(Горацій Квінт Флакк. Оди. Еподи. Сатири. Послання / Квінт Горацій Флакк: пер. з латини А. Содомора. – Львів: «Апріорі», 2021 – 432 с. : іл.)
Часом схильні сприймати далекі віки як геть оддаленілі. Не відчуваємо їх мистецької вишуканості, не помічаємо довершеної майстерності, не бачимо відточеності розміру, точності фрази. І лише одиниці, залюблені в минувшині, відшукують там забуту гармонію. Як Андрій Содомора, що вміє добачити в античних текстах не тільки зміст, але і те, що стоїть за ним, – красу форми.
Чого вартий хоч би зачин оди Горація «До Деллія». Коментуючи перший рядок цієї оди, перекладач пише: «За важких обставин пам’ятай зберігати спокійний дух…». Тут – набір фактично неперекладних художніх засобів, пов’язаних, зокрема, з полісемією слова: aequus – не тільки «погідний», «спокійний», «врівноважений», але й «рівний»; arduus – «важкий», а й «важкодоступний», «стрімкий», «крутий» (горизонталь – вертикаль). За «змістом» проступає «геометрична» точність співця рівноваги й золотої середини. А ще – гідна подиву гармонія поетичного тексту, гра слів, яких можна домогтись лише за можливості вільного, як в античній поезії, порядку слів» (С. 89, примітка).
В цьому коментарі відчутна філософія Горація: врівноваження важкого чи й ледь стерпного незворушним спокоєм; розуміння взаємин як рівних – між людьми навіть із різним суспільним статусом, що уможливлює неприємну правду чи відмову (Горацій міг відмовити Августу), і як крутих, непростих взаємин – між людиною і богами (звідси увага поета до питання про межі та наслідки їх переступу). Щось подібне бачиться в перекладацькій стратегії Андрія Содомори, бо ж він «розмовляє» з Горацієм як із рівним, як із сучасником, але свідомий тих меж осягнення, що їх не переступити, навіть якщо його шлях до Горація триває понад пів століття (перший переклад – 1961 р.; перший повний переклад творів – початок 70-х рр., надруковано його в 1982 р.). І ось у 2021 з-під пера перекладача з’являється оновлений повний переклад творів Горація.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ніби ще одне свідчення, що стежка до Горація не заростає і знаходяться ті, хто торує її не тільки для себе, а і для інших: як Джованна Сєдіна в монографії про вплив Горація на давньоукраїнські поетики[1], як Андрій Содомора у невтомних перекладацьких пошуках, як автори переспівів і ті, хто наслідує римського лірика.
Отож, Горацій мав високу поетичну інтуїцію, коли уявляв власну славу не мертвим монументом, а живим деревом.
Ні, не весь я умру: смерті не скориться
Добра частка моя – в славі зростатиму
Свіжій з віку на вік… («До Мельпомени», С. 167)
І таку славу античний поет має не одне тисячоліття завдяки глибині і висоті (латиною це одне слово!) поезій і віршової вправності. Ця обставина дала підстави М. Гаспарову написати в листі до Андрія Содомори в лютому 1983-го: «Дорогой коллега, от души поздравляю с прекрасной книгой. Как хорошо, что на Украине Гораций получил свой памятник к 2000-ной годовщине, которого на русском языке ему не предвидится. А мне, которому украинский язык давно нужен, но который его почти не знает, большая радость – осваивать его по Горацию, как наши прадеды учили новые языки по Евангелию…» (С. 17, примітка).
В словах академіка РАН відчувається глибокий пієтет і до Горація, і до Андрія Содомори. Це виправдано: оновлений переклад Горація робить його пам’ятник напрочуд живим, а його самого – нашим сучасником. Не будучи за фахом перекладачем, убачаю своє завдання в тому, щоби продемонструвати сучасність Горація і вагомість оновленого перекладу його творів, виконаних А. Содоморою, спинившись детальніше на окремих текстах, уміщених у цьому виданні.
Чи не найчастіше у творах Горація зринають розмірковування про межі: чи то неба і моря, як в оді «До корабля Вергілія» (С. 40): «Вже й до неба пнемось, несповна розуму», чи то теперішнього і майбутнього, як в одній із од під назвою «До Мецената» (С. 146):
Та бог завбачливий у темноту вповив
Грядущу днину. Чи ж не на сміх йому
Пнемося, смертні, зазирнути
В завтра?..
