Надія Гармазій. «Хайлайт національної ідентичності»

“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025

Левкова А. За Перекопом є земля. Кримский роман. – К.: Лабораторія, 2023. – 392 с.

Національна ідентичність в умовах українського сьогодення є однією з базових категорій. Якщо розглядати ідентичність як готовність людини усвідомлено дати відповідь на питання, хто вона – ми можемо говорити про психосоціальну тожсамість, здатність індивідуума робити вибір, асоціювати себе з приналежністю до певної групи. Сьогодні національна ідентичність прочитується як поняття екзистенційного рівня, бо межова ситуація, якою для нас стала війна, оприявнила нові сенси. У розрізі художньої літератури це актуалізувало проблему історичної пам’яті, спроби осягнення культурних кодів, усвідомлення того, як мова, культура, звичаї стають не просто маркерами ідентичності, а й мікрорівнями, на яких і відбувається самоусвідомлення приналежності до тієї чи іншої ментальної системи. Нині сприйняття національної ідентичності можна асоціювати з тим, що користувачі Інстаграму іменують хайлайтом – історією, яка транслюється і не зникає, яскравою історією, що завжди залишається твоєю і з тобою…

Питання національної ідентичності пронизує нашу літературу, починаючи від найдавніших літописів до сучасних романів, у яких інтерес до цієї проблеми набув особливої актуальності в контексті російсько-української війни.

Помітним явищем з цього погляду став роман Анастасії Левкової «За Перекопом є земля». Цей твір демонструє: національна ідентичність – це не статична величина, а складний комплекс, який формується під впливом різних факторів: історії, культури, мови, соціального оточення. Герої роману – кримські татари, українці, росіяни – шукають свою ідентичність, балансуючи між різними культурними кодами.

ПО ОБИДВА БОКИ ПЕРЕКОПУ

Назва роману звучить як антитеза до кримськотатарської приказки: «За Перекопом землі немає». Перекоп – це місце, що поєднує материк із півостровом. Тому значення цього виразу варто розуміти, виходячи зі стереотипів: поза півостровом немає діла до всього, що відбувається на материку. Саме так кажуть герої роману, які живуть у Криму. Однак іронія в тому, що для мешканців материка аналогічно немає землі по інший бік Перекопу, бо в них Крим здебільшого асоціюється з морем і горами, але не з самодостатньою яскравою культурою, етнічними особливостями, проблемами, звичаями. Тому і назву слід прочитувати двопланово: ні півострів, ні материк не знають один одного, між ними відсутні будь-які контакти далі усталених стереотипів сприйняття, а Перекоп слугує водночас і лінією розмежування двох світів, і точкою відліку, з якої починається пошук взаємопорозуміння та віднайдення власної ідентичності головною героїнею, чия позиція викристалізовується в межовій ситуації, коли «Перешийок переламався, півострів став островом і дрейфував у невідомому напрямку. Хоча чому ж у невідомому – відомому: у бік зла. Того, яке здіймається і каламутить воду, що досі була півпрозорою» (с. 337).

