БАБКІНА К. МІЙ ДІД ТАНЦЮВАВ КРАЩЕ ЗА ВСІХ: ОПОВІДАННЯ. – К: ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «КОМОРА», 2019. – 144 С.
Майстерно змодельована історія завше є засобом переосмислення власних досвідів. Для мене книжка «Мій дід танцював краще за всіх» Катерини Бабкіної стала флешбеком ще задовго до цьогорічного отримання письменницею Центральноєвропейської премії «Ангелус». Нині, коли це видання не тільки визнане потужним журі такої поважної премії, але й вибороло під час церемонії і приз глядацьких симпатій, є привід висловити кілька міркувань щодо того, що ж саме «станцював» цей дід, і чому в нього вийшло зробити це краще, ніж у інших.
Ми не можемо відмовитися від себе самих, якщо пізнали себе як прожитий досвід минулих поколінь. Ні тиск антисемітизму, ні драматично зламані людські долі в майже столітньому розрізі, починаючи від 1920-х рр., ні бинти історії на тілі муміфікованої пострадянської ідентичності, – ніщо не повинно стати на заваді прийняття себе й своїх страхів сьогодні. Одним із цих страхів є страх щастя, страх визнання того, що бути щасливими можна навіть тоді, коли це здається неможливим…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЖАНРОВИЙ ТАНОК
І ЧАСОПРОСТІР
Перед нами збірка із дванадцяти оповідань. Анотація до книжки «Мій дід танцював краще за всіх» не приховує, що герої будуть поєднані в одну велику історію. Але цей натяк ніщо порівняно з бажанням опісля прочитання книги намалювати схему, відбити у цій схемі п’ять родин у розрізі трьох поколінь від 1920-х рр. до сучасної війни на Донбасі, аби скласти в єдину картину маленькі пазлики. То ж можна сказати, що це – роман у новелах. На користь цього свідчить і те, що герої переходять з одного твору в інший, долаючи часом хронологічні межі своєї сутності й переживаючи несподівані психологічні трансформації.
Для таких доволі ретроспективних «танців» потрібен час і простір, тим паче, що К. Бабкіна майстерно уникає лінійно-послідовної хронології. Для письменниці важливо не так переповісти зовнішні події, як транслювати внутрішні осягнення героїв. Тому авторка подає час діахронічно у розрізі трьох поколінь, і не тільки як приватні історії кожної з родин, а як мозаїку, з якої склалась українська сучасність. Історично три покоління персонажів проживають Харків 1920-х років, Голодомор, руйнування театру Леся Курбаса, Другу світову, кілька хвиль еміграції, непрості 90-ті, і події неоголошеної війни на сході України. При чому, сюжети оповідань настільки перемішано, що часом герої і не підозрюють, наскільки вони насправді пов’язані між собою на рівні своїх батьків-дідів.
ВІЛЬНИЙ ТАНОК КОМПОЗИЦІЇ
К. Бабкіна не ставить за мету «вести» читача коридорами родинних історії, у такт відлунню епохи знімати пластирі з болючих ран минулого. Тому композицію її оповідань тримають не так класичні схеми, як деталі, розгорнуті до родинних символів. Кожне оповідання – фрагмент дійсності, в якій, тікаючи від минулого, герой насправді знаходить спосіб прийняти це минуле. Разом із тим, для читача в цей момент кожен твір у збірці є досвідом прийняття свого минулого й усвідомлення втрати як можливості бути щасливим за будь-яких обставин.
Для авторки важливим є транслювати свою ідею – у контексті зв’язку поколінь показати, що минуле має на нас вплив, і це не залежить від того, відоме нам наше минуле, чи ні. На рівні композиції збірки це виявляється найбільше в тому, що перше оповідання «Ай ну» і останнє «Мій дід танцював краще за всіх» замикають наших героїв фактично в єдиній часопросторовій площині відносно самих себе. При цьому «Ай ну», хоч і є першим текстом книги, насправді дає відповідь на питання, чим закінчиться історія героїв. Це оповідання знайомить нас із друзями-першокласниками, чиї долі з кожним наступним прочитаним оповіданням будуть розкриватися в ретроспективних передісторіях.
