Ніна Головченко. Білокур: акценти до творчої біографії від мистецтвознавиці Олесі Авраменко

2357

(Авраменко О.О. Білокур. Інститут проблем сучасного мистецтва НАМУ. Київ : Видавництво Горобець, 2021. 168 с.)

 

2020 року культурна еліта України відзначала 120-річчя від дня народження народної художниці України Катерини Білокур (1900−1961).

У рамках виставки картин «КАТЕРИНА БІЛОКУР. Життя в обіймах квітів», що триває від 5 листопада 2020 р. до 31 березня 2021 р. в Києві, в Національному музеї українського декоративного мистецтва, відбулася презентація ілюстрованого монографічного дослідження Олесі Авраменко «БІЛОКУР».

Нова книга О. О. Авраменко доповнює бібліотеку видань про життя і творчість Катерини Василівни Білокур (праці Олеся Гончара, Тетяни Яблонської, Миколи Бажана, Василя Нагая, Оксани Забужко та ін.), а також виставляє суттєві акценти.

Олеся Авраменко − українська мистецтвознавиця, кандидатка мистецтвознавства, член Національної спілки художників України та міжнародної асоціації мистецтвознавців АІСА, заслужена діячка мистецтв України, що досліджує типологію українського образотворчого та актуального мистецтва другої половини 20 − початку 21 ст., авторка серії мистецтвознавчих науково-популярних видань ACCENT.

Перші книги цієї серії «Зарецький», «Криволап», присвячені творчості українських художників, лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка Віктора Зарецького та Анатолія Криволапа, були презентовані 2018 року.

Монографія «Білокур» (2021) − чергове видання серії ACCENT О. Авраменко, де феномен Катерини Білокур розглядається Олесею Авраменко в контексті історико-біографічних подій та світових мистецьких тенденцій 20 ст. У книзі йдеться про нелегку долю художниці, здійснено фаховий аналіз її творчого доробку. Про стиль викладу О. Авраменко зауважує на початку книги: «В оповіді я синтезую «голос» Катерини Білокур, принагідно цитуючи уривки з її листів та спогадів її адресатів…, й подаю власний аналіз картин і роздуми щодо її життя».

Книга чітко структурована, поділена на розділи, крізь назви яких проступають авторські акценти концептуального підходу Олесі Авраменко до інтерпретації долі і таланту Катерини Білокур: Народжена «на Катерини»; Шевченкове «дання»; «Втеча» четверта: драматичне «Водохреще»; Квіткові композиції: таємниця вибору; Диво з листом. Оксана Петрусенко…; …Картини як молитви; «Гойдалка» життя Катерини Білокур… Монографія «БІЛОКУР» містить 86 ілюстрацій картин і 12 малюнків Катерини Білокур, які зберігаються в різних музеях України та приватних колекціях. Видання укладено українською мовою, назву книги, підписи до ілюстрацій, зміст і післямову перекладено англійською мовою.

Джерельна база дослідження, над яким авторка працювала від 2015 р., окреслена у розділі «Відступ», де вона наголошує, що спершу намагалася вивчити всі матеріали до теми самостійно, а потім співвідносила свої думки із твердженнями інших авторів, що оприявнювали світові ім’я Катерини Білокур. О. Авраменко наголошує, що публікації М. Кагарлицького надали найбільше матеріалів для розуміння особистості К. В. Білокур: «Найбільшу злагодженість і вивіреність основним матеріалам надав письменник, мистецтвознавець Микола Кагарлицький. Саме він знайшов і акумулював найбільше, розшифрував найпослідовніше листи Катерини Білокур… Це він розкрив нам не лише її художній талант, а й літературний, і акторський, і хист дослідника-етнолога».

Які саме акценти щодо феномену Катерини Білокур виставляє Олеся Авраменко?