ВІД РОМАНУ ПРО КРИМ ДО РОМАНУ ІДЕЙ

Жанрова специфіка роману «За Перекопом є земля» обумовлює пошук шляхів до його прочитання. Авторка визначає жанр чітко: кримський роман. З одного боку, перед нами епос, у якому порушується кримська тема, що випрозорено звучить як на рівні художньо-історичної вертикалі (цикл «Кримські спогади» та оповідання «Над морем» Лесі Українки, в якому авторка актуалізує проблему відчуженості кримських татар, їхнього ворожого ставлення; кримські хроніки М. Коцюбинського та його нарис «В путах шайтана», оповідання «Під мінаретами», акварель «На камені», що стали рефлексією не тільки на його «філоксерне» заслання, а й на пережитий ним Крим у його етнокультурному багатстві й драматизмі; «Помста» В. Домонтовича, де «багато відважних вояків, козаків – сміливих лицарів, наклало головами під вежами Перекопу», коли «гарячою парубоцькою кров’ю напоїло каміння вузьких вуличок Кафи й Гурзуфу»…), так і на рівні нашого часу («Дім солі» С. Тараторіної). Отже, з погляду жанру, роман А. Левкової є одним із перших романів про загарбання Криму. Попри те, що твір містить чимало історичних фактів, реальних географічних назв, у цілому презентує історію анексії Криму, переплетену з нашим зросійщенням, це не є історичний роман, і тим паче біографічний, хоча його авторка і послуговувалась свідченнями очевидців тих процесів і сама могла бути учасницею деяких із описаних подій. Водночас текст роману є виразно етнографічним (розкриває розмаїття і багатогранність культури і звичаїв киримли) та інтелектуальним (пошук ідентичності витворюється через мовний і культурний коди, а текст книги насичений алюзіями, ремінісценціями). Власне, з цієї причини ми прочитуємо історію головної героїні не як основну сюжетну лінію, а як майстерно виписаний життєпис на тлі основних ідей. Тому доцільно говорити про те, що перед нами гібридна форма оповіді – роман ідей, які, власне, і є основними в цьому творі та оприявнені через його героїв і формують концепцію національної ідентичності, тому всі описані події є своєрідним фоном до основної історії про те, як відібрали півострів у корінного населення (аналогія до того, як відбирають Україну сьогодні в українців і як цей процес впливає на формування національної ідентичності). І, звісно, не можна не сказати, що «За Перекопом є земля» – це водночас і книга про дорослішання, дружбу дівчат, які разом попри свою різність на початку твору і віддаляються одна від одної у процесі пошуку себе, виростання фізичного, світоглядного, національного.

ХРОНОТОП ЯК КАПСУЛА САМОПІЗНАННЯ

Хронотоп роману багатоплановий і об’ємний, бо репрезентує історичний, особистісний, ретроспективний, метафізичний рівні. З погляду часу така модель художнього зображення відкриває нам Крим від кінця 1980-х до серпня 2013 року, інкрустуючи оповідь і подіями на Майдані, і висвітленням механізмів пропаганди, що формували образ радянця зі стійким комплексом меншовартості, і екскурс в культуру й традиції кримських татар, що зображується на фоні драми їхньої депортації. Просторово твір охоплює півострів та материкову Україну.

ВІД УТАЄВОЇ ДО ОКСАНИ

Крим у романі постає островом, що дрейфує, стаючи аналогією до України, що історично йде сама до себе. Так само й головна героїня – йде від Утаєвої до Оксани. Упродовж усієї книжки вона не називає свого імені. Її прізвище, – Утаєва, – окрім виразного російського походження, натякає на певну таємницю, прихованість чогось значимого. В кінці історії ми випадково дізнаємось, як звати дівчину, яка, виїжджаючи з окупованого Криму на материк, «гладила пальцями обкладинку паспорта, куплену в час Майдану, коли попередня порвалася…гладила там, де витиснено «Україна» (377–378), і які родинні таємниці пов’язані з нею. Упродовж історії героїня по цеглинці вибудовує вежу власного «я», збирає, вирізблює свою ідентичність, пізнаючи кримськотатарський і російський світи в їхній разючій протилежності. Відповідаючи щораз на питання, хто вона, дівчина відкриває в собі Україну.

«МИ НЕ ПРИМАЖЕМОСЬ, МИ ДОЛУЧИМОСЬ»

Шлях дівчини, що шукає (створює) власну ідентичність, письменниця зображує як шлях пошуку себе, який приводить до вибору України. Символічно, що імені дівчини ми не знаємо майже до останньої сторінки книжки – героїня ніби відкриває своє ім’я тільки тоді, коли готова дати відповідь, ким себе усвідомлює. Їдучи на материкову Україну, персонажка ніби дає відповідь і читачеві, хто вона насправді, що вона не «хороша руська», а цілком свідомо ідентифікує себе з Україною. Героїня настільки впевнена в своєму виборі, що коли ФСБ робить пропозицію піти на угоду й служити їм в обмін на її родинний секрет, вона впевнено відмовляється. В кінці роману Оксана ставить крапку в питанні, як сприймати тих, хто не українець за етнічним походженням, але має українську ідентичність, як побороти комплекс тих, хто «примазались»: «Ми, хто виросли на Дідах Морозах, а не Святих Миколаях, на «Наша Таня громко плачет», а не на «Петрику П’точкіну», ті, хто слухали в підліцтві «Земфіу і «Сплін», а не «Аква-Віту» і «Скрябіна», і «Океан Ельзи» відкрили для себе з російського серіалу «Брат», ми, які йшли ходою в парадах на 1 травня й ніколи не збирались родиною на Святвечір, читали Купріна і Пєлєвіна, а про Курбаса й Андруховича дізналися вже дорослими, що шукає (створює) власну ідентичність ми не примажемось. Ми долучимось» (жирний курсив наш – Н.Г.) (с.381).

