Надія Гармазій. «Сорочка пам’яті, що відроджує»

788

“Українська літературна газета”, ч. 5-6 (323-324), березень 2022

 

Рец. на кн.: Клічак В. Сорочка Геракла. Вірші. Поеми-цикли. Переклади. / Передм. Іванни Стеф’юк та Володимира Базилевського / В. Клічак. – К.: Український письменник, 2021. – 408 с.

Книжка Василя Клічака «Сорочка Геракла» своєю привабливою й інтригуючою назвою мимоволі налаштовує на те, що все, що знайшло прихисток під обкладинкою, – пектиме й болітиме тобі десь так само, як і героєві давньогрецьких міфів розпікала шкіру одіж, просочена кров’ю вбитого ним кентавра… Чимало сюжетів на цю тему знайшли свої інтерпретації у творах живопису, скульптури, літератури й кіно. Однак метафору назви нової книжки В. Клічака варто розуміти не як ще одну спробу переосмислити мотиви грецьких міфів. Бо «Сорочка Геракла» – це сорочка пам’яті, що непозбутньо тобі нагадує про тебе самого у твоїй ретроспективі, і, обпікаючи щораз непроминальністю минулого, не вбиває, а навпаки – сповнює духовною силою.

Символічні алюзії дають змогу відкрити потужний ідейний контекст книги, а разом із тим відчути на собі оту сорочку пам’яті… Від пережитого досвіду й від уміння розуміти цей світ як себе залежить, чи побачить читач поетову душу, чи відчує на собі оте найніжніше пекло вічного закону життя, яким помережано «Сорочку Геракла». Однак, усе, що ми переживаємо як біль, стає нам очисною сльозою, яка робить нас сильнішими. Так само й ліричний герой В. Клічака, переживаючи себе самого, вивищується над собою вчорашнім. І в емоційно-інтелектуальному і в символічному сенсах відкривається уже без ремінісценцій, алюзій, метафор його лірична пам’ять, що, виходячи за межі особистої історії, дає нам можливість провести аналогію із власним життям. Мабуть, здатність до такої асоціативності, споглядальності й усепроникності й визначає осердя поетичного тексту, бо, як зізнається автор в одному з перших віршів цієї книги, його поетична реальність тотожна його внутрішньому світові, а вірш є його другим «Я»:

 

З ним я зустрівся. Обнявся нарешті.

Часу відчувши одвічний крутіж.

І неодмінну взаємну залежність.

Мій alter ego.

Прихисток.

Вірш (с.12).

 

Герой В. Клічака із світу нинішнього реального мандрує у світ минулий і рідний, який своєю справжністю і силою протистоїть картинам сучасності:

 

А людство знов чманіє від біди.

Само себе не в змозі зрозуміти.

У пам’яті відшукуєш сліди

із початків життєвої орбіти (с.13).

 

Лірична душа вирушає у ретроспективну подорож, під час якої найдорожчі спогади стають зримою частиною альтернативної реальності. Часто світ нинішній, у якому перебувають автор і читач, накладається на світ давноминулий. У перетині цих часових осей починається сходження до себе справжніх. Але цей шлях – це шлях самоосягнення, тому деякі відкриття не перестають бути болісними:

 

Отих очей, що ждали тебе так:

Якби ж, якби тепло їх знов відчути.

Стоїш в снігу.

Стоїш, як на вітрах

перед вікном покинутим забутим (с.14).

По-особливому мені відгукнувся вірш «Воля». Поезія має сюжет і за своїм жанром наближена до ретроспекції. Ліричний герой згадує себе студентом, який повернувся на канікули додому. І, спостерігаючи за тяжкою працею батька, запитав у нього, коли йому жилося найкраще, чи був період спокійного й щасливого життя в долі людини, що весь вік свій у тяжкому труді… На це батько відповів, що найкращим періодом життя були для нього перші сорок днів по війні, бо вже й німців не було, а москалі ще не прийшли… Бо саме в цей короткий проміжок люди відчули, що таке справжня воля, а не те, що тепер, коли «А хто куди пішов і хто куди прийшов – /не розбереш. Багато корогов» (с.15). Бо вірність осягається автором як мірило справжності: один прапор – одна віра.

Тонкі мережива спогадів, заримована ностальгія, обличчя незнаних читачеві, але так добре знайомих авторові людей («Вишивальниця», «Роман Івоняк», «Мар’янка», «Дід Полєна», «Василь Олексюк», «Пан Мойса», «Учитель», «Марті Ону­фрей­чук», «Єв­ге­ну Жов­тя­ку»,«Миросеві Курилюку», «Пам’яті Івана Ме­ль­ни­чука», «Михайло Колодкевич», «Друзям-однокласниками із Джурова», «Петро Печежак», «Пам’яті Василя Федорука» та інші) – усе це постає під час читання першого розділу книги, що має назву «Тут. Зарікою». А який болючий і водночас світлий щем від поезій, де зримо сходить образ мами… Найбільше мені вкарбувалися два вірші, присвячені матері: «І все на серці не тане лід» (с.108) і «Ноги». Можливо, ці поезії не містять такої кількості художніх тропів, як інші твори цієї книги. Однак, чи треба якісь поетичні засоби, коли спогад про матір абсолютно для кожної людини, навіть зовсім далекої від поетичного ремесла, є метафорою нас самих, є найпекучішою амальгамою любові, суму, вічності?! А ще – річка Рибниця, якою обрамлено ці пекучі спогади. Річка як час, річка як джерело нас самих, річка як метафора пам’яті…

