Надія Гаврилюк. Гілочка сакури в садку вишневому

394

(Микола Сулима. Моя Японія: поезії / Передмова Л. Скирди / Післямова С. Ботієва. – К.: ВЦ «Просвіта», 2021 – 72 с.)

 

Микола Сулима – унікальна постать в українському літературознавстві, адже він єдиний академік-віршознавець НАН України. Унікальний Микола Сулима і як дослідник літератури, передовсім – Бароко і футуризму. Але тепер автор приходить до читача в іпостасі поета. Віршування завжди було в житті М. Сулими, але книжка поезій його авторства – певною мірою несподівана.

В час пандемії, що обмежила подорожі, особливою свіжістю віє від книги, що увібрала в себе віршовані згадки автора про поїздку до Країни сонця, що сходить. Поетичний травелог складено з поезій, написаних у 2016-2020 рр. Якщо перші написані в часі поїздки (восени 2016), то подальші – творчий відгомін мандрів, що лунає в душі автора роками, створюючи образ його Японії.

Книга «Моя Японія» Миколи Сулими – вишуканість, лаконічність і гра. Передовсім, гра шрифтами, як засіб бачити щось інакше, ніж бачилося досі. Так через зміну шрифту ставиться акцент, а ще перевіряється гострота зору. Звідси і мініатюра «У окуліста», з якої дві віддаленні країни – Японія та Україна – постають як однаково близькі автору, співмірні між собою:

 

Закриваю ліве око –

над  червоною лінійкою читаю:

Японія,

Закриваю праве око –

Читаю над  червоною лінійкою:

Україна. (С. 147)

 

Оте перемикання – ніби метафора перекладу з мови на мову, запорука діалогу. Діалог у ліричного персонажа Миколи Сулими багаторівневий. Базовий рівень – словниковий, коли мандрівник іще не володіє мовою і тривають пошуки японського відповідника українському слову: такі 9 мініатюр, що формують «Запитання для діалогу». Окремі з них записано у три рядки, що має відсилати читача до традиції хайку. Власне, маємо «ніби хайку», бо складовий принцип отут зумисне не дотримується. Зате ті рядки, що в японському хайку мають по п’ять складів, в українській версії поєднує рима:

 

І ще – особисте:

Що ви

Знаєте про лЮбИстОК? (С. 57)

 

Більше: компоненти слова, що формує римовану пару і вивершує зоровий образ виділено ще і за допомогою крупнішого шрифту. Укрупнений шрифт ніби нагадує: прислухайся – і побачиш, придивися – і почуєш. І в сказаному нема суперечності, бо у збірці «Моя Японія» і звукові образи присутні («Беру свій смартфон», «Мультикультуральний концерт»):

 

Коли йтимеш із дому, візьми флейту –

Буду знати, де ти,

А тобі про себе дам я знати –

Буде моя ханга тихо грати.

А коли ти захочеш дощу, а він ущух,

То погойдаймо вдвох ціпок дощу (С. 38)

 

У вірші діє той самий діалогічний принцип світобачення ліричного персонажа: спершу, почергова зміна інструментів, що символізують різні культури, а далі – спільна гра і нове звучання.

До того ж, ціпок дощу – ємний образ, що так личить мандрівнику. А мандри у книзі «Моя Японія» – то не тільки мандри культурами (українською та японською), але і мандри часом. І відкривається збірка поезією, в якій сусідять поети ХІХ (Такубоко) і ХVII (Башьо) століть:

 

Течуть ієрогліфи по запітнілому склі,

Їх ізчитують Такубоко й Башьо

І записують кожен своє (С. 13)

 

Для японської культури, націленої на споглядання, природа справді невимушено перетікає у творчість, є імпульсом творчості, що в кожного автора розгортається на свій кшталт, залежно від вдачі. Але, коли читаєш оцю мініатюру автора ХХІ століття – Миколи Сулими, бачиш: він також записує суто своє, особисте та особистісне, відчитування дощу як творчості. Своє, неповторне бачення Японії.

Якщо фундамент діалогу – словниковий рівень, то наступним є рівень символічний, коли ліричний персонаж-мандрівник опановує не тільки буквальне значення слів, але вловлює багатозначність і тонко нюансує нею:

 

Японіє, гілочку сакури для мене

сама відламай –

як закладку для вірша

«Садок вишневий коло хати…» (С. 18)

 

Або ось ця лірично-філософська замальовка, де є відсилання і до театру тіней, популярного в Японії, а також, як видається, і покликання на «свято ліхтарів», що нагадує японцям про зв’язок із предками, без яких їх не було б на світі:

 

Є стіна паперова,

і на ній – наші тіні.