Насамперед авторка наголошує на хибності майже хрестоматійного міфу про те, що Катерина Білокур була «неосвіченою селянкою». Насправді Білокур «була літературно начитаною інтелектуалкою», твердить О. Авраменко. Прослідкувавши розвиток Катерини Білокур від самостійного опанування буквара, досвіду постановки п’єс українських драматургів у сільському аматорському театрі, долучення до бібліотеки української та зарубіжної літератури вчителів Івана та Ніни Калит, а також радянського «сервісу» «Книга-поштою», проаналізувавши епістолярну спадщину та літературні спроби Катерини Василівни, О. Авраменко зазначає, що Білокур «була цікавою співрозмовницею, глибокою людиною, з якою спілкуватися було важливо і приємно тим, хто мав таке щастя… − Василь та Марія Нагаї, Матвій та Юлія Донцови, Іван Гончар, Емма Гурович, Юлія Біляков, Степан Кириченко та Надія Клейн…» Також К. Білокур мала довготривале спілкування «з поетом Павлом Тичиною та його дружиною Лідією Петрівною, мистецтвознавцем Стефаном Таранушенком та іншими».

О. Авраменко намагається осягнути феномен характеру К. Білокур, яка здолала неймовірно тяжке селянсько-стереотипне та колгоспно-радянське гетто, знайшла шпарини для малярської самоосвіти і, попри всі перешкоди, здобулася на власний стиль у живописі. У книзі авторка прагне віднайти своєрідний «золотий ключик», «що відімкнув для свідомості художниці двері в простір фантазійних квіткових картин»; [У передмові, акумулюючи свій шлях до книги про Катерину Білокур, Олеся Авраменко зазначає: «…назва монографії мала звучати одним словом, як бренд, бо іншої такої художниці у світі немає»].

Двічі Катерина поривалася до освіти: до художньо-керамічного технікуму в Миргороді, до Вищого театрального технікуму в Києві, але через відсутність навіть початкової освіти, на яку наклали табу батьки, їй відмовили у вступі. Згодом здійснила паломництво до могили Тараса Шевченка у Каневі, де отримала своєрідне благословення від Поета. А ще влаштувала травматичне «Водохреще» − пізньої осени пішла у берег топитися – і в такий спосіб отримала «індульгенцію» від батьків, які дозволили малювати і перестали вимагати від Катрі, щоб вона тільки «копала, садила, полола, збирала, тіпала, микала, пряла, ткала, шила», вийшла заміж та дбала про господарство. [Із листів Катерини дізнаємося про те, як її лаяла рідна матір: «…Твої товаришки заміж повиходили, чоловіків мають, дітей уже мають, а ти сидиш та чортів малюєш!..»].

Переступити через такі перепони і таки ж стати художником могла тільки дуже сильна натура. О. Авраменко намагається осягнути свого роду «вічне питання»: «…чому і навіщо Катерині Білокур судилася така доля: народитися на межі століть серед селян, отримати потужний талант там, де реалізувати його неможливо, й бути хрещеною „на Катерини“…».

У потрактуванні таланту і сили характеру мисткині О. Авраменко спирається на християнський міф про святу великомученицю Катерину, ім’я якої ушановується 7 грудня (24 листопада) – у день народження К. В. Білокур, а також світську пригоду Катерини Білокур – читання «Кобзаря» і містичне «дання» від Т. Г. Шевченка, про яке вона написала у своїх листах: «Та ніщо не вдіяло на мене такого враження, як «Кобзар»… Як узяла я того Кобзаря в руки, як глянула на ті чарівні малюнки, як прочитала ті вірші дорогі і прозу (там де він про художників пише!), та так, як ото старі люди кажуть, наче мені хто дання дав, наче ото дроком напоїв, та ще й чисто розведеним! І я мов зрочилась!.. От як засіло мені в голову те велике слово художник! І як його вдіяти, і що вдіяти, щоб носити заслужено те велике слово?».

