“Українська літературна газета”, ч. 11 (367), листопад 2024
У тернопільському видавництві «Крила» побачила світ книга вибраної есеїстики видатного українського поета-мислителя ХХ ст.: МАЛАНЮК Євген. ЕСЕ ПРО РОСІЮ І МАЛОРОСІЙСТВО. ЗБІРНИК. 356 с. / Упорядник і редактор ОЛЕГ БАГАН.
Про зміст і значення цього небуденного видання розповідає редактор-упорядник Олег Баган.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Цю книгу я задумав ще до нинішньої російсько-української війни. Тепер вона прозвучить, очевидно, особливо актуально. Ще в 2021-у році ми разом із громадським активістом і бібліофілом Максимом Дорофєєвим із Дніпра задумали розпочати книжкову серію «О(А)НТОЛОГІЯ ВІСНИКІВСТВА», яка б мала заповнити лакуну й виправити викривлення щодо історії націоналістичної літератури, культурологічної та філософської думки, що розвивалася від початку 1920-х років під впливом знаменитого журналу «Літературно-науковий вістник» за редакцією Дмитра Донцова. До слова, в сучасному українському літературознавстві панує цілком неакадемічна неофіційна заборона на поняття «вісниківство», «вісниківці», замість яких послідовно уводяться тенденційні і неточні поняття «Празька школа», «пражани» з метою відірвати творчість відомих авторів від ідей українського вольового націоналізму.
Отже, серія «О(а)нтологія вісниківства» присвячена висвітленню спадщини авторів, які гуртувалися довкола журналів «Літературно-науковий вістник» і «Вістник». Першою в ній вийшла книга «Гридень Дажбога. Юрій Дараган. Збірник» (Тернопіль: Крила, 2022, 156 с.), в якій з’явилися всі відомі твори цього поета, листи, спогади про нього. Особливістю серії буде представлення вісниківців у якихось несподіваних ракурсах, за менше відомими творами чи іншими матеріялами, щоб у такий спосіб розширити картину бачення культурного явища.
У цьому виданні ми спробували подати есеїстику Євгена Маланюка тематично, зосереджену на проблематиці Росії як цивілізації та російської культури, а також на темі малоросійства. Цей автор займає в українській культурі особливе місце за глибиною і концептуальністю осмислення цих тем. Він відкрив такі простори думання, які ми ще й до сьогодні не здатні заповнити новими інтерпретаціями.
Нагадаю, Євген Маланюк був уродженцем Центральної України (історична Уманщина, нинішня західна Кіровоградщина), виховувався у патріотичній сім’ї (батько був членом «Просвіти» і свідомим українцем), здобув військовий вишкіл, воював в Армії УНР в 1917–1920 роках, емігрував до Польщі, потім до Чехословаччини, де включився в українське культурне життя, в якому дуже скоро зайняв чільне місце.
Маланюк був учнем Дмитра Донцова. Ще перед 1-ю Світовою війною той написав серію статей з послідовною критикою Росії як імперії і російської ментальности (головні з них – «Модерне москвофільство» (1913) і «Культура розкладу» (1917). Ці праці мали історичне значення, адже Донцов першим осмислив російську проблему для України всеохопно: критикував її цивілізацію як сутнісно євразійську, її ментальність як охлократичну, її геополітичну вагу як глобальну загрозу для всієї Європи, її літературу і культуру як надто матеріялістичні за духом, пройняті нуртами хворобливости, позбавлені естетичного індивідуалізму та героїзму. Завершенням цієї концепції Донцова стала його видатна книга, яку Маланюк називав «епохальною», «Підстави нашої політики» (Відень, 1921), в якій є окремий розділ «Варварія російська», присвячений Росії (до слова, ми у видавництві «Крила» за 2023-2024 роки видали аж дві книги творів Донцова: «Підстави нашої політики та інші праці» і «Дух Росії та інші праці», в яких зібрано велику кількість його праць на російську).
Євген Маланюк зумів не тільки вийти на рівень Донцова за широтою і глибиною мислення в цій темі, але й прокласти свої оригінальні «інтелектуальні дороги» в ній. Що й показує ця нова книга. Цікаво, що у 1927 р. в ж. «Державна нація» (Прага), який видавала Лігія українських націоналістів, Маланюк увів рубрику «Ворогознавство», в якій друкувалися матеріяли, присвячені Росії і російській культурі.
Сам Маланюк пережив велике засвоєння російської культури ще в молодості, певний час жив в Росії, тому, зрозуміло, добре знав цю цивілізацію із середини. Він почав критично писати про російську культуру і ментальність у середині 1920-х років, етапним стало есе «Кінець російської літератури» (1926), надруковане в «Літературно-науковому вістнику». По-суті, в ньому зосереджені всі головні концепти й проблеми, які Маланюк буде осмислювати до кінця свого життя. Головні з них такі: Росія сформувалася як штучна, неорганічна імперія, її «механіка» перетравлювання інших народів була жорстокою і набирала патологічних форм, однією з таких ментальних патологій стало українське молоросійство, виквітом якого він уважав геніяльного Миколу Гоголя; це молоросійство отруїло імперію і її пишну культуру своїми міязмами химерності, вічного вдавання, внутрішньої зрадливості, схильності до різноманітних перверзій, якоїсь тотальної хлєстаковщини; кожен з покорених Росією народів давав свою дозу «міязмів», тому вся російська культура і література набули ознак фальшивости, моральної гнилизни, поєднаних із розливами могутнього шовінізму та морального деспотизму; власне, це повинні досліджувати ті, хто цікавиться Росією і російською культурою, замість піддаватися їхнім декоративним «чарам».
