Нові грані й сенси

163

 

Структурно-семіотичне прочитання лірики Лесі Українки

Левченко Г. Міф проти історії: Семіосфера лірики Лесі Українки: монографія / Галина Левченко. – К.: Академвидав, 2013. – 332 с. – (Серія «Монограф»).
Артур БРАЦКІ,
доктор гуманітарних наук, професор
 
У пострадянському літературознавстві, яке звільнилося від ідеологічного тиску й здобуло можливість апробувати в дослідженнях різні нові методології, котрі упродовж попередніх семи десятиріч не визнавалися, творчість Лесі Українки досить часто поставала об’єктом наукових студій. Дослідницька увага зосередилася переважно на драматургії письменниці в контексті естетичних пошуків раннього українського модернізму. Така стратегія виправдана і тривалим запереченням самого існування модернізму в українській літературі, і тим, що драматична спадщина Лесі Українки не прочитувалася із застосуванням літературознавчих методів, які ігнорувалися радянським літературознавством, поміж яких екзистенціалістське, психоаналітичне, архетипно-міфологічне, семіотичне прочитання – котрі в проекціюванні на  творчість письменниці виявилися досить плідними. Цим студіям присвячені були як окремі статті, так і дисертаційні дослідження та наукові монографії В. Агеєвої, Н. Зборовської, Т. Гундорової, Я. Поліщука, В. Гуменюка, С. Кочерги, М. Моклиці, Р. Кухара та ін.
Натомість нове прочитання лірики Лесі Українки донині було спорадичним, принагідним, мозаїчним. Цілісних системних досліджень саме ліричної спадщини письменниці в останні два десятиріччя не було. Цю нішу певним чином і прагне заповнити своєю студією Г.Левченко, виробивши власну синтетичну методику, яка поєднує принципи структурно-семіотичного, міфо-архетипного та екзистенційно-психобіографічного підходів до інтерпретації художнього тексту. Методологічне ядро дослідження становить теорія семіосфери Ю. Лотмана, котра потрактовується в сучасному психолінгвістичному сенсі як поняття авторського міфу, котрий зосереджує навколо себе психологічні й культурні сенси, формуючи власний топологічний простір, але при цьому зберігає відкритість до діалогу з іншими семіосферами та до зумовлених цим діалогом трансформацій.
Становлення і зміни в семіосфері лірики Лесі Українки дослідниця розглядає у зв’язу та взаємодії зі стильовою еволюцією. Сталий набір образно-смислових домінант у ході творчого становлення поетеси трансформувався. Стильова невизначеність ранніх віршів поступово здобула яскраве аксіологічне ядро в естетиці й поетиці романтизму, котрі переважно й визначили у стильовому  сенсі ліричну творчість Лесі Українки. Проте ближче до зламу ХІХ-ХХ століть у семіосфері поетеси відбуваються зміни, котрі зумовили також образне перекодування і зміну наративних стратегій. Остання збірка Лесі Українки «Відгуки» та однойменний цикл із попередньої збірки «Думи і мрії», на думку Г. Левченко, засвідчують тяжіння до символізму та неоромантизму з одночасним відходом від автопсихологічних віршів до описових, візійних, драматизованих.
Г. Левченко вирізняє магічно-міфологічну й релігійну образні підсистеми в усьому обсязі ліричних творів Лесі Українки й аргументовано проводить тезу про ліричний метатекст поетеси як текст міфологічний і семантичний (символічний) – за Ю. Лотманом. Центральним образом авторського міфу лірики Лесі Українки, як переконує дослідниця, постає контамінація архетипів культурного героя (образні втілення якого як на рівні типу ліричного героя, так і в системі мікрообразів з’являють магічно-міфологічний субкод) та релігійного візіонера (котрий визначає релігійний субкод та імітацію релігійного дискурсу).  Означена контамінація героя й релігійного візіонера як актант-суб’єкт лірики Лесі Українки дозволяє охопити все коло акторів – ліричних героїв і персонажів, котрі постають його варіантними втіленнями. Ліричні герої й персонажі поетеси діють у хронотопі, котрий змодельовано за міфологічним взірцем. Дослідниця вирізняє сакральний, профанний і медіальний простори, котрі постають відповідно місцями утопічних прагнень, психічних трансформацій чи безвихідних земних страждань ліричних героїв. В окремому розділі простежується моделювання релігійного дискурсу в ліриці поетеси, котрий виявляє себе у жанрових стилізаціях та системі сталих концептуальних образів – серця, жертви, світлових ієрофаній, ритуалізації та тяжінні до релігійних мотивів в інтимній ліриці.
Свої спостереження за авторським міфом в рамках семіосфери лірики Лесі Українки дослідниця верифікує, вибудовуючи її семіотичний контекст за ліро-епічними поемами, літературно-критичними статтями поетеси, епістолярієм, окремими згадками про драматургію.
У розділі про екзистенційно-психобіографічний вимір авторського міфу переважно на основі епістолярію з’ясовується семантика концепту тіла-темниці, котра в авторській картині світу Лесі Українки екстраполюється на цілісний образ світобудови, і яка постає зокрема в ліриці як система вкладених одна в одну темниць із відповідним екзистенційним імперативом визвольного змагання й бунту – котрі й реалізуються означеною контамінацією актантів – героя й візіонера. Екзистенційний та метафізичний бунти постають засадничими як у характеристиці особистості Лесі Українки, так і в концептуалізації світу в творчості.
Таким чином, у монографії Г. Левченко пропонується самостійна інтерпретаційна схема, котра може апробуватися на творчості інших авторів, і в світлі якої лірика Лесі Українки демонструє цікаві нові грані й сенси. Дослідження відкриває перспективи подальших пошуків, зокрема, детальніше з’ясування романтичного та модерністичного контекстів лірики поетеси.
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!