Усвідомивши свою місію – бути обраною мистецтвом, пише О. Авраменко, бути вільною (а для непосвячених – божевільною), Катря рушила далі «паралельними путівцями»: «…На одному – сірий і пригнічений тяжкою буденною працею прожиток селянки…, а на другому – життя ясне, надзвичайно щасливе й піднесене, коли доривалася до олівців…, пензлів і полотна… Це яскраве життя врівноважувало, дозволяло не загинути у тому побутовому пеклі… Це „подвійне“ життя, з одного боку, приносило хвилини піднесення, − з іншого – терзало, зношувало тіло».

Отож, Катря, з одного боку – селянка, що знала і робила все по господарству; донька батьків, що не вступили до колгоспу і жили без «благ» радянської влади – торфу, вугілля, радіо, електрики; донька, що, доглядаючи стару і хвору матір, занедбала своє здоров’я [бо після листопадової відчайдушної «купелі» в Чумгаку (у березі) у Катрі все життя боліли й мерзли ноги – хата ж щозими хронічно не опалювалася; а виснажлива боротьба за нетипову долю художниці в селі призвела до захворювання на рак шлунку, що був діагностований запізно та й спричинив смерть Катерини Василівни на 61-му році життя].

З іншого боку, Катерина – художниця, «обдарована талантом душа»; чиста, наївна, «але не без бісиків та перчинки»; «чужа, дивачка, навіть відьма»; «Мавка степова-польова-городня»; «буремна натура перфекціоністки»; «черниця, наречена Творця», «пекуче-палюче-п’янка Іскра таланту», «тонка й делікатна натура».

Найбільшим парадоксом долі Катерини Білокур, на переконання О. Авраменко, є її картини, які «унікальні тим, що не мають на собі карбу нестерпних випробувань – художниця перетворила їх на диво натхненної таїни, виплеканої концентрованою красою ніжності живого цвітіння».

Які ж стильові риси творчості Катерини Білокур акцентує Олеся Авраменко?

Мистецтвознавиця зауважує, що «творчість Білокур уповні не належить ані до професійного, ані до народного мистецтва, ані до образотворчого фольклору, ані до наївного мистецтва». Водночас вона «живлена «найріноманітнішими знахідками світового мистецтва» − у її полотнах можна віднайти мотиви модернізму, абстракціонізму, сталінського ампіру, бароко, декоративного і наївного мистецтва, голландської і східної шкіл живопису. «Ця підключеність до всесвітнього і всечасного інформаційного поля, налаштованість… на творче… перетворення, сила й чистота духу авторки генерували світові шедеври. Ось такі несподівано народжені в невідповідних місцях або умовах таланти своїм духом, неприйнятною на початку діяльністю створюють смисли в культурі, в мистецтві світу».

Найважливішим етапом творчості мисткині О. Авраменко вважає період від 1935 до 1950 рр.: «У сорокові роки, коли пристрасть молитовного звернення Катерини Білокур до Універсуму була найсильніша, художниця була сповнена енергії вже набутої майстерності й передчуттів високої реалізації та визнання – її роботи були магічно-синіми й космос картин – привітно-таємничим».

Індивідуальний стиль К. Білокур мистецтвознавиця означує як свого роду «магічний реалізм» («ірраціональний ультрареалізм»), «що несе умоглядний конфлікт гіпер/ультра-реалістичного зображення і магічного світосприйняття та вислову» художниці.

Щодо провідного жанру: «Картини Катерини Білокур – переважно фантазійні композиції з квітів та рослин, а пізніше – плодів», «фантазійно-фантастично-реалістичні квітково-плодові композиції». [«Портрети – професіонально найуразливіша… частина доробку Катерини Білокур»]. Коментуючи пристрасть К. Білокур до зображення квітів, О. Авраменко цитує заступника директора Полтавського обласного будинку творчості Володимира Хитька, що за дорученням О. Петрусенко та В. Нагая 1939 р. навідав К. Білокур у її рідному селі Богданівці: «Її твори справили на мене незабутнє враження казковою фантазією – переді мною мовби постав у всій красі квітковий атлас України».