Ці свої думки Маланюк розвинув у прекрасних есе «Петербурґ як літературно-історична тема», «Наступ мікробів», «Творчість і національність», «Гоголь-Ґоґоль», «Толстоєвський», «Південь і російська література», які увійшли до нашого видання. Вони доповнені двома менше відомими есе: «Совітські літературні справи», «До проблеми культурного процесу» та «Шевченко і слов’янофільство». В останньому Маланюк цікаво аналізує тему розвитку українських ідей щодо слов’янської солідарности і пояснює, чому вони були утопійними, адже ми або потрапляли в цій темі в російські ідеологічні тенета офіційного великодержавного панславізму, або наштовхувалися на національний егоїзм інших слов’янських народів.
Названі есе складають розділ «Літературно-культурологічна есеїстика», натомість розділ «Історіософська есеїстика» склали есе з політологічним змістовим відтінком: «Малоросійство», «Про малоросіянство» (передруковується вперше), «Єдинонеділимство», «До проблеми большевизму» і «Лєнін і Клявзевіц» (також передруковується вперше). Останнє есе було надруковане в ж. «Сучасність» вже після смерті автора: №10 за 1968 р.
Маланюк виводив джерела малоросійства із доби бездержавности: XIV- XV ст. Тоді, він вважав, в умовах постійного руїнного тиску з боку татар, через втрату повноцінної еліти й державних основ в українстві витворилися психологічні комплекси непевности, роздвоєння, анархії, зрадливости. Коли почалося національно-культурне відродження наприкінці XVI ст., ці комплекси перейшли в нову національну ідеологію і творчість українства. На межі XVI-XVII ст. виникла вже стала українська суспільна течія перших ідейних малоросів, тобто людей, які відмовилися від національної позиції, від свідомості героїки, створили собі фантом «Нової Візантії» – наднаціональної православної імперії, прообраз якої вони, зрозуміло, бачили в московії. Це діяльність і творчість таких культурників і церковників, як Герасим Смотрицький, Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, Іван Вишенський, Ісая Копинський, Петро Могила – і аж до Стефана Яворського та Теофана Прокоповича, які вже «самоотрвєрженно» будували нову Російську імперію разом із деспотом над деспотами – царем Петром І. У дивовижний спосіб розсадником малоросійства стала Києво-Могилянська Академія від середини XVII ст., яка нібито мала прозахідне спрямування після реформ Петра Могили, інтелектуали якої на чолі з німцем Інокентієм Ґізелем придумали теорію викрадання історії давньої Руси і «передачі» її Московії (це обґрунтовував знаменитий історіософський твір «Синопсис», виданий у 1674 р. за редакцією Ґізеля). Уся ця ідеологія породила десятки тисяч «самоотвєрженних малоросів», які у XVII-XVIIІ ст. пішли служити Москві. Це вони розвинули теорію про «об’єднання»-«возз’єднання» України і Московії після Хмельниччини, вони заблокували окцидентальний, проевропейський розвиток нашого громадянства й культури, вони розвинули повсюдний православний фанатизм в масах, який автоматично почав робити з українців моральних рабів Москви, вони вкинули країну в інтелектуальне та громадянське прозябання в XVIIІ ст. через свій ментальний опортунізм, дрібну корисливість та холуйство. По-суті, малоросійство протривало до ХІХ ст., витворюючи російською мовою свій варіянт регіональної «південноросійської» літератури (писання Василя Капніста, Василя Наріжного, Ореста Сомова, Івана Кулжинського тощо). З неї вийшли і Квітка-Основ’яненко, і Гребінка, і Гулак-Артемовський, які лише поступово перейшли на українську мову, частково подолавши свої малоросійські комплекси. На цьому ґрунті постав і феномен М.Гоголя. Не випадково саме Квітка залишив після себе таку загрозливу й шкідливу літературну традицію, як шельменківщина, тобто художній примітивізм, комплекс меншовартости, придурювання, самоприниження українства, які ми й досі плекаємо нескінченними постановками його знаменитого «Сватання на Гончарівці».