Символічно, що друзі прийшли до першого класу саме в перший рік незалежності України, адже, як ми дізнаємося із сюжету, кожен з героїв, його батьки й діди так само ішли до цього важливого доленосного року. Звідки йшли ми до незалежності психологічної, фізичної, ментальної, якими дійшли, і що саме з минулого досвіду взяли у наше сьогодення – про це також книга К. Бабкіної. Початок оповідання знайомить нас із семилітками, а у фіналі твору авторка збирає друзів як уже колишніх однокласників на похороні одного з них – Діми, який загинув у неоголошеній війні на Донбасі… Таким чином, на кількох сторінках читач проживає час від незалежності України до початку війни на Донбасі. Останнє оповідання збірки показує нам усіх п’ятьох однокласників, які вже закінчили школу й іще щасливо й безтурботно планують своє подальше життя. Це оповідання композиційно є розмовою підлітків, під час якої кожен згадує, хто його батько, мати, дід, бабуся, а читач, нарешті, усвідомлює, що інші герої даної книги, описані в інших текстах між першим і останнім оповіданнями, – це і є батько, матір, бабуся, дід цих п’ятьох друзів-однокласників…
ХТО НА ТАНЦПОЛІ, КРІМ ДІДА
У полі зору авторки – Ніна, Ліля, Леся, Міша, Діма. Хто з них виявиться, так би мовити, «центральним», чиєю родинною історією буде заповнено простір більшості оповідань – читач дізнається, коли книга буде прочитана.
Кожне з дванадцяти оповідань є абсолютно завершеною самостійною історією, часом драматичною, психологічно гострою, переконливою і такою, що презентує сюжет на рівні втечі від життя, яке не дає героєві жити. Проте, якщо читати ці оповідання як уламки життєписів різних поколінь, перед нами відкривається брама часопростору трьох поколінь. За такого сприйняття тексту можна збагнути досвіди героїв як маленькі особисті історії, які сюжетно не розпорошені у різних текстах, а через психологічний бекграунд та історико-культурний контекст формують картину сьогодення нашої нації.
Спробуємо розібратися. Найбільш «центровою» історією мені видалась «Дорога між колгоспних полів», адже саме в цьому оповіданні ми знайомимося одночасно з представниками родини і Лесі, і її подруги Ніни. Сюжет твору відносить нас у непрості часи й оповідає про життя передвоєнного й післявоєнного часу. Михаїл разом з дочкою та двома синами, один з яких, як ми потім зрозуміємо, і виявиться тим самим дідом, який «танцював краще за всіх», переїжджає до Лідії, що вимушено перебралася з Харкова до села і виховує дочку Марію. Діти Михаїла й Лідії прагнуть між собою дружити, та й дочка Лідії завжди мріяла про брата чи сестру, але мачуха не дуже привітно ставиться до дітей нового чоловіка. Одного разу Лідія дозволяє собі вдарити найменшого хлопчика Борю, за що потім зазнає ще більш жорстокого побиття від Михаїла на очах у малого.
Вже в оповіданнях «Рубін» і «Горіхи» ми дізнаємося історію Бориса, який у фіналі твору сильно відлупцював майбутню дружину, а потім усе життя бив своїх дочок… У такий спосіб письменниця виводить зв’язок поколінь на ментальному рівні, говорячи, що всі наші вчинки так чи інакше обумовлені досвідом минулого життя. Ми проживаємо історію родини Лесі через оповідання «Дорога до колгоспних полів» (дитинство, юність, одруження діда), «Рубін» (історія Лесиної бабусі, в сім’ї якої опинився перстень з рубіном), «Горіхи» (життя матері й вітчима Лесі, дитинство дівчинки й смерть її діда).