(НЕ)ХОРОШАЯ РУСКАЯ: ЩОБ ПІЗНАТИ КУЛЬТУРУ, ЇЇ ТРЕБА ПОЛЮБИТИ…

Оксана Утаєва сформована в російській культурі, вона зростає в середовищі, де українськість є маргінальною, а проросійські наративи унеможливлюють вихід з-під імперського впливу. Це дуже добре відтворено на прикладі шкільного середовища. Показовим є образ однокласниць Оксани – Зойки Ващучки, яка постійно задається питанням: «Навіщо нам українська?» та Ельзари, корінної татарки, що змалку знає кримськотатарську, але читає і розмовляє російською. Не менш важливу роль відіграє контрастне зіставлення двох вчительок – Інни Іванівни, яка безапеляційно вірить у «велич російської літератури» та всіляко підтримує творчі обдарування своєї учениці, що за перемогу в поетичному конкурсі нагороджена поїздкою до «культурної столиці», та Олени Василівни – вчительки української мови, завдяки котрій Оксана поступово відчуває інтелектуальну та й загалом ментальну газоподібність всієї російської культури, розуміючи і те, що кримськотатарська література була розвинута задовго до приходу росіян, а їхня ідентичність викорінювалася фізично.

Щось подібне героїня відчуває і в українській культурі. Дівчина проводить паралелі між цими націями, усвідомлюючи, що коли народ, культура якого постійно зазнавала експансії, депортації, системного і планомірного викорінення, продовжує переповідати свої легенди, дотримуватися звичаїв і традицій, розвивати свою національну літературу, такий народ збереже себе і поборить у собі одвічне нищення росією відчуття самобутнього. Глибоко переживає Оксана й усвідомлення процесів імперського вирівнювання, коли все національне нівелювалося, насаджувалась єдина ментальність радянця. Це тонко ілюструє образ так званого «нефтяника», який щоліта приїздить у Крим на відпочинок і якому абсолютно все одно щодо культурно-етнографічного багатства цього регіону. Врешті-решт, Оксана приходить до розуміння, що таке велика культура: «Мабуть, ота, що оспівує маленьку людину? […] Маленька людина, що страждає на розламах епохи, маленька людина, яку привалює глиба історії, маленька людина, чия доля цілком залежна від можновладців, маленька людина, упевнена, що годі цьому протистояти, готова до всього пристосуватися. Маленька людина страждає від власного ж переконання у своїй малоті. А потім замість «Борітеся – поборете!» – «Тварь ли я дрожащая или право имею?»… Безпросвітна література, яка, замість викликати зневагу й ненависть до такої людини, збуджує до неї емпатію» (с. 380 – 381).

АЛІЄ – ОКСАНА – АЛЬОНА

«За Перекопом є земля», попри інтелектуальний наратив, є також і романом про дружбу дівчат та їхнє дорослішання. На початку історії ми дізнаємося, що головна героїня дружить із кримськотатарською дівчинкою Аліє, в родинному колі якої дуже любить бувати, та з Альоною – дівчинкою, що живе неподалік. Можливо, і вибір імен її подруг не є випадковим, адже імена дівчаток не тільки обрані за принципом відображення культури через номінацію, а й схожі у своєму звучанні навіть фонетично. На фоні такої подібності авторка не називає імені головної героїні. «Я познайомила двох своїх подруг, стоячи між ними. Одна була з мого дошкільного дитинства, друга – та, що прийшла після неї; одна емоційна і жвава, друга – мовчазна й стримана. Одна – кримська татарка, друга – «слов’янка», як у нас зазвичай казали, але коли точно – то українка. А хто така я поміж ними?» (с. 44), – скаже героїня, натякаючи на усвідомлення власної маргінальності, адже вона і не татарка, і не українка. Згодом дівчина зізнається, що навіть заздрить Альоні, бо її бабусі й дідусі – українці, а отже вона «має право говорити українською» (с. 66). Протиставленням до родини Альони стає радянський дід головної героїні, який у подальшому виявиться НКВДистом. Так само протиставляється її сім’ї і родина Аліє, де всі живуть разом, дотримуються звичаїв, бережуть культуру, мають спільний біль та чітке розуміння, хто вони.

ОКСАНА І ВЛАД:  ПОЧУТТЯ

ЯК ІДЕНТИЧНІСТЬ

У стосунках між Владом та Оксаною чітко проглядається сприйняття материковою Україною півострова, в контексті чого викристалізовується ідентичність дівчини. Пригадується епізод, коли героїня говорить, що, приїхавши до неї в гості в Крим, Влад взагалі вперше приїхав у Крим. До того в його розумінні це був тільки півострів з горами і морем. Так само його київське помешкання для Оксани, яка навіть має від нього ключі й коли вони не разом, повертається потай туди, є територією чужою, тією, що «за Перекопом». Тому і матрицю взаємин Оксани й Влада варто розуміти не як любов, а як певного роду відчуженість. Влад сприяє формуванню в Оксани розуміння істинної сутності російської культури, яка свій найбільший недолік зробила найбільшим козирем. У їхніх стосунках домінує свобода. Часто героїня губиться від цієї свободи, відчуває себе залежною від його настрою. Символічним є його подарунок – годинник, що натякає на вічність, безчасся і позачасовість людського щастя, а може і на те, що час для їхніх стосунків іще попереду. Метафора часу закодована й у подарунку Оксани для Влада – дівчина дарує йому пляшку кримського вина, яке хлопець не відкорковує, ніби береже для них, чекаючи саме того часу. Наприкінці роману героїня каже: «Ось тоді я перестала носити на руці годинник. Годинник, подарований Владом наступного дня по освідченню. Годинника Влад мені вже не подарує, а тому його слід берегти як зіницю ока. До «референдуму» годинник лежав у скиньці, а скринька – у сейфі, а сейф – унизу шафи, за рушниками. По «референдумі» я відвезла годинник до батьків у Бахчисарай» (с. 302).

РОДИННА ІСТОРІЯ ТА САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ

Перед нами героїня, чия родина приїхала з росії. Дівчина росла в оточенні російської літератури і культури, в російськомовній сім’ї, де дід був НКВДистом, але знайомство з вчителькою Оленою Василівною, а згодом з Ахтемом і Владом змінює її. Дружба з Аліє на рівні сюжету прочитується як приклад формування стійкого самоусвідомлення емпатійного ставлення до кримських татар, яких імперія вважала однозначно нижчою расою. Цей стереотип в голові дівчини не знаходить місця, оскільки вона щоденно проводить багато часу з рідними Аліє, спілкується з бабусею, яка читає стародавні татарські книжки, розповідає легенди Криму. Особливо ж дівчину вражає депортаційний фольклор – пісні, які виникли в родині Аліє як наслідок виселення татар з їхніх рідних домівок. У романі ці пісні названо «страшними», тому що на момент зображення героїв, події, про які вони співають, уже в минулому, але і в родині Аліє про них пам’ятають. Героїня осмислено обирає стати на захист кримських татар, оскільки співпереживає їхній історичній долі, відчуває їхні культурні цінності як загальнолюдські, а отже приймає як свої. Спроба дослідити весільний фольклор прочитується як спроба долучитися до великої родини ментально – на рівні пізнання культури іншого та розуміння її цінності. Тому посилюється її дружба з Ахтемом, що сприяє її світоглядному становленню, і приходить усвідомлення того, що росія не визнає інших, не таких, як росіяни. Подібний біль відчуває Утаєва і за українців, адже історично вони мають аналогічну проблему. Таким чином, дівчина, яка є етнічною росіянкою, обирає Україну, а Утаєва стає Оксаною. Авторка роману залишає певні вкраплення родинної таємниці Утаєвих, адже попри НКВДистське минуле її діда (прадіда), російське походження рідних, її бабуся, звертаючись до неї, вживає слово «люба», що характерно все ж для українців. Тож, можливо, прізвище героїні приховує й генетичні причини української ідентичності

Динаміка самоусвідомлення відбувається від розуміння себе чужою, що прагне стати своєю, але не тільки на рівні прийняття зовні, а й глибоко зсередини. До України героїня приходить через пізнання Криму, осягаючи матриці історії українського і кримськотатарського народів як жорна, що мають змолоти усе російське.

На початку твору ми знайомимось із героїнею, яка цілком захоплена всім російським. Трохи згодом Оксана характеризує себе так, як її називають в родині Аліє: «Я всього лишень подружка з хороших русскіх!» (с.131). Зростаючи в одному середовищі разом з татарами, дівчинка дуже швидко усвідомлює, що мова є маркером «свій-чужий», тому стає «своєю», хоч зовні й не схожа на місцевих мешканців. Її захоплює стійкість і принциповість кримськотатарської сім’ї. «Це наша мова, чужі не гідні нею розмовляти» (с.84), – так говорить бабуся Аліє, формуючи в очах Оксани поняття, що таке самоідентифікація.

Історія її становлення помережана усвідомленням нею історії кримськотатарської родини, яка крок за кроком поверталась на материк після депортації, бодай на кілька кілометрів переселяючись усе ближче до своєї історичної батьківщини, адже будучи позбавленими свого дому, татари хотіли хоча б повернутися в рідну землю.

Наступним етапом для героїні стає її вростання в багатство культурних пам’яток того народу, доля якого стає для неї важливою: коли Влад запитує дівчину, чи відчуває вона кримськотатарські пам’ятки своїми, Оксана каже: «Я відчуваю їх «їхніми». Але оскільки я іноді почуваюся «ними», то й відчуваю це все «своїм» (с.189).

Переосмислення попереднього досвіду, усвідомлення загальної історії як спільної відбувається з початком Майдану: «Того вечора перед сном я знов переглянула світлини усіх загиблих Небесної сотні. Лягаючи спати, я відчула, як вони стали навколо мого ліжка – ніби сторожа. Страшно не було – хоч ми й опинились по різні боки буття, та сторона барикад у нас була спільна» (с. 242).

МОВА ЯК МАРКЕР ІДЕНТИЧНОСТІ

Важливу роль у конструюванні національної ідентичності відіграє мова. Ще з дитинства, усвідомлена Оксаною як форма розрізнення своїх і чужих у домі Аліє, мова мала значення. Однак розуміння, чому вона внутрішньо тягнулась до української ще зі школи, попри авторитетний вплив Інни Іванівни та подив однокласниць, для чого вчити українську взагалі: «Ось навіщо у старших класах я почала говорити, бодай з друзями, українською, сама не спроможна пояснити такі свої дії. Ось чому нам усім треба було перейти на українську ще тоді. (…). Щоб пізніше Росії, з її братской любовью, пронизаною насильством, не було підстав нас «захищати» (с. 299).

«Ми весь час жили поруч. Це були мої земляки. І що тепер з ними діється?» (с. 312), – скаже сама до себе героїня, розуміючи, що Перекоп – не так географічне, як ментальне розрізнення культурного досвіду.

Остаточне самоусвідомлення себе українкою приходить до дівчини тоді, коли вона їде на материк. У її самокритиці окреслюється глибоке усвідомлення себе: «Це я – недоробила. Я – недогледіла. Я – була недостатньо сумлінна. Я – завжди все робила для власного задоволення. Я – грантоїдка. Я – працювала для себе, а не для суспільства. Я – їздила на майдан у Київ замість того, щоб ходити на Майдани у Сімфі. Я – не вивчила кримськотатарську як слід. Я їздила підлітком у Москву. Я – росіянка. Я – онучка НКВДиста» (с.319).

Отже, художнє втілення проблеми національної ідентичності в романі «За Перекопом є земля» А.Левкової здійснюється на рівні репрезентації пошуку героїнею свого імені. Це стає можливим завдяки багатоголоссю (роман побудований на розповідях різних персонажів, що дозволяє створити багатогранну картину подій і поглядів), символізму та психологізму. З художнього погляду ці домінанти реалізуються в тексті через порушення проблеми історичної пам’яті (кримських татар та своєї особистої родинної таємниці), культурні коди (міфи, легенди, обряди, звичаї), мову, яка постає як критерій ініціації людини. У цьому ключі важливо говорити, що художня модель національної ідентичності в романі постає в єдності, свободі, патріотизмі представників того чи іншого етносів, а тому з погляду сьогоднішньої війни прочитується як історія, яка триває.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.