Образ рідного дому в поезіях В. Клічака зустрічаємо також дуже часто. Дім, з одного боку, є архетипом нашого початку. З іншого боку, образ дому дає змогу відчути багатющу емоційну палітру душі ліричного героя. Бо у віршах цієї книги маємо і щасливий дім, де всі живі-здорові, і дім як елемент пейзажу, і дім, що стає символічним опертям ностальгії, і дім як фрагмент альтернативної реальності, зітканої зі спогадів, і дім, як те, що нині порожніє і навіює печаль… Це своєрідна мандрівка таємничими закутками пам’яті. І якщо ліричному героєві вдасться згадати все, сповідатися красі днів давноминулих – значить, вдасться й читачеві пройти той непростий маршрут хитросплетених випробувань і доріг, помножених на глибинну внутрішню ностальгію. З іншого боку, минуле наше – це та сама Гераклова сорочка: пече вогнем непроминальності й неможливості повернутися у світ, де всі згадані люди й місця ще не були спогадами… Мимоволі згадуються рядки:

 

Ти повертаєш мене

В те, що ніяк не мине (с.70).

 

Вірші розділу «Душа не знала ампутацій» – це алюзії до біблійних мотивів, у яких ліричний герой розкривається як історіософ, як особистість із ранимим і чутливим світовідчуттям, що стає сильною, вбираючи в себе мудрість людського досвіду. Понтій Пилат, Мойсей, Марія та багато інших біблійних постатей в авторсьому переосмисленні набувають нового ідейно-смислового звучання. Мою увагу привернув диптих «Дві жінки», оскільки наштовхує на думку про одвічну дихотомію жіночої природи і її виняткову роль у розумінні ментального світоустрою.

«Живемо в глобальному селі» – розділ, що залишає неоднозначні почуття опісля знайомства із представленими віршами. Це і твори, присвячені відомим постатям, і вірші-алюзії, вірші-ремінісценції, через які відкривається потужний європейський контекст українського світу. Цей розділ книги – як фреска нашої дійсності. Але, крім філософських міркувань і ліричних роздумів, крім багатства й краси, тут чимало діткливого. Не може не зачепити диптих, що об’єднує вірш «Монолог українки» – розповідь заробітчанки про свої будні за кордоном, і вірш «Таке, Європо», що оприявнює сприйняття України Європою, а разом із тим – проблему несприйняття українців себе гідними свого.

Поеми В. Клічака дають не лише емоційне співпереживання, а й можливість разом із поетом зануритися в минуле. В. Клічак – не тільки лірик. Перед нами потужний історіософ. Чого тільки варті його пасажі у поемі про Марка Черемшину. А яка цікава сюжетна наповненість у поемі-циклі «Стефаник»… Часом, читаючи «Сорочку Геракла», дивуєшся, який багатогранний її автор, скільки почуттів вирує у його неспокійній душі. Здається, немає чогось такого, що не знайшло б прихистку в його поетичних візіях. Звідси – така строката картина сучасності, і така рівна панорама ностальгії.

Представлені у книзі переклади – це зовсім інша царина поетичної творчості, в контексті якої ми можемо осмислити ідейні акценти попередніх розділів. Але, можемо й припустити, що саме ці імена, що їх автор перекладає, є важливими, є особливими для нього самого. У цьому розділі знайомимося з перекладами з польської та російської. З одного боку, розкошуємо на рівні чисто філологічної площини, оскільки Чеслав Мілош, Владислав Бронєвський, Ян Лєхонь, Казімєж Вєжинський  звучать українською не так часто сьогодні. Не менш своєрідно для нас звучать українською Булат Окуджава, Іван Бунін, Борис Пастернак, Роберт Рождественський. З іншого боку – за рядками, важливими для автора, можемо вловити і його етико-естетичне начало.

Опісля знайомства з книгою В. Клічака так і хочеться сказати, що «Сорочка Геракла» – це те, що потрібно кожному з нас. Бо в кожного з нас є своя сорочка спогадів і думок, які спопеляють, гнітять, а разом із тим – врівноважують. Бо те, що пече – те нас творить. То, може, і Гераклова сорочка може стати цілющою для духу нашого?! З іншого боку, лише душа, покликана в цей світ задля горіння, здатна так багатогранно оприявнити свою сутність. Тому, згораючи у полум’ї сум’ятть і пам’яті, навпаки, мов фенікс, відроджується, випростується, і летить до світла.

Надія Гармазій,

поетеса, кандидат філологічних наук

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!