І ліхтар, і його мерехтіння,

і двох тіней тонких на папір відкидання

означає одне –

це кохання.

От лиш думка холодна у скроні вдаря:

не було б наших тіней,

коли б не стіна паперова,

коли б не вогонь ліхтаря (С. 46)

 

Мабуть, отим і близький автору японський театр Но (Див. вірші «Ти прийшов до мене чого?» «Кохана, вже третя!»), що цей театр дає волю глядацькій уяві, надаючи чималого значення натякам. Таким натяком може бути вогонь ліхтаря, як показано вище. Але таким є і «стіна паперова», стіна книжкової сторінки – чи то словника (як у «Запитаннях для діалогу»), чи то художньої книги («Моя японська література»). Треба навик, аби підкорювати паперову стіну, але така стіна не є нездоланою для того, хто мандрує культурними надбаннями:

 

Журавлів і снігу багато –

це Кавабата.

Чатують піскові зваби –

це Кобо Абе.

До чого ми не готові? –

запитує Ое.

Завершення дня похмуре –

це Ішіґуро.

Хто перейнявся страхами?

Він – Муракамі. (С. 29)

 

Вміння стисло схопити суть літературного явища – це не тільки вміння широко відомого літературознавця, віршознавця, академіка НАН України Миколи Сулими. Це, як на мене, і наслідування поетом техніки японської книжкової графіки, ощадливої в лініях, але вельми вимовної в сенсах. Не дарма, однойменні з назвою збірки вірші витримано саме в стилі гравюри, наприклад, «Моя Японія-2»:

 

Камінь.

Мох.

Дерево.

І підперта

похилена

гілка –

і тільки.  (С. 33)

 

Микола Сулима вміє без нотки нав’язливої дидактики натякнути і на певну внутрішню «тінь» українського народу, описуючи японців і їхню любов до рідного краю:

 

От вони

люблять ФУДЗІЯМУ,

хоча це і вулкан (С. 20)

 

Власне, такою любов’ю – і до Японії, і до України – просякнуто кожен вірш збірки «Моя Японія», нею виповнена кожна ілюстрація, створена для книжки Степаном Ботієвим – заслуженим художником Калмикії. З любов’ю створено дизайн видання Сергієм Чирковим. І, мабуть, саме ця всеохопна любов, із якою створено книгу, відлунила у рядках передмови поетеси та заслуженого діяча мистецтв України Людмили Скирди, що теж залюблена в Японію багато літ.

Читаючи про «стіну паперову» у вірші «Є стіна паперова», мені перед очима стоїть «Діалог» зі збірки «Моя Японія», де обіграно особливість артикуляції японців – вони не вимовляють літери «л»:

 

Говори, говори, розмовРяй –

Тільки Рітеру «Л» вимовРяй!

Я – ВОНА

Бал                               Бар

Блат                             Брат

Гілка                            Гірка

Замолити                     Заморити

Лада                            Рада

Лаз                              Раз

Лак                             Рак          (С. 22)

 

Дві колонки, у які набрано слова, справді візуально нагадують стіни. Та акцент зроблено не тільки на розбіжності (літер, звуків, лексичних значень), а й на спільності (однакових літер і звуків завжди більше). Тож думається мені, що ці «словесні стіни» мають, за задумом Миколи Сулими, стати стовпами для розбудови «ліствиці», символічної драбини духовного сходження та культурного зростання. Поперечини-східці – символ єднання як розуміння, без якого жоден діалог не є можливим. Як видається, успішну спробу такого діалогу здійснив у поезії збірки «Моя Японія» її автор – Микола Сулима, залучивши гру шрифтами та схильність до жарту й іронії (засіб Бароко та футуризму – епох, суголосних М. Сулимі як досліднику), відсилки до поезій барокового автора – Івана Величковського, зокрема, і до його вірша «Стовп». Щоправда, у І. Величковського його «Стовп» налічує від двох до тринадцяти складів, а у М. Сулими у вірші «Діалог», де використано цей принцип, діапазон значно менше – від одного до чотирьох складів. Із цього можна виснувати, що поет-академік тяжіє до врівноваженості і гармонії – як душевної, так і візуальної. Як до особистісної, так і до культурної. В цьому неповторний чар збірки «Моя Японія», яка заохочує кожного читача до діалогу з Красою.

 

“Українська літературна газета”, ч. 18 (310), 10.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?