Паралельно з оповідання «Дорога до колгоспних полів» постає історія Ніниної бабусі, адже у фіналі ми розуміємо, що дочка саме тієї Лідії, яка колись жорстоко вдарила малого Борю, мовчазна дівчинка Марія, що страшенно любила купатися у ванні і в момент відсутності матері вдома, вирішила нагріти води й викупати у ванні, до якої не можна було дітям вітчима, свого зведеного братика Борю…
Згадуючи ту зворушливу сцену, як діти гріють воду до купання, ми розуміємо, що Марія – це героїня подальших оповідань, зокрема «Не повернемося» і «Бабуся сказала П», а разом з тим – це бабуся Ніни. Таким чином, історію роду Ніни ми прочитуємо у зв’язку з родиною Лесі, адже виходить, що в часи передвоєнні їхні прабатьки жили разом, а баба й дід доводилися один одному зведеними братом і сестрою…
Інші друзі пов’язані між собою не менш цікаво. К. Бабкіна через деталі, що характерні виключно для представників певної родини, створює низку причинно-наслідкових зав’язків. Для родини Лесі табу, яке треба подолати й прийняти, – це жорстокість її діда як внутрішній непоборний страх іще маленького Борі в його зрілій свідомості… Безумовна любов Лесі до нього протиставлена неприйняттю минулого в її родині, про що свідчить деталь – «родинні шрами» на спині в Лесиної матері…
Для родини Ніни своєрідним символом прийняття власного страху й себе стає вода. Спершу – це ванна з водою, яку Лідія і Марія облаштовують для себе в сільській хаті по приїзді жити в село («Дорога між колгоспних полів»); потім це ванна, у якій Марія потай від матері хоче викупати зведеного братика Борю, а згодом – це ще й історія жінки, яка, переживши жахіття тих страшних років, стала запинатися і перше, що зробила, коли її чоловік отримав квартиру, це пішла набирати воду у ванну, бо це та сама Марія, яка з дитинства єдине що хороше пам’ятає, так це купання у ванні («Не повернемося»). Далі – це вже «Голуба гумова шапочка» – історія Світлани, Маріїної дочки, яка по розлученні з чоловіком свою дочку Ніну раз на рік приводить до басейну, де працює батько дівчинки… До речі, продовження історії Ніни ми прочитуємо в творі «Бабуся сказала П», впізнаючи в Ніниній бабусі, з якої сміються діти в школі через особливу вимову, ту саму Марію, з якою знайомилися раніше… Сучасне Ніни постає перед нами у творі «Щось важливе», де у фокусі зображення вже доросла Ніна, її чоловік Андрій та їхня дочка Крістіна…
К. Бабкіна дуже просто й легко, а водночас цілком несподівано переплітає долі героїв своїх оповідань, розповідаючи нам про родини п’ятьох друзів.
«Зовнішній ворог» – оповідання, що презентує сучасну Лілю, а «Цукор» – сучасного Мішу, який зазнає гомосексуального досвіду як своєрідної втечі від себе й прийняття давноминулого. Найкоротша, але, мабуть, найбільш зворушлива в книзі – це історія Діми, який загинув на Донбасі. Про це ми дізнаємося ще у фіналі першого оповідання збірки, коли в процесі розбирання речей загиблого однокласника Ліля знаходить на поличці свою брошку у вигляді сірої мишки, яку вона ще в першому класі подарувала хлопчику, щоб він не плакав… Почуваючи себе ніяково, героїня не може вголос сказати, що ця річ належить їй, тому каже, що в неї була в дитинстві схожа брошка. Цей символічний фінал першого оповідання є авторським оприявненням ідеї, що наше минуле завжди з нами і воно має наслідки, незалежно від того, чи готові ми його визнати. Проте історія Діми набирає контекстуального увиразнення на рівні ідеї в оповіданні «Герої не вмирають». Саме в цьому тексті ми дізнаємося, що це «Дімка, якого мали назвати Володя» – на честь загиблого ще в Другій світовій батькового старшого брата. В родині Діми бабуся все життя берегла пам’ять про загиблого сина як про героя, не знаючи правди, а чи відмовляючись визнати, що насправді її старший син Володя після війни не схотів повертатися додому через свого вітчима, а тому вдав із себе безвісти зниклого… Підміна справжньої правди вірою в те, що Володя – героїчно загинув, була більш прийнятною в родині Діми. Проте фатум у тому, що Дімка, якого мали назвати на честь дядька Володею, зрештою насправді гине як герой на Донбасі…
