У книзі-триптиху київського прозаїка і художника Миколи Закусила «Норинчанка і птах» (Чернівці: «Букрек», 2015. – 136 стор.: іл.) використано український поліський діалект, який сягає корінням часів Київської Русі. Короткі за формою твори та ілюстрації, виконані автором, закликають читача пізнати давній, міфічний, фантастично-магічний світ. Книгу не можна читати в «єден раз». Сам письменник називає ситуацію, що склалася у переважно російськомовному Києві, абсурдною. Редакція попросила митця розповісти, як створювалася ця передювілейна незвичайна книга.
Микола ЗАКУСИЛО
Роман «Норинчанка і птах» жанрований як гризайль, тому що я вгризаюся у полотно (текст-живопис) двома фарбами: чорною і білою, а ще – у рідну землю (природу), мовне середовище (суспільство) усім своїм розумом і нутром-духом. Столицею полєшуків з гордістю називаю центр древлянської культури Овруч, оскільки місцевість ця заселена ще в 5-4 тис. до н. е., і тут я вперше почув, відчув, заговорив маминою норинчанською говіркою, поклонявся джерелам (пітія несчерпайемого прагнушчім жіткі), каменям-валунам (моїм твердітєлям), випасав тварин і дерев, до яких молився, зустрічав Купалу, празникував Зелені свята, величаючи Куста (радуйся, цьвєтє Божественних саждєній).
Отож у романі-гризайлі мені наснились листи, які я, впрохавши себе, записав норинчанською мовою, аби «реставрувати» їх сучасною українською. У цих «листах-манускриптах» мій герой Птах закохався в Буслиху, яка раніше мешкала у болотах птахою, а потім жила дівчиною, а Крилун навпаки – спочатку чоловіком, а потому птахом. Підсвідомо йдеться про рівень «астральної культури»: сприйняття «матеріального» і «тонкого» світів задля проникнення у Божу таємницю…
На зміст роману, безперечно, вплинув епізод з дитинства, коли на тілі хуторянки прорізався дзьобик з голівкою, схожою на її коханого, котрий утопився в болоті. Окрім того, усплив дух території, де колись протікала річка Топиловка, у якій топилось багато птахів…
Край знаходиться поруч з Білорусією. Тут височіє таємничий Словечансько-Овруцький кряж, якому налічується 1,5 млрд років і який з висини нагадує яйце, що носять у собі перелітні птахи. Ці дивовижні крилуни гніздяться у густо розсічених ярах. З усіх сторін місцевість оточена болотами.
У далекі часи наше Полісся було вкрите льодовиками. Після їх розтанення тут утворилися озера, відтак болота. З болотно-озерних джерел заструмували річки Дзвонка, Червонка, Селивониха, Желонь, Пертниця, Грезля, моя рідна Норинь… Частина кряжу збереглася в дольовиковому вигляді. Прориваючись із гірських обійм у низини, річки уповільнювали хід і створювали заболочену місцевість, тож у зимовий період до «центру Київської Русі» можна було дістатись хіба що замерзлими водоймами. Власне, носії овруцького діалекту, оточені лісами й болотами, жили безвиїзно, тому говір їхній зберігся дотепер. Старожили в тутешніх селах і нині «цякають», «дзєкають» і, як птахи, «цьохають».
Таких людей можна зустріти і в хуторах північного кряжу. Тут упродовж віків шелестить скельний дуб (ліс кам’яного дуба: охоронітєля та всяких бід прогонітєля), радують воко вічнозелений плющ, береза темнокора, азалія понтійська (насадітєлі благих чудєс). Остання приросла до кряжу, коли по ньому ходили ще мамонти. Можна зустріть дідів-нориків і на захід кряжу, де у навкіллі берегів Уборті й Нориня стояли поселишча шнурової культури. От, улічвуючи той час, твір переписвувавсь кілько разів: вибудовувалась фабула, створювались деталі: я працював над тональністю, аби вилунювала пам’ять стогодів-багатовіків… Тисячолітньою була законсервована архаїка, одкриваючи й пізнаючи яку, пробуджуувалась родова пам’ять, що давало змогу підключитись до могутньої енергетики неба. Се я відчув на генетичному рівні. (Во ім’я Сьвятаго Дьха.)
