Надія Гармазій. «Не втратити, щоб знайти»

671

Рец. на кн.: Надія Гаврилюк. Невтрачене колишнє. -Київ: Ярославів Вал, 2021. – 96 с.

 

Нова поетична книга Надії Гаврилюк має особливу назву – «Невтрачене колишнє». Це вибрані твори з восьми попередніх поетичних збірок авторки. Символічно, що новинка побачила світ у рік двадцятиріччя творчої діяльності поетеси, адже її первістка «Щемить душа моя, щемить» вийшла далекого 2001 року…

З тих пір натхненний читач мав змогу осягнути силу духу, що відкривається через «Долання меж» (2008), і відчути емоційну поліфонію «Танго хуртовини» (2013), і разом з ліричною героїнею Надії Гаврилюк виплекати в собі шлях до вершини під назвою «Еверест любові» (2014), і відчути непереможність духовної висоти, яка стає збагненною, якщо прожити разом з авторкою «Дольки днів» (2017) і осягнути «Esperanto» (2017) не як щось омертвіле, а як відроджене словом і у слові уміння радіти диву «У крапельці роси» (2018), диву, яке не можна побачити, вхопити, але яке входить в наш з вами часопростір, коли поетеса щедро ділиться з нами своїм внутрішнім світом, завісу до якого нам привідкрив «Рентген у позачассі» (2019)…

Двадцять років творчої діяльності Надії Гаврилюк неможливо вмістити під однією обкладинкою, однак прочитання книжки «Невтрачене колишнє» дає змогу наблизитися до напрочуд тонкого і водночас художньо цілісного світу й разом з ліричною героїнею замислитися над тим, чому колишнє має бути невтраченим, чому не можна втрачати колишнє, і не варто.

Цінність нашого минулого в тому, що воно дає імпульс до розуміння себе у дні прийдешньому. Хто уважно стежить за творчим життям Надії Гаврилюк, підтвердить мою думку щодо багатогранності її доробку. Багатогранність у даному випадку є величиною якісною, а не кількісною. Авторка різна не лише за своїм ідейно-тематичним звучанням, жанровими формами, а й у стилістико-синтаксичних особливостях, у строфіці, у фоніці. Поетеса не дозволяє собі одноманітності – і це дуже важливо, якщо мова про справжнє мистецтво. Тому ми можемо бачити, як неокласичне начало, прагнення до версифікаційних експериментів, потужний символізм, метафоричне багатобарв’я у вірші за віршем кристалізуються у дорогоцінний мед, даючи нам самоцвітні розсипи думки й серця… Такою є біографія її ліричної героїні, яка у новій книзі вибраного сторінка за сторінкою допомагає нам справді не втратити разом з проминулими днями себе, допомагає набути себе справжніх.

До книги увійшли вірші різних років, однак усі твори збірки – це мереживо визначальних для авторки мотивів. І тому, хоча «Невтрачене колишнє» і не має структурного поділу на розділи, однак чітко прочитується ідейно-тематична циклічність представлених поезій: вірші родинної тематики, пейзажна лірика, історіософські вірші, інтимна поезія.

Усе це допомагає читачеві разом з ліричною героїнею Надії Гаврилюк визнати: не страшно, коли щось стає колишнім, гірше – якщо колишнє втрачено… Адже в усьому, що було, – є ми. А отже, ми – непроминальні доти, доки не втрачаємо колишнє.

Духовний життєпис ліричної героїні «Невтраченого колишнього» нам відкривається чи не найбільш повно у віршах родинного циклу. Це феноменальна здатність пропускати світовий біль через себе й усвідомлювати власну емпатію як неперервний зв’язок зі світом. Передовсім, це такі твори: «Теребовлянщина», «У затишку вечора, у тиші дому», «Вимирали цілими повітами», «Веселі та сумні, рум’яні й білолиці», «Ватерлінія», «Стрежев».

Ці твори емоційно і зримо передають процес самопошуку, процес осягнення героїнею себе нинішньої через коріння свого роду, через драматичні віражі історії… Надія Гаврилюк не зображує втрату, а транслює емоційний вимір її усвідомлення. Однак під час цього процесу її лірична героїня не тільки не втрачає, а навпаки – набуває себе. Таким чином, концепт втрати сприймається як змога віднайти сутнісне.

Зокрема, у поезії «У затишку вечора, у тиші дому» ми маємо змогу пригадати себе, повернутися до першооснов, щоби відчути, як «хлібом пшеничним пахне сторінка», пригадати дім свого дитинства і відчути дитинство як дім нинішній… Така обережна авторефлексія впевнено веде читача за собою, оприявнюючи незабутні для кожного з нас обриси рідного. Якщо в цій поезії образ дому є конкретно-чуттєвим, то в інших творах Надії Гаврилюк образ дому від архетипного наповнення сягає рівня символу, адже дім стає своєрідним еґреґором родової пам’яті. І навіть, якщо вже немає фізично того дому, який асоціюється з родинним гніздом, на рівні самоосягнення цей дім є.

Є як основа сущого, яке людині не можна втрачати. Бо поки є дім – доти душа має, куди повертатися. Крізь роки і крізь спогади. Про це, до речі, по-особливому лірично сказано у книзі Михайла Сидоржевського

«Візерунки на пергаменті часу»…

Лірична героїня Надії Гаврилюк переживає втрату дому як утрату себе. Особливо емоційно це передано у вірші «Не безхатченки ми у світі», в якому є згадка про операцію «Вісла». Цей вірш про те, як велика історія людства відбилась в особистісному вимірі, адже описані події відбувалися на очах бабусі авторки. У цьому вірші поетеса намагається не тільки осмислити втрату дому, а й передає феноменальну здатність людини не втратити самоідентифікації… Тому вражаючими є останні рядки вірша:

 

Знов особи є переселені,

Що домів вертають пустелею,

Знову й знову – усе вже бачено…

Не безхатьки, втім не безбатченки…

 

Тема неможливості втрати колишнього поглиблюється відчаєм усвідомлення відсутності рідного дому в поезії, яка присвячена трагедії на ЧАЕС. «Стрежев (Чорнобиль)» має два рівні сприйняття: автобіографічний, бо поетеса з родини ліквідатора, і їй добре знайомий біль розриву з рідним, який довелось пережити її батькові; інший рівень сприйняття цієї поезії полягає у поступовому віднайденні своєї пам’яті через пам’ять і біль трагедії.

Не може для ліричної героїні бути втраченим біль, який пережили її рідні. Саме це дає новий ракурс прочитання вірша, в якому особистісний та історіософський рівні тісно переплетені. І біблійна алюзія, і настроєва палітра, і вміння авторки фонічно передати емоційний стан, і дивовижний образ серпокрильців – це тримає і не відпускає, ніби попереджаючи про фатальність забуття…

Вірші родинного циклу багатоакцентні. Цікавим є диптих «Хатина», оскільки у цьому творі авторка від особистого драматизму переходить до розуміння всезагального. Перша частина диптиха – це авторська спроба говорити від імені хатин, які «старіють теж, як люди». Вічна тема похилених хат набуває історіософського звучання й органічно веде читача до реального стану речей, адже скільки сьогодні хатин порожніють нашими селами… Сильно відгукується мені вірш «Веселі та сумні, рум’яні й білолиці», в якому тема втрати дому сягає історичного масштабу, адже мова йде про хати і села, які давно пішли під воду, лишивши переселеним мешканцям і біль втрати, і щастя пам’ятати рідні обійстя…

Минуле не минає, а живе в наших генах на рівні пам’яті. Про це й інші вірші: «Іллінська церква», «Глечик», «O tempora, o mores»…

Однак, лірична героїня Надії Гаврилюк – особлива. Вона чутлива до цього світу і тому сприймає його біль як власний. А ще вона – пристрасна, відкрита любові, щира, і виважена. Читач відчуває, що лірична героїня має «дорослі очі, хоч дитинна вдачею», і знає, що «якщо падати, то тільки у обійми». Їй достеменно відомо, що демаркаційні лінії між коханням і дружбою надзвичайно умовні, і найважливіше – бути щирими, бо любов – це благодать. Яскраві у цьому сенсі й сповнені барв і смислів й інші ліричні твори Надії Гаврилюк, зокрема такі: «Розлитий у висі гранатовий сік», «Не знаю, чим я вибору завдячую», «Він любить, ми будемо завжди разом», «Він говорив: «Як я, ніхто не покохає», «Любов та егоїзм»…

Читаючи вибране «Невтрачене колишнє», розумієш, що для ліричної героїні цей світ відкритий у всіх його гострих кутах і протиріччях, які її душа спроможна полюбити і прийняти як рідний. Однак для неї важливо бути на сторожі добра. Це заявлено у поезіях: «Тиша надмірно лунка, аж немислима», «Виходжу з ночі. Знічено мовчу», «Правду ховали потай у пітьмі»… Не менш важливо для ліричної героїні почувати єдність з природою. Мабуть, у віршах пейзажної лірики Надія Гаврилюк найближча до того, що в загальному розумінні є дивом – до Бога. Ці вірші позбавлені характерного для поетеси чуттєвого інтелектуалізму, класичного замилування, споглядального усамітнення, елегійності. Для неї природа – це вона сама. І тому її «Осінній етюд», «Вечір» сприймаються та, що мимоволі читач також відчуває, як «Білопінно квітують вишні»,  і разом з авторкою відчуває диво: «За мене молиться листок зелений». Пейзажна лірика книги – це своєрідний одухотворений світ, який однозначно для такої чутливої душі ніколи не буде втраченим і колишнім, бо ж є сутнісним, є виразником її самої. Адже у цьому світі вишні мають «росянисті панчішки трав», а хмари – з кашеміру…

Особливо звучить у поезії Надії Гаврилюк тема мистецтва. Для її ліричної героїні не існує дрібниць і випадковостей. Найбільшими дивами світу цього в її розумінні є любов, людина, природа. І тому в поезіях «Голка», «Вітер», «Музика» та інших – є образно-чуттєве осягнення у буденному свята. Бо творити – це бути благословенним Творцем.

І саме тому хочеться, щоб «Невтрачене колишнє», яке авторці вдалося укласти таким чином, щоб подарувати нам усе найкраще за двадцятиріччя її творчої діяльності, відгукнулось читачеві переживанням щирої радості. Адже поки наше колишнє є невтраченим, доти ми є.

 

“Українська літературна газета”, ч. 20 (312), 7.10.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!