Олег Андрішко. «Жовто-блакитна любов»

(роздуми над антологією)

 

Так сталося, що антологія патріотичної поезії «Жовто-блакитна любов» (упорядник і видавець: Олесь Дяк; автори: Петро Остап’юк (Велеснів), Ірина Мостепан-Мельник (Ірпінь), Олександр Гордон (Львів), Галина Іванова (Любимівка), Ігор Трач (Львів-Цвікау), Олена Іськова-Миклащук (Вербівці), Олег Андрішко (Дніпро) виявилася навдивовижу пророчою (до книги увійшли вибрані поезії переможців і фіналістів премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди). Нині, коли триває війна українців за право жити на своїй землі, за право говорити рідною мовою, за право бути європейцями, такі видання надважливі. Безперечно, іноземцям цікава література народу, що відважно протистоїть підступному ворогові, якого давно всі бачили, але ніхто не помічав!.. Мабуть, чимало українців теж цього не усвідомлювали, як і не розуміли своєї історії. На сторінках антології читаємо:

 

на

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

смітнику

лежали

безцінні

речі…

якби то

знали

їм

ціну

новітні

мафіозі?

 

музей

став

смітником (І. Трач)

 

Чому так? Чи не в цьому причина нинішньої війни? Якби ми вчасно схаменулися, все було б інакше… А як схаменутися, коли Світочів нації знищено, забуто, заборонено?

Щодня від обстрілів потерпає Харків, зазнав лиха будинок «Слово». Дев’яносто років тому письменників – мешканців цього будинка – знищили, бо вони були українцями, творили потужну національну культуру. Сліди багатьох із них навіки загубилися на соловках і в гулагах. Сьогодні вся планета мовчки спостерігає за знищенням українців ув українському(!) Маріуполі, тож ми маємо повне право спитати:

 

Це ще Україна, чи вже Колима?

Чи вже Україна стає Колимою? (П. Остап’юк)

 

Наші вороги заявляють, що ми не маємо права на існування. Навіть зросійщені люди прозріли, втративши житло й ставши вимушеними переселенцями:

 

Донецьк палає, на допомогу кличе мир,

а не порох з копит вершників Апокаліпсису (Г. Іванова)

 

Війна показала справжнє обличчя кожного. Сталося так, що дехто з року в рік одягав на свято вишиванку, а тепер співпрацює з окупантом. Причин цьому може бути багато, але виправдання – жодного. Наша дорога до свободи виявилася б значно легшою, якби ми раніше  розгледіли таких співвітчизників:

 

Легко іти, коли за тобою – тисячі,

Важче, як половина з них – вороги (Г. Іванова)

 

Офіс Генерального прокурора повідомляє, що станом на 18 серпня внаслідок московського вторгнення в Україну загинула 361 дитина. «Друга армія світу» порушує звичаї й закони війни, вбиваючи мирних громадян, у чому переконався весь (майже) світ. А скільки дітей загинуло від 2014 року і скільки може загинути ще?

 

На лінії фронту також посміхаються діти,

ганяють м’яча, хоч не всі добіжать до мети (О. Іськова-Миклащук)

 

Однак українці мають вистояти, щоб нинішнє й наступні покоління не зазнавали поневірянь, щоб ніколи не справдилися слова:

 

А я боюся: наймилішу з мов

забудуть, заплюють назавтра діти (П. Остап’юк), адже

 

Кожен, хто народжений на цій землі – благородній добросердій священній, –

це ж бездонний колодязь скарбів рідної мови:

відкривай і пий, відкривай і пий,

відчиняй, відмикай, розтуляй, розкривай,

черпай, вдихай, наповнюйся, всотуй… (І. Мельник-Мостепан)

 

Маю надію, що наша історія ніколи більше не буде перебрехана й що ми з гордістю скажемо:

 

Метафора свободи – Чигирин (О. Гордон)

 

Отже, антологія «Жовто-блакитна любов» актуальна нині в нашій боротьбі.

 

м. Дніпро