Чимало драм прочитується за людськими життями й долями. Проте є й так звані проміжні тексти у книзі, які дають змогу не так прокласти місточки між родинами героїв, як показати, якими ці герої стали у дні прийдешньому. До таких оповідань належить, зокрема, «Зовнішній ворог» – одне з найкращих у книзі. Ліля розсталась із хлопцем і у відповідному емоційному стані їде в таксі, спостерігаючи мовчазну агресію водія машини та його дівчини. Із заднього сидіння Ліля спостерігає, як перед нею розігрується справжнісінька драма, хоча в салоні тиша. Погляди, рухи, жести, міміка, розгубленість, незручна тиша – усе це створює неабияку напругу, кульмінаційним моментом якої стає несподівана заява пасажирки. Аби помирити цю пару, уникнути ще одного розриву стосунків за сьогодні, Ліля провокує їх обох розсердитися на неї, не заплативши таксисту, внаслідок чого пара справді із власних конфліктів переходить до вирішення зовнішньої проблеми. Тож у творах цієї збірки самотність часто постає як наслідок і воднораз як причина, а втрата від предметної деталі виростає у категорію самоосягнення.
ХТО Ж ТОЙ ДІД, І ЩО САМЕ ВІН ТАНЦЮЄ
Дідом, який танцював краще за всіх, виявляється дідусь однієї з дівчат. У фінальному оповіданні, коли кожен із друзів згадує своїх рідних, замислюючись над тим, чи теж стане таким же, як вони, Леся говорить, що її дід танцював краще за всіх, хоча у війну отримав серйозне поранення в ногу… Таким чином, у читача складається пазл: маленький Боря, якого мачуха Лідія сильно вдарила, а потім на очах у якого батько жорстоко відлупцював кривдницю («Дорогою між колгоспних полів»), той самий Боря, якого зведена сестра Марія хоче викупати у ванні, щоб малий відчув, яке це щастя – для дівчинки немає нічого більш приємного у ті страшні часи, ніж ванна («Не повернемось»), той Борис, який у війну поранений у ногу й, потрапивши до шпиталю, знайомиться з майбутньою дружиною, яку в розпачі сильно побив незадовго до весілля, довідавшись, що вона дочка репресованого, а потім був таким же жорстоким до своїх дочок… Але разом із тим – це той улюблений дідусь Лесі та всіх її друзів, яких він завжди брав і до лісу, і на риболовлю, і на похороні якого з родичів була чомусь тільки Леся («Горіхи»). Дід Лесі втілює ідею боротьби із собою і прийняття себе разом зі своїм минулим. Адже з оповідань книги ми прочитуємо його особистісний досвід як досвід історії багатьох. Чи можемо назвати цього героя головним? Якщо враховувати концепцію авторки, мабуть, ні, оскільки сюжети всіх творів зосереджені довкола п’ятьох друзів. Але, якщо говорити про ідейну канву текстів, то саме дід Лесі і бабуся Ніни є стрижневими у відчутті відліку історії трьох поколінь усіх зображених родин.
Однозначно, такі твори потрібно перекладати й популяризувати, адже К. Бабкіна пише про наш український досвід крізь долі маленьких, нічим не особливих і доволі типових для своєї епохи пересічних людей, показуючи, що часом у зв’язку поколінь можна знайти відповіді на всі прийдешні питання. Може, це аргумент для того, щоб у цьогорічній перемозі книги «Мій дід танцював краще за всіх» на «Ангелусі» вбачати щось більше, ніж просто визнання художньо цілісної книги, бо ж у хороших історіях завше бачиться дійсність, а у справжніх – можливість пізнати себе.
“Українська літературна газета”, ч. 2 (320), 28.01.2022
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.