Аналізуючи найвідоміші твори К. Білокур («Берізка», 1934; «Квіти за тином», 1935; «Цар Колос», 1949), О. Авраменко відзначає майстерність художниці у творенні квіткових композицій: «Відчуття ритму і композиційної цілісної рівноваги у Катерини Білокур бездоганне, ніби вчилася цьому впродовж кількох сотень літ… Усі її композиції, насправді, − про власний світ і перемогу в поступі самонавчання, про щастя вміти висловити свій дух, дотичний до духу Творця».

Як стильову домінанту творчої манери Білокур О. Авраменко виокремлює «білокурівський синій» («магічно-синій») колір, що панує у багатьох її полотнах [«Жоржини (Квіти і калина)», 1940; «Квіти», 1942; «Квіти на блакитному тлі», 1942−1943]: «…Неймовірний синій колір більшості полотен, насичений і благородний, звучав особливо привабливо. Білокурівський синій був і лишається для мене чимось на кшталт International Klein Blue (фарба синього кольору, запатентована харизматичним, назавжди молодим французьким митцем Івом Кляйном). Але чомусь саме незапатентований білокурівський синій дотепер звучить мені камертоном у сприйнятті живопису…».

Також вона наголошує на особливому делікатному чуттєвому стані замилування природою, що відбивається на полотнах К. Білокур: «…маючи власний погляд і гарячі почуття, пристрасні, високої напруги реакції, вона змальовувала насамперед незбагненне життя природи, а не власне враження від нього… Власні переживання і захват вона втілювала не деформацією форми та характеру зображення, а композицією, прийомом сфумато й туманними утвореннями, що дбайливо огортають ті чи інші об’єкти».

Прийом сфумато – «туманець», «самовинайдений, чи сприйнятий від митців минулого», надає полотнам Білокур особливого магічного свічення, що оповиває й затуманює зображені об’єкти («Квіти в тумані», 1940; «Квіти та горіхи», 1948).

«Фірмовою» білокурівською напів-аркою [«своєрідним білокурівським аркбутаном»], овалом як прагненням м’якої гармонії позначені твори «Декоративне панно» (1945), «Цар Колос» (1947), «Колгоспне поле» (1948−1949).

Квіткові композиції К. Білокур звучать як «багатоголосий хор чи оркестр», вони означені позачасовістю, своєрідною медитативністю. Поєднуючи весняні, літні, осінні кольори та образи, вони стали для художниці «своєрідним порталом часових переходів із приземленого існування у своєму селі, у недоброзичливій родині, до незбагненних просторів власної душі».

Підсумовуючи аналітичні студії щодо жанрово-стильових констант творчої манери К. Білокур, О. Авраменко наголошує, що у творах мисткині «панує захват перед природою і красою як божественними сутностями», і це дає змогу позиціонувати її творчість, зокрема і як «мистецтво заради мистецтва» − утвердження «самоцінності художньої творчості», незалежності «мистецтва від суспільного життя», творення окремої художньої реальності.

У цілому зміст книги «Білокур. Bilokur» засвідчує, що аналітичне осягнення Олесею Авраменко феномену Катерини Білокур стане в один ряд із тими працями, де життя, творчість і філософія буття художниці витлумачені фахово й аргументовано.

 

Книга О. Авраменко «БІЛОКУР», видання якої здійснено Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва за підтримки Українського культурного фонду, вийшла тиражем 500 примірників і була безкоштовно розповсюджена в усі бібліотеки (дитячі і дорослі) міста Києва, художні музеї України, школи Яготинського району Київської області (батьківщина К. В. Білокур) та інші заклади культури і мистецтва.

Додатковий наклад книги надрукований завдяки меценатській підтримці українських художників Зінаїди Кубар та Анатолія Криволапа. Видання можна придбати в крамничці Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

 

“Українська літературна газета”, ч. 4 (296), 26.02.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!