається до нещадної доби своїх бездумних репресій, і тому пробував вдавати з себе «вірнопідданого». До слова, в дисертації Любові Касіян про творчість М.Кічури ця тема розпрацьована якось неповно: авторка намагається виправдати всі ідеологічні акценти поета цього періоду, якось пояснити і вмотивувати їхню «правильність», уникаючи проблеми моральної підневільності, зацькованості його в умовах СРСР, через що виникає відчуття абсурдності – адже виправдовується, по-суті, зло, в якому «варилися» тоді всі: і кати, і мимовільні жертви.
Один час М.Кічура редагував альманах «Руку братам», який мав за мету пропаганду соціалістичних ідеалів для закордоння. Ця друга частина його творчості різко контрастує із його ранньою модерністською лірикою і представляє нам, по-суті, іншу людину. Вона, зрозуміло, є менше цікавою і цінною, хоча й повчальною. Це вже лише фіксація сумного процесу деградації митця, подібних до якого тоді в УРСР було багато. Совєтська російська влада «віддячила» М.Кічурі по-повному: у 1933 р. він був звинувачений за сфальсифікованими документами в антисовєтській підривній роботі і засланий у концтабори. Помер, мабуть, від виснаження і моральної депресії.
Ця драматична доля українського митця демонструє нам весь жах перебування цілого творчого покоління українців у тенетах лівих ідеологічних ілюзій та політичних манівців ХХ ст. і є важливим уроком для становлення нового українства.
Мелетій Кічура був поетом правдиво галицьким, виразником духу культурного періоду fin de siecle, коли пошуки нової краси, нових настроїв, часом химерні й парадоксальні, ставали домінантою літературної моди. Він писав барвистим галицьким діалектом в тодішній «літературній оправі», тією важкуватою мовою галицької письменної традиції, що виборсувалася з ніші кількасотлітньої церковнослов’янщини та книжності та вбирала в себе часові потоки полонізмів і германізмів. Цю мову великою мірою вже не до кінця розуміє й не сприймає нове покоління галичан, але її літературну традицію ми повинні уважно берегти, щоб відчувати органічність нашої культури. І редактори збірника попрацювали над цим сумлінно: вірші М.Кічури відредаговані так, що в них вловлюються всі красоти, звучності, історичні нюанси галицької літературної мови ХІХ ст. і водночас усунуті всі неорганічні, штучні її особливості, зайві для сучасної культурної та лінгвістичної української свідомості.
Безумовно, дрогобицьке видання є подією для української культури, оскільки воно суттєво заповнює лакуну в її історії, пов’язану із талановитою й цікавою постаттю лірика, який через драматичні обставини часу так і не розкрив до кінця свій талант, але який так щемко любив свою рідну словесність і самовіддано працював задля неї.
Олег Баган, доцент кафедри української літератури й теорії літератури Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка.