«На віддалі сльози»

 
(Петро Сорока. Жезл і посох. – К.: Український пріоритет, 2015. – 336 с.)
 
Надія Гаврилюк
 
Що спільного в  історіях гетьмана Івана Мазепи та письменника і отця УГКЦ Тимофія Бордуляка, чиї денники за 1714-1716 та 1930-1933 рр. подає читачеві Петро Сорока? Часи Хмельниччини (у першого – безпосереднє минуле; у другого – минуле далекого предка); спрага «розбудити зорю ранкову», наблизити новий день рідного краю на полі ратному («Жезл») і на полі духовному («Посох»).
Як на мене, ці твори можна читати як дзеркало одне одного. Перша частина «Жезла» під назвою «Будитиму зорю ранкову» співвідносна із першою частиною «Посоха», що зветься «Тягар».  Справді, у кожного свій тягар – тягар влади над людськими долями і душами, тягар сльози через те, що «Тепер правда лежить в долі, а неправда в добрій волі» (Іван Мазепа), тягар відповідальності не лише за вчинки, а й за помисли.  Бо ж «хотілося б думати про кожну людину чисто і світло», але…  Є страх, є гріх, є страждання і сльоза. «Посейбік сльози – людське серце, потойбіч – Божий лик».
І коли душі здається, що вона «у тіні хреста» (так зветься друга частина «Жезлу»), цей хрест – не гетьманський жезл і слава, то біль через постійну загрозу уярмлення рідної землі сусідніми державами. Найважчий хрест – то ярмо неволі. І тоді молитва слізна про єдине: «Тільки б не здірчавіла душа», тільки б не здичавіла. Не уподібнилася злу, не надломилася під тягарем. Тільки б бачила, стоячи під хрестом, не лише трагедію розп’яття, але й  прозирала Воскресіння – Боже, власної душі, рідної України.
«Моя віра таке диво передбачає», – так міг сказати не лише Федір Жук, автор діаріуша часів Мазепи. Так міг сказати і сам гетьман. Так міг сказати і Тимофій Бордуляк, що добровільно служив рідному народові як священик і як письменник. Служив, бо вірив у воскресіння. Господнє. Особисте. Державне. «У тіні хреста» бачив ярмо любові, що спонукало його забути про особисті зручності та письменницьку славу і наслідувати Бога, що з любові жертвувався іншим. «Ярмо моє любе, тягар мій легкий», – такий епіграф міг би бути до другої частини «Посоху».
Заключна частина «Жезлу» зветься «Душа при свічці».  Яка символічна назва! «Зрозуміти Євангеліє можна тільки при свічці». Душа і має бути Євангелієм, живим Євангелієм! І зрозуміти Євангеліє можна лише при свічці. При свічці для молитви, при свічці для письма (чомусь мені уперто зринає у свідомості «Автопортрет з свічкою» Тараса Шевченка, 1845).  Запалюючи цю свічку, душа не вийде впорожні із життя. Бо збагне найістотніше: «Хто марить німбом, отримає терновий вінок. Смерть увиразнює велич і змалює мізерне». Вона почне дивитися на світ так, як дивиться Бог, не розрізняючи великого і малого гріха. Бо і «малий» гріх – великий, оскільки порушує заповідь любові до ближніх і Бога…
Завершальна частина «Посоху» – «Під крівлею Бога небесного» має підзаголовок «духовні пошуки». І читач осмислює ті пошуки, зіставляє їх із власними. Невідь-чому, та здається мені, що екстремальна ситуація не є тільки виявом інстинктів, бо тоді б усі її уникали, але ж є люди, які важать своїм життям заради інших… Як на мене, екстремальна ситуація виявляє душу так, як виявляє її тиша і спокій – це два боки однієї медалі, що зветься пожертвою життям. Обидва боки – героїчні, тільки екстремальна ситуація вимагає миттєвої пожертви, а тиша і спокій – пожертви щоденної праці. Для першої потрібно відваги, а для другої достатньо духовної сили…
Доки Ісус не вказав на інші причини, вважали, що будь-яка хвороба від гріха походить. Власного або родинного. Потім вважали, що хвороба від гріха уберігає. А ще є думка, що хвороба до гріха доводить. Коли душа впадає в розпач через хворобу – хіба ж не грішить? Коли ж приймає все, уповаючи на Бога, хіба не уникає гріха розпачу і гордині, бажаючи панувати над своїм життям? Однак, гадаю, хвороба є лише лакмусовим папірцем і не вона веде до гріха чи відводить від нього, вона тільки допомагає проявитися настроям душі, аби та побачила себе «при свічці»… Аби пізнала правду і відкинула брехню. Бо «брехня не має свого місця на землі, вона займає місце правди».
Чи можна годити Богові і читачам одночасно, несучи «пам’ять на віддалі зомлілого слова»? Ось слова апостола Павла із Послання до Галатів: «Хіба я отим запобігаю ласки у людей чи в Бога? Хіба намагаюся людям подобатися? Якби я ще й людям хотів подобатися, я не був би Христовим слугою» (Гал. 1:10). Це не значить, що слово не подобатиметься людям. Подобатиметься, але не всім. І це добре. Бо «горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні!» (Лука 6:26). Слово Боже саме «живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця (Євреїв 4:12). І слово людське, коли не відділене від Божого, має подібну силу. Тому важливіше подобатися Богу, а слово саме просіє читачів….
«Людина просить малого, Господь дає велике»… Дає жезл, дає посох: «Твій жезл і твій посох – вони мене втішать» (Пс. 22, епіграф до книги). Не мій жезл, не мій посох – Твій. «Богові не потрібна людська слава, Він хоче, щоб людина жила і працювала для слави небесної». І серце підказує, що на першому місті не жезл справедливості, а посох Доброго Пастиря. Маємо приклади того, як пастир став царем (цар Давид, Ісус Христос), але чи ставав цар пастирем? Ратне поле у боротьбі з окупантами важливе, але перша перемога здобувається на полі духовному, «при свічі» молитви, свічі письменницькій.

№15 (203) 28 липня 2017