Коментуючи «Оду до корабля» Вергілія, Андрій Содомора зіставляє її з оцінкою Рея Бредбері з «Марсіанських хронік»: «Тепер їм кортіло напитися, постріляти вгору з гвинтівок, щоб показати, які-то вони молодці, що пробили дірку в космосі й примчали ракетою, аж на Марс» (С. 40, примітка). Наші дні впритул підійшли до тієї межі, що може перетворити художній текст на дійсність.
Одначе, хоч «Рід завзятий людський межі змітає всі» («До корабля Вергілія», С. 39), одну межу бажав би не переступати – та не може уникнути:
… Раз ми вже плід земний
Взяли в поживу – значить і нам усім
Пливти по ній, чи владарí ми,
Чи неімущі, прості селяни («До Постума», С. 107)
Ота ода «До Постума» загальною тональністю вельми перегукується із біблійною книгою Еклезіаста. Адже ж там постійно наголошується, що і багатий, як і бідний, помре, а мудрець – смертний, як і дурень. І «що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!…» (Еклезіаста 1: 9). А. Содомора звертає увагу читача: «Невеселе й саме ім’я (Posthumus – той, хто народився після поховання батька)…. Неперекладні й латинські дієприкметники (саме в них – високий відсоток Горацієвої експресії); тут, повторюваний на початку вірша – пасивний дієприкметник майбутнього часу із похмурим відтінком неминучості, що своїм акцентованим закінченням (nd-us, -a, -um) імітує важкий крок самої Неминучості, глухого, мов удари ступи, ступання смерті» (С. 106, примітка).
Не знаю, чи існував у давньому Римі біографічний Постум, але його постать є глибокою алегорією кожного нового покоління (того, хто народився після поховання батька). З одного боку, у майбутньому кожного «Постума» чекає доля його батька – бути похованим, як кожному смертному. З іншого боку, у момент оповіді кожен «Постум» – спадкоємець свого померлого батька:
А спадкоємець – що й сумніватися? –
Себе не скривдить: сотню замків зірве –
Й зачервонить долівку цéкуб,
Гідний хіба що жерців верховних (С. 107)
Ось як коментує цей фрагмент А. Содомора: «Наприкінці оди – знову ж візуальний штрих: дорогоцінне вино, яке пролив на долівку розтратний спадкоємець… Якщо зважати лише на «зміст» («нічого ж нового»), то цю оду, як і інші, легко спародіювати (що й робив, зокрема, Гулак-Артемовський: «Пархоме, в щасті не брикай…»), а якщо – на «форму», яка і є тут «змістом», то пародіювати цей твір якось і рука не підійметься: надто глибоке тут почуття Горація – поета болю» (С.106, примітка). Болю, співмірного з Еклезіастовим: «І зненавидів я ввесь свій труд, що під сонцем трудився я був, бо його позоставлю людині, що буде вона по мені, а хто знає, чи мудрий той буде чи нерозумний, хто запанує над цілим трудом моїм, над яким я трудився й змудрів був під сонцем? Це марнота також» (Еклезіаста 2: 18-19).
Те, що спадкоємець не стане нащадком, – не збереже і не примножить, звісно, болить анітрохи не менше, ніж минущість життя. Та, коли пильно вчитатися в Горація, то збагнеш: вино – частий супутник житейської радості (відзначення календарних свят або свят особистих – рятунку від кораблетрощі, до прикладу, чи й просто дружньої бесіди у хвилю відпочинку), тож змарнувати вино – не вміти радіти життю, не цінувати кожну його краплю-мить. Про це нагадує ода Горація «До Помпея Гросфа» (С. 110):
Рад хвилині будь, не журись, що буде,
А що є – приймай; як гірке – всміхнися,
Й легше стане: що ж зусібіч щасливим
Є у цім світі?