Однак це малоросійство, на думку Маланюка, помстилося Росії в основному через талант Гоголя. Цей геній більше інтуїтивно, ніж свідомо висміяв імперію у найкарикатурніших формах, цим він повалив її маєстат; саме він, а не аполлонійський, оптимістичний Пушкін, заклав основи російської літератури: тьмяної, схильної до зображень психопатології, песимістичної, занадто соціяльно заангажованої, з якимось безнастанним ниттям та безмежним скепсисом. Це він показав відразливі й водночас демонічно привабливі «мертві душі» імперії і цим навіки отруїв її комплексом самовивертання, дошкульної самокритики. Гоголь став духовим батьком майбутніх російських революціонерів: роздвоєних, цинічних, охоплених настроями чортівства, що досконало осмислюється в романі «Біси» іншого великого малороса в літературі – Федора Достоєвського.
Маланюк давав таку характеристику Гоголю і підсумкам його впливової творчости: «Почуття постійної прив’язаности фальшивою ролею російського патріота і письменника-праведника, постійна відсутність творчої свободи й вічна змора свідомої брехні – ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно скалічені й хворобливі образи. Звідціль родовід і «зайвих людей», і «принижених і ображених». Звідціль пішли і православний месіанізм, і православний нірванізм, і «справжня російськість»… і погорда до европейських чужинців, і зневага «гнилої» Европи, і гасла культурної автаркії, і догмат поліційної єдности…»
Ця підсвідома помста малороса повела Росію до жахливої революції 1917 року, яка зруйнувала імперію. Але імперія дивовижним чином відродилася через большевизм. І Маланюк аналізує цю проблему. Найвичерпніше у есе «До проблеми большевизму». Цю працю українці мали б посилено вивчати сьогодні й на університетському, і на шкільному рівнях. Вона ниписана у перегуку із видатними трактатами російських філософів, які прагнули збагнути джерела большевизму: Дмітрія Мєрєжковського, Ніколая Бердяєва, Ґеорґія Федотова. При цьому Маланюк зробив низку своїх оригінальних спостережень і висновків, які значно поглиблюють розуміння проблеми.
Большевизм, на думку Маланюка, був продуктом кількасотлітньої історії Московії. Це ментальна суміш жахливого деспотизму і дикого морального хаосу, фанатичного сектантства й дрімучого плебейства, поліційної жорстокости і юродивого пристосуванства. Глибинно він зародився як бунтарство мільйонів московських «раскольників» XVІІ ст., яких викинула з нормального життя сувора царська влада й змусила піти у підпілля або втікати на окраїни царства. У ХІХ ст. ментальність «раскольників» наклалася на революційні настрої нової імперської інтелігенції, яка усвідомила реакційність та відсталість Росії. Так зародилося велике почуття образи, затаєної кривди щодо влади у широких колах відкинутої молоді, яку охопили ідеологічні хвилі лівого нігілізму, радикалізму в дусі соціялістичних практик, з яких і вийшов згодом російський специфічний комунізм-большевизм. Власне, це друге поняття є точнішим і правильним.
Паралельно російське суспільство наповнювалося національним гегемонізмом та шовінізмом, який вибухнув на ґрунті перемоги над Наполеоном у 1812 році, що відобразили у своїй багатоплановій творчості російські слов’янофіли (Кірєєвський, Хом’яков, Шевирьов, Данілевський, Самарін, Тютчев, Аксакови та ін.). Піком цієї другої тенденції стала «Чорна сотня», створена наприкінці ХІХ ст., яка оформилася в масовий рух. Чорносотенство так пройняло російське суспільство своїми ідеологемами, почуттями й ментальністю («Дайош единую Россию!», «Россия – первая в мире страна!», «Долой загнивающий Запад!», «Завоевание проливов и Константинополя!»), що після революції ці його програмні ідеологеми в дивовижний спосіб перейшли у большевизм, хоч перед тим це були два ворожі політичні табори.
Відтак усі наступні колосальні злочини большевизму з безнастанними терорами та голодоморами стали наслідком морального демонізму цього політичного явища. Воно було породженням патологічної природи Московії як механістичної, монгольського типу імперії, збудованої на принципі руйнування національних основ народів. Сутнісною метою і стилем міжнародної поведінки цієї імперії стали деспотизм і ненависть до Іншого. Її рух в історії був рухом перемелювання інших національних, органічних культур і більше нічого. Вона не мала жодної реально прогресивної мети. Тому за великим рахунком большевизм – це тільки хлестаковщина, велике вдавання, жалюгідна спроба прикрити захланницьку й злостиву душу москаля фальшивими теоріями про «світовий комунізм» і «щастя трудящих».
Підсумовуючи, скажу таке. Есеїстика Маланюка – це безмежна інтелектуальна насолода! Це проникливі спостереження й концептуальні узагальнення, тонке відчуття нюансів культури й естетичного мислення; це широкі окреслення горизонтів культури й проблем европейської цивілізації, овіяні духовними струменями автора – правдивого християнина. Це чіткі грані націомислення, тобто осягання природи літератури та історії через принципи філософського націоналізму. Маланюкова есеїстика становить «золотий фонд» української культурологічної класики, через неї ми відкриваємо шляхетну й високоідейну духову енергетику літературної генерації вісниківців, які творили на естетичних засадах мистецького героїзму та неоромантичного традиціоналізму, виражали етику й ідеали европеського культурного класицизму та консерватизму.