У дитинстві з цікавістю читав про князя Святослава, котрий посадив на землі деревлян сина Олега. Тоді, пам’ятаю, крізь хвощі-корчі-плюшчі-кущі поліз рачком до Овруча (навпросткі сім кілометрів) споглянуть «велику фортецю» (66 сажень довжиною і 43 шириною), обнесену в період входження до Київської Русі глибоким ровом і кам’яним муром. На той час фортеця-замок мала чотири в’їзні брами і шість багатоярусових башт. Я ходив-обмацвував думкою се місце тайком і мислив: якшо думаєш поки шчо сказать – думай, як тут у ХІІ ст. розташовувалася резиденція князя Рюрика Ростиславича.
В «Описі Овруцького замку» від 1545 року моє воко прочитало: «Замок овруцкий од пана Есифа Халецкого, справою его, дерева соснового, людьми господарскими, мещаны и волощаны и людьми князькими, паньськими и боярскими зароблен, вежи замковые… над бывшим потайником к воде, на том месте зробили теперь браму воротную, у три стены рублена, з углами шести сажон, а над вороты светлица, а над светлицею кгмахь ку стрельбе, боронити усего места, а три вежи замковых… а иншие пляцы землянские и местцкие, и поповские порожни, старостино мешкане одна светлица всего на вежи воротней, а сховане у городни… Узвод у броне добрый, ланцухи обидва добрые, а под зводом стрелба пожиточная к обороне, мост перед замком на палях. Колодязя в замку нет, потайник бывал до речки Вручая, которая речка идёт тут же, под горою замковою, а з ручая река Норыня, которая прилегла под замок, якобы стрельбище от замку, около её болото, лесом заросло на 6 миль униз, аж до реки Уши, а сверху, отколь устала тая река, 8 миль обаполь её болота, нигде переезду нет, аж через греблю под местом…»
Село Малі Мошки, у якому я народився, було засноване того ж 1545 року. Полєшуков-лесунов, котрі жили тут і ранєй, залучали охороняти і вкріпляти північно-західні державні кордони. (…повинъни в томъ замку нашомъ Овруцкомъ воротъ стеречи съ щитомъ а з рогатиною на державцу нашого овруцского…). Тому «вкорінені болотні шукачі» одержали від князів «грунти». Се були дрібнопомісні роди, які не сплачували за землю податків: Мошківські, Барановські (Гошівські), Левковські, Невмержицькі… В архівах значиться: мошківський «грунт» між Норинем і Жеревом був пожалуваний предку бояр Мошківських за різні заслуги, потому підтверджувався київськими й литовськими князями. Я пам’ятаю на краю села і «грунт» моєї бабусі Мошківської-Закусило Марії Максимівни: рід наш починався тут, і «грунт» бабусі Шишнаревич-Невмержицької («після Чорнобиля» досить символічно: ще не вмер і не живу…).
Отже, роман – і про історичну тяглість краю-болота, і про жіночу-дівочу неміч, коли розум тіла неспроможний боротися з почуттям «лихої любові». Власне, роман – це твір варяцкої (божевільної) любові, адже норинчанка і птах як протилежні особини зосталися одинокими. І вина цьому не болота, і не самота – річка Топиловка… Суцільна глибінь, що забрала пам’ять родів, пам’ять, що вибулькує в Жереві Нориня… Роман корчовий, глевкий, моховий, ямний, болотний. Чому? Бо мене, який народився і провів дитинство на цьому «острові», зваблювали і притягують запахи болота, його рослинність. Це справді єдиний острівець-вручай, що зберіг норинчанську говірку. От і Птах – его оповідача, птахочоловіка, обпаленого і обсмаленого вітрями епох і століть, его деревомислителя, дереволюба, болотяя. А чи є тут правда життя? – тут суцільний сон. І люди, котрі чекають на вічність неба. Би сходять зі сторінок і чекають тисячоліття. Доки зникає Топиловка і жергоче Норинь, з якої виринає птах. Тепер маломошківці жергочуть у землі нориків і чують спів птахів над Малими Мошками, де горять свічі у трьох вікнах дачників…
Таким чином «автор» зашифровує віки, які стають символами, знаками кровавої судьби-долі (льосу-року), знаками поліського Вавілону… Би все напилося болотної тванюки. І зачаїлось, затихло, запахло многоголіттям фарб: одійшлим духом потойбіччя. Власне, закручвуючи сюжет довкуль проблеми кохання, я використовую дівчину-норинчанку для встановлення «жіночої диктатури», що привела до непорочності (беззаганасці) тутешнього світу од часів Єви… Норинчанка корою тіла прагне, аби світ був «натуральний»: нечепаний, непорочний і в моральному, і в мовному плані.
