«А що, як воно не росте — а просто терпить?»
(із драми Оксани Гриценко «Молочайник»)
У найглибших шарах людської витривалості проростає не квітка, а молочай — рослина-воїн, що виживає там, де нічого більше не тримається за життя. Саме таку історію — історію виживання, болю, жіночої пам’яті й мовчазного опору — розгортає вистава «Молочайник», поставлена творчим об’єднанням «Кропива» 17-18 червня у Кропивницькому за однойменним твором Оксани Гриценко.
Вистава відбулася у нетиповому для театру, але дуже символічному місці — в укритті. Тож перед кропивничанами постав не просто театр у сховищі — присутні відчули, як театр сам став укриттям для пам’яті, сповіді й очищення. Як наголосив керівник творчого об’єднання «Кропива» В’ячеслав Вандрашек, виставу «Молочайник» вони ставлять вже 14-й раз, однак саме нею відкривають свій новий творчий простір.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ВІД РОДИННОЇ ІСТОРІЇ ДО ПРИТЧІ
Режисер Сергій Павлюк тонко прочитав драму Оксани Гриценко — не як камерну історію однієї родини, а як притчу, наповнену архетипами, притчу про Україну, загорнуту в пелюстки молочаю й наелектризовану болем жіночих голосів. Його режисура не намагається щось пояснити — вона спонукає слухати тишу, де залишилися ті слова, яких не могли вимовити попередні покоління.
Не можу сказати, що відчувала себе глядачем «Молочайника», бо всі присутні в залі — тією чи іншою мірою — стали співтворцями. Відчувалось тотальне емоційне занурення в художню реальність, так вишукано представлену неймовірними Дар’єю Скрипник, Євгеном Скрипником, Елізабет Давидян, Оленою Синявською, Надією Мартовською, Валерієм Ланецьким, Іллею Литвиненком, Наталією Шевченко.
Події драми розгортаються в Кавунівці, що на Херсонщині, де на прикладі долі жінок трьох поколінь однієї родини — різних за світоглядом, досвідом, відчуттям ситуації, режисерові вдається представити іншу драму: ці жінки поєднані не лише родинними зв’язками, а справжня драма розгортається в контексті їхньої екзистенційної (не)поєднаності війною.
БІЛЬ ЖІНОЧИХ ГОЛОСІВ
Майстерно передано деталі, які так чітко акцентують на суті кожного. Наймолодша, Олеся (Елізабет Давидян), випадково опинилася в рідному селі, приїхавши на два дні, щоб змінити прописку, постійно на зв’язку зі своїм хлопцем, який захищає окупований Київ і має позивний Єнот, а ще дівчина веде розгромний ТГ-канал під назвою «Бойовий тушкан», де викладає малюнки та відео на тему життя в окупації. Вона буддистка й усіляко намагається пережити окупацію, повторюючи, ніби мантру, що вона піщинка в цьому світі… А ще героїня постійно наголошує сестрі, що вона не Леська, а Олеська. Вона тендітна, вразива, але дуже сильна. Її внутрішній бунт і пошуки правди створюють струм напруги, який тримає всю драматургію на межі. Одного разу, почувши випадково легенду про демона Молочайника, що збіглося з таємничими подіями в селі (падіння пам’ятника Леніну з написом Молочайник), змушують Олесю повірити в демона і писати про нього в своєму ТГ-каналі. Невдовзі ФСБ заарештовує Олесю через її телеграм-канал, але потім відпускає.
Старша сестра Олесі – Ольга (Наталка Шевченко), приїхала із Херсона і розгортає бурхливу діяльність в окупованій Кавунівці, попри те глядач відчуває, що це не просто жінка, яка втомилася, це жінка, яка втомилася бути сильною. Її заарештовують за перевезення ліків, однак на волі жінка опиняється, налякавши ворогів «сімейним демоном».
Їхня матір, Світлана, попри окупацію вирощує помідори, бо робила це все життя, і понад усе мріє повезти їх на виставку закордон, але настільки вкорінена в рідне середовище, що не залишить Кавунівку навіть під страхом смерті.
Сповнені як тонкого гумору та іронії, так і романтично-авантюрних пригод, спогади про бурхливу молодість найстаршої із жінок, баби Наді (Надія Мартовська), увиразнюють характер героїні. Як і належить театральним бабам у глибокому сенсі, баба Надя — тотемна, позачасова. Її мовчання, її іронія, її уривчасті спогади, її ритуальні дії — це зв’язок із підземною водою нашої пам’яті. Після смерті баби Світлана зізнається, що сама викликала Молочайника на могилі загиблого українського льотчика.
Варто відзначити діалоги Світлани (Дар’я Скрипник) із кумою Валентиною (Олена Синявська). Саме через їхні розмови і суперечки у постановці увиразнюється побутовий рівень сучасності, контрасту, легкого гумору й трохи відчаю. Це ті героїні, які говорять швидко, бо бояться почути самі себе. Упродовж вистави різні дійові особи натякають на внутрішню слабкість Світлани, посміюються, що вона не наважилася викликати, як радила баба, Молочайника. Однак, фінальний монолог героїні зміщує акценти, демонструючи силу цієї жінки:
«Ну, виходь уже, царю-Молочаю. Удвох ми тут з тобою осталися на хазяйстві. Вітер мені шепче, що у нас з тобою іще десятки днів і ночей, а може й сотні. І будуть вони пильні, і будуть вони гарячі, і будуть вони криваві. А що нам, Молочаю, робити? Нам, Молочаю, сидіти й чекати. Ти, Молочай, умієш чекати, а я у тебе навчуся. Я вплетуся в твоє коріння, я нап’юся твого соку, я не зламаюся. Ми побачимо їх на танках, ми побачимо їх і в чорних мішках. Ми побачимо як впадуть їх прапори, як згорять їх БТРи. Ми побачимо як поїсть їх відчай і страх. Ми будем тут. Ми закриємо їм очі. Ми дочекаємося наших. Ми точно дочекаємося наших. Ми вміємо чекати»
СЦЕНОГРАФІЯ ТА ПРОСТІР
Сценографія мінімалістична: стіни з облущеною штукатуркою, декорації внутрішнього простору сільської хати з горищем і погребом, створені художницею Оксаною Калюжною, голі лампочки, металева миска з водою, сухий молочай у куті. Все промовисте. Особливо — світло: у постановці ним грають обережно, але цілеспрямовано. То це прожектор допиту, то тінь підсвідомого, то блимання пам’яті, що живе в погребах.
Коли під фінал сцена повністю затемнюється, а лише на стіні — контур світла у формі листка молочаю, — це справжній вау-ефект, що викликає мурахи.
ІДЕЇ ТА СЕНСИ
«Молочайник» — вистава не просто про «жіночу долю». Це текст про посттравму поколінь, про несказане, що проростає у мовчанні. Про те, як насаджені «квіти» з минулого — насправді, дикі молочаї, які вижили в сталінських депортаціях, у викривленій родовій пам’яті, в тіні несказаного. Так і в «Молочайнику» всі героїні — носії травми, але кожна по-своєму. Вони — жінки різних епох, але їх об’єднує не кров, а біль. А ще їх єднає пісня «Чорне море, гей», яка звучить упродовж вистави кілька разів, ніби даючи підсумки емоційним пуантам.
Тому «Молочайник» — вистава про виживання душі, яка не втратила спроможності цвісти. У часи війни, втрат і порожнечі — це актуальніше, ніж будь-коли. У ній — тихий крик, якого так бракує в інформаційному шумі. Після перегляду вистави залишається питання: чи витримає пам’ять те, що не витримала правда… «Молочайник» — вистава, що проростає там, де здається — уже нічого не зійде.
Неспішна, як травма. Ніжна, як правда. Гостра, як тиша після сповіді.
Фото – творче об’єднання «Кропива»