На думку Горація (а він поділяв думку своїх сучасників), абсолютного щастя не існує. Але негоже тим отруювати собі життя, марнуючи щасливий мент. Змінити природне – не в людській силі, але змінити своє ставлення до гірких подій людина може. Якщо прийме ті хвилини без нарікання, з ледь помітною стоїчною усмішкою, їй стане легше. А. Содомора дуже чітко прописує межу між сучасними українцями і давніми римлянами: «Природа – провідниця і вчителька: нічого не має постійного; все – у чергових перемінах. У нас цю мудрість стисло формулює народ: «Завше так не буде». Одна лиш різниця: ми потішаємо себе тим, що біди не буде завше, античні – що й щастя непостійне» («До Вальгія Руфа», С. 97, примітка).
Понад те – не завжди триватиме і життя. Нікому не дано знати, чи буде в нього день прийдешній. А через те Горацій і нагадує: «Не журись, що буде», а в одній із од «До Мецената» (С. 136), застерігаючи, що усім не догодиш, прохає: «Днем живи, радій кожній миті гарній». І суголосне слово з оди «До Мунація Планка» (С. 45): «Так от по-мудрому й ти щоденним трудам і зажурі / Класти межу пам’ятай час од часу».
Однак і радості треба знати міру, щоб не червонило долівку вино, застерігає Горацій в оді «До Квінтілія Вара» (С. 61):
Бо, падкі до вина, надто хистку поміж добром і злом
Звикли класти межу…
Наслідок хистких меж античний поет бачив виразно і описував в оді «До багача» (С. 156): «Нині ж – ганьба яка! – / Ми чесноти цураємось, / А відійде од нас – знов її прагнемо». Думаю, що і про нашу сучасність у багатьох моментах можна сказати цими ж словами. І добре, якщо ще прагнемо чесноти…
Втім для Горація хистка межа – не тільки проблема етики. Так, він належить до поетів, який шанує золоту середину, як сам свідчить у оді «До Ліцінія Мурени» (С. 99): «Золоту середину хто шанує – / Жити б не хотів ні в убогій хижі, / Ні серед пишнот, що дратує-манить / Заздрісне око». Але золота середина для Горація – ще і категорія естетики. Коли «поезія – картина», важить і перспектива і пропорція, і гармонія частин – золота середина, золотий перетин.
У щойно цитованій оді «До Ліцінія Мурени» зачин цілковито пейзажний: «Ти б хотів, Ліцінію, краще жити? / То не прав на глиб, ні коли боїшся / Буряних вітрів, не тіснися попри / звивистий берег» (С. 99). У примітці А Содомора пише про оригінал цієї строфи таке: «rectus», у першому значенні слова – «прямий» (пор. лат. прислів’я: «Recta via tutissima» – Пряма дорога найбезпечніша); altum, один із синонімів моря, – від прикметника «altus», що означає і «високий», і «глибокий»… – вертикаль; iniquus – «небезпечний», «кривдний». Отож, за «змістом» оди, мовби на задньому плані, проступають строгі лінії: пряма (безпечна), вертикальна (небезпечна: людина поривається в глибини неба й моря) і скривлена (звивисте, скелясте узбережжя) – теж непевна, кривдна для суден» (С. 99, примітка). Зі сказаного виразно проступає схожість вірша Горація до архітектури, чітка «геометричність», що помітна в оригіналі, та важко надається до відтворення в перекладі.
Також поезію Горація можна вподібнити до мозаїки. Не тільки тому, що цей автор «багатий ритмами», дуже розмаїтий у ритмічно-строфічних формах вірша. Мозаїка надає великі можливості створення складних орнаментів і сюжетних полотен із уніфікованих камінців. Подібні «камінці» у Горація – тема минущості життя та радості від летючої миті, а також роздуми про невдячність спадкоємців. Їх віднаходиш в оді «До Постума» та інших одах поета. І ось – на новий лад – у оді «До Манлія Торквата» (С. 183):
Місяць щербиться, але – уповні він знову і знову,
Ми ж, як туди впадемо,
Де богомільний Еней, де Анк і Тулл пребагатий, –
Вже ми – лиш порох і тінь.
Хтозна, чи зволять боги, до прожитого дня приточити
Завтрашніх кілька годин?
Чим свою душу вгостиш – того спадкоємець захланний
Вже, хай там що не згребе.
У чому гніздиться трагічне світовідчуття давніх римлян? Можна бачити тут лише паралель із книгою Еклезіаста: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екл. 2: 7). Але насправді трагізм Горація глибший, бо в Еклезіаста порохом іменується лише тіло, а в римського поета і душа недовговічна: «Чому душі недовговічній / Вічні для дум завдаєш турботи» («До Квінтія Гірпіна», С. 101). І, на противагу старозавітному пророку Єзекеїлу (розділ 37, стих 4), Горацій не бачив, як оживають сухі кості. Для нього смерть є остаточним присудом. Звідси зітхання поета у заключній строфі оди «До Манлія Торквата» (С. 184):
Так і Діані самій не вдалося свого Гіпполіта
Винести з вічної мли.
Таж потойбічних оков з дорогого йому Пірітоя
Навіть Тесей не зіб’є.
Більш промовисто це зітхання звучить у оригінальному тексті. Ось що пише з цього приводу Андрій Содомора: «У перекладі, окрім іншого – втрата зітхального завершення оди: caro…Pirithoo (не увільнить дорогого Пірітоя). У зачині – живодайний подих весни, наприкінці – глибоке (всі три «о» – протяжні) зітхання з безвихідного потойбіччя» (С. 184, примітка).
Тож скорбота від втрати – єдина обставина, коли можна переступати межу. Надто – коли це втрата близького друга, яку змальовує ода «До Вергілія» (С. 67):
Хто б у втраті такій міру скорботі клав…
Важко! Легше, однак, не нарікаючи,
З невиправним погодитись.
Одначе, попри скорботу через швидкоплинність життя і смертність людини, що їх фіксує рядок із оди «До Манлія Торквата» (С. 183) – «Рік і година стрімка, годувальниці-днини крадійка, / Радять: безсмертя не жди» – все-таки, слава людини творчої не гине – певен Горацій. У оді «До Горація» (С. 116-117) поет писав:
Злоблива заздрість. Ні, я не вмру-таки,
Хай вбогий родом, – я, кого кличеш ти
В свій дім, мій любий Меценате –
Стіксова хвиля мене не зв’яже.
До чого ж смуток? Це ж і не похорон –
Це лиш омана; плач – не до речі тут!
Перегуки з рядком Горація («Ні, я не вмру-таки») можна віднайти у вірші «Україна мовить» І. Франка («Твойого «я» найкраща частка. / З тобою враз не ляже в гріб») та в монолозі Мавки із «Лісової пісні» Лесі Українки («Ні, я жива, я буду вічно жити, / я в серці маю те, що не вмирає»). Ба більше – Горацієва ода «До Меркурія» (С. 138) містить згадку про Амфіона – давньогрецького музику, що звуками своєї ліри змусив пересуватися каміння, зводячи стіни довкола Фів. У Лесі Українки в драматичному етюді «Орфеєве чудо» Амфіон – втілення розважливості, що вірить у людські зусилля і докладає їх (Див. про етюд: Колошук Н.Г. Інтерпретація орфеїчного міфу у драматичному етюді Лесі Українки «Орфеєве чудо»).
Мова не тільки про розбудову культури як зведення охоронного муру від зазіхань чужих впливів. Йдеться також і про своєрідний нерукотворний пам’ятник, який будується силою мистецтва. Той пам’ятник маємо звичку сприймати кам’яним монументом, побудова якого потребує великих зусиль, подвижництва.
Нами якось не усвідомлюється, що зростання у славі свіжій, про яку писав Горацій у оді «До Мельпомени» (С. 138) – потребує подвійних зусиль: образно кажучи, «внутрішніх соків» (сили поетичного таланту самого Горація) і «зовнішнього садівника» (перекладача, передовсім). Той невтомний «садівник» намагається прищеплювати (лат. insérere, як підказує А. Содомора у примітці на С. 166) давній текст до сучасної культури, «зачисляти» (лат. теж insérere, як підказує той-таки А. Содомора) латинський текст до української мови.
І кожен перекладач, безумовно, підходить до цієї інтерпретації з позиції власних знань і умінь. А що «негоже нам / Усе пізнати», як казав Горацій у оді «До Риму» (С. 175), – то будуть нові інтерпретації Горація. Часом і з-під пера одного і того ж драгомана. Наближення триватиме і слава поета буде незмінно свіжою.
[1] Giovanna Siedina. Horaсe in the Kyiv Mogylanian Poetics (17th-First Half of the 18th Century). Poetic Theory, Metrics, Lyric Poetry. – Firenze University Press. – Firenze, 2017. – 216 pp.