За нагоди згадаю, упомню і впишу одну з найкрасивіших та найрідкісніших орхідей «Зозулині черевички», яку полєшуки впознали нивдалич села Старі Велідніки. Цю рослину личили зниклою: цьвіте вона раз на 18 літ, «як і дівчина». Її ще називають «черевичками Кіпріди», або Афродіти — богині кохання і краси (пригожості). Афродіта – справжня красуня. От і дехто називає квітку «найкращою», бо вона впоминає жовтуватий черевичок із бірюзовими стужками, зшитий для ніжки місцевої феї, що веде прихований спосіб життя. Вибаглива і примхлива орхідея нагадувала мені крихітну «непорочну полісянку», оскільки три роки її насінинка лежить у грунті, аж доки стрінеться з «грибом симбіонтом». Потім проростає перший листочок. Впотому «черевичок», розкриваючись, приваблює комашинку яскравою «губкою-пасткою». Зваблива комашинка висува хоботок, що піднімаєцця, а комашинка, як міні-птушка, опускаєцця і провалюєцця в «губку»: клєм-клєм – і з трудом визволяється, коли запилить квітку, яка зацвіте аж на 15-18 рік (як і дівчина)… Саме тоді на Зелені свята я чув сьпів дівчат у Старих Велідніках: а шчоб вам жито роділося, а шчоб у коморі плоділося…
От вам і минуле: корінь квітки-насінинки проростає і управляє теперішнім. Пишучи роман, я замишляв, як одягнути сю квітку-норинчанку у красу образів, мови, стилю, надати їй нового поліфонічного забарвлення, магічного звучання. Писав по три речення, а іноді по три слова в день. Бо ж завданнє було нелегке – відтворить той говір-гомін, яким гутарили предки-норики і який вкоренився з материнським молоком. Більше вплив мали столітні діди-баби, з якими жив і пастухував, адже бачив, як птахи «читали людей», а баби-діди ворожили на «болотній воді» (сущі єстєством яві всякой тварі…). То задум був найсуворіший: змалювати духоптахів, духолюдей, яких осьпівував трьома словами в день і стільки ж «реставровував»: якоже во плоті чисті і во плоті сьвйаті. Знав: краще написать ці короткі слова неможливо, як неможливо народитись птахом і закохатись у дівчину, аби щовесни повертатись із вирію до річки, де ходила Мадонна (я восхвальайу вас льубовійу свойейу)… І слова втікали, аби знову повернуцця: радуйся, яко тобойу пріносіцца радованьйе…
Сьогодні норинський діалект бурлить, вирує у глибинах Словечансько-Овруцького кряжу, що народив прозорливих, пам’ятливих і кмітливих нориків-полєшуків. Звідси і назва Овруч (о-Вручай, о-Ручай, о-Руч, о-Вруч: вигук «о» – як щедра пісня рідному краю): від старослов’янського върѢти (вреть) – українською «вирувати», російською «бурлить», білоруською «бурліць».
Закінчвуючи роман, я з трепетом оспівував Єрила (Ярила) і потайки, конєшно, молився йому, тому що сей Бог робить людські замес на землі і роди-народи рождає, а ще тлумачить самого сьвета (беду ізимає і багацтво подавайе). Я молився Єрилу й тому, що посилав з кождого слупа духові вздим: сни про птаха і дівчину, завдячуючи чому Єрило є начебто рождальником і людей-лесунов, і лесового епосу. На голові його – вінок квітів як символ сладостєй; у лівій руці – пучечок житніх колосків (Житомир, житичі) – знак житія, миру, щастя, доброго врожаю; у правиці – чоловіча голова: нагадувачка про те, що кождий на землі – тимчасовик, кождого чекає смерть, от треба жить у щасці яро і не плакаць. «Яро» – символ сексуальної потужності, плідності, вічності. Де Ярило пройдзє – там народ загудзє, на кого подивіцця – у того серце зацьохайе до врожаю…
Я згадував з любов’ю і прекрасну Афродіту, яку Гомер в «Іліаді» зобразив з «солодкою всмішкою на вустах» і йку художники віками малюють на полотнах як квітку духмяності, пахоніння, благоухання. Цей геніальний твір написано на давньогрецькому діалекті, котрі називали гомерівським. Данте теж упорядкував італьйанські діалекти в сучасну італійську мову, що зрушилась, запупнявіла і заквітнявіла… Багато, дуже багато літописців творили материнською мовою: низько схиляю голову перед ними: в пошані завжди музика етносу.
