“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
(НОТАТКИ НА БЕРЕГАХ КНИГ МИХАЙЛА СИДОРЖЕВСЬКОГО)
Досі знала про Михайла зі скупих, але промовистих свідчень моїх знайомих-письменників: радісно ділився зі мною майстер поетичного цеху Леонід Горлач новиною – очільник Спілки привітав його по телефону з днем народження-ювілеєм. Наталка Поклад надіслала мені до Нової Греблі «Українську літературну газету» з великою добіркою своїх поезій та вишукано-глибокою передмовою Бориса Олійника до них.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так поступово, риса за рисою, вимальовувався образ голови Спілки та менеджера-видавця, людини, яка любить літературу і літераторів, а не лише себе в літературі. Здається, річ природна, а насправді рідкісна: для визнання таланту потрібен талант визнання, котрий зустрічається в мистецькому середовищі не так уже й часто.
Я ще спостерегла, що саме тепер «Українська літературна газета» стає «територією свободи», чи не єдиною серед уцілілих наших ЗМІ, котра осмілюється підняти голос на захист української культури, освіти, «рідної мови в рідній школі» (приміром, у нашому новогребельському ліцеї вже геть немає підручників української літератури для п’ятого класу, вичерпується запас і спотворених підручників Авраменка для старшої школи).
На жаль, зараз в нашій Україні два фронти: і відкритої війни з рф, і прихованої з рідною українськістю в середині нашої держави; «оптимізуються», а точніше знищуються сільські школи, «зачищається» територія для латифундистів Бог зна якої масті.
І раптом на тлі громових голосів і викликів нашого сьогодення чуєш освідчення, коли не кажуть «люблю», коли освідчуються не словом, а світанками, росою з квітів, птахами, «трипільським окрайцем сонця»…
І такий перехід від бурі до тиші вражає дужче грому:
пам’ятаєш,
як падав навзнак
у сутінках
листок осокора,
перетинаючи павутинку
і вістуючи осінь…
Я дозволяю собі, можливо, й довільно потрактовувати сторінки поетичної збірки Михайла Сидоржевського «Запрошення до подорожі».
«Часто можна висловити пейзажем те, для чого слів людських нема», — мимоволі згадуються рядки Великого Максима. І автор «Запрошення до подорожі» обирає для діалогу з читачем саме літературний пейзаж.
Я далека від того, щоб бачити в ліриці поета японську школу чи деінде інший вплив. Все це – особистісна сенсорика, тонке світовідчуття, те, що дано нам у кінчиках пальців, з чим народжуються, а не набувають. Хоча вірю в міжконтинентальну, в міжчасову рідність душ. Інакше не було б літератури, вона б лежала мертвим скарбом на роздоріжжях тисячоліть.
Публіцист Михайло Сидоржевський і Михайло Сидоржевський лірик – амплітуда, яка нерідко роздирає серце. Тому такі часті серед його поезій – краєвиди печалі, краєвиди розпачу, краєвиди подоланого болю.
Здається, він уникає надмірної поетичної орнаменталістики.
ми з татом косили отаву
скупе літо
лягало в куці покоси
над лісом заходило тьмаве сонце
і гаснув вицвілий день
а потім тато пішов стежкою
між нескошеною травою
уздовж неба
Такі стримані образи-епітети – «скупе літо», «куці покоси», «вицвілий день»… І раптом серце спотикається об останній рядок – «уздовж неба», і тебе накриває з головою туга, тебе осяває, що і отава – то не отава, і «скупі покоси» — то останні батькові роки на цій землі, і увесь вірш – то синівська скорбота, скорбота не лементу, не голосіння, а мука зціпленого від болю серця.
Ліриком, поетом залишається Михайло Сидоржевський і в своїй вершинній медитативній прозі «Візерунки на пергаменті часу», яка ще досі не поцінована належно, не відкрита нами. Власне, поет і прозаїк так злютувалися в цій речі, що їх не розняти. Масиви тексту, масиви почувань накочуються і накочуються, як океанічні хвилі, що, здається, їх не витримати в пригорщі серця. Але, не знаю як, а воно витримує глибінь самого себе.
Картини дитинства, картини Різдва постають і постають в тих нескінченних вируваннях тексту; бабця Мокрина, баба Марта, односельці, однолітки, молоді мати й батько… Автора, а відтак і його читача не відпускає відчуття єдиної справжності життя і самого себе – там, у дитинстві, там, у візіях, за пеленою родової пам’яті… Зроблено це настільки майстерно і психологічно тонко, що мимоволі спогадуєш і «Зачаровану Десну» Олександра Довженка, і Юрія Яновського з його новелою «Дитинство», і «Запах кропу» Євгена Гуцала…
«Мені відкрилась істина печальна // — життя зникає, як ріка Почайна…» — ці Лінині рядки мимоволі виникають у пам’яті. Планетарна туга за проминанням і окремого людського віку, і всього сущого, живого на землі – здається, це почуття таки найсильніше пронизує в сугестіях Михайла Сидоржевського. Екзистенційний смуток огортає тебе, викликає видиво – від найтоншої билини до червоної крові, що розпливається в холодній воді з рани порізаної очеретом руки…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.