Нині у межах Словечансько-Овруцького кряжу бурлять, вирують життям Можари, Бондари, Пішаниця, Словечно, Велика Хайча, Збраньки, Шоломки, Нові Велідні(и)ки, Норинськ, Гладковичі, Боговичі, Велика Чернігівка, Раківщина, Мошки. Інтуїтивно прагну відтворить на деревах-полотнах знайдені тут поселишча, крем’яні майстерні доби неоліту, бронзові прикраси скіфського періоду, курганні могильники ранньослов’янського періоду, давньоруські городища – хіба ж не клад краю над болотами-просторами деревлян, які були живильним середовищем для формування одного із протоетносів української нації, самосвідомості, світогляду.
Рідна глухомань, пущинські ліси-діброви, непролазні заплави-болота зберегли моїх предків од пограбування земель-грунтів багатьма завойовниками, котрі йшли сюди упродовж тисячоліття, коли пульсувала Топиловка. Певно, Вишній змилостивився, зберігши мій край для майбутніх поколінь, оточивши його борами й болотами. От і відблиски крику-співу-гудіння давньої мови дійшли до наших днів. Тому подаю сучасникам дорогоцінне надбання нориків-деревлян, які боронили цю землю і, як птахи, гніздувалися у дуплах рѢкомого Вручия (Ручая!)… Се з тих пір на узвішшях кряжу і берегах моєї річки як символ відродження та безсмертного життя насипають на домовинах полєшуків могили овальної форми у вигляді пташиного яйця.
Та найголовніше багатство легендарно-казкового кряжу – талановиті полєшуки, котрі зуміли зберегти на просторах деревлянщини давню культуру зі своєю мовою, образами, релігією, піснями. Сі піснеспіви, псальми, притчі, алегорії, оповіді є могутнім емоційним зарядом, пульсуючим звуком, кольоросвітом, пастозним живописом-прозописом, точними одтінками малюнка душі. Се повнокровний реалістичний дивосвіт, де засвоєння традицій високої культури відчиняє двері до свободи вільного висловлювання та волевиявлення.
Я оповів лише про один аспект – мовно-територіальний. А можна було б міркувать ще про час і простір. Так, у п’єсі «Пісок часу (о)» діють Хаос, Час, Живобог, Страх Часу, душа, ляк, переляк, смерть, гадюка з ключами в зубах, Той, що одмикає і замикає усі на світі двері. Йдеться про сі одвічні категорії і в трактаті про перший підземний монастир «У Видубичах монахи-ямники поють». Та це вже тема іншої розмови про вічність «Хаосу Хроноса Хорса Харона». Се наш паладіум, нічнижний притулок для всіх: дума про вічність і Бога.
Від редакції:
У книзі Миколи Закусила також представлено 45 авторських малярських робіт. Це своєрідний «культурний код» митця, який свідчить про його внутрішній світ і єя величність природу. Це потаємний інструментарій-сховк: «Творчість – моя любов і мій стиль життя». Про це свідчить і «Творча біографія» прозаїка-живописця, вміщена у книзі, що переконує: творчий доробок письменника – вагомий і багатогранний. Микола Закусило працює у різних жанрах: роман, драматургія, есеїстика, живопис.
Подарункову книгу-триптих М. Закусила «Норинчанка і птах» можна придбати у крамниці Національної спілки письменників України: Київ, вул. Банкова, 2.
Ілюстрації:
Микола Закусило. Сон непорочного птаха;
Микола Закусило. Ангел-хранитель.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал