На грані світла й любові

1

Роздуми над збіркою Станіслава Шевченка «Незрима грань»
Невидима, незрима грань відділяє в нашому світі добро від зла, радість від скорботи, правду від брехні, чистоту душі від захланності, жадібності й лицемірства. Поет-філософ Станіслав Шевченко уже вкотре своєю творчістю наносить на суспільну карту найгарячіші точки проблем. Не випадково збірка «Незрима грань» (Київ, «Задруга», 2017) відкривається програмовим віршем «Несхитно вірю в Україну».
Вітчизну, як і матір, не вибирають. Попри всі болі й тривоги, трагічні й сумні сторінки в історії рідної землі, попри «сумнівну лжепророків піну» ліричний герой знаходить у своїй душі впевненість: ще настане час, коли «плем’я нелукаве» мудро вирішить усі суспільні й політичні незгоди. Свою віру в незламність України та її щасливу долю автор порівнює з найвищою вірою в Бога, адже вона була розіп’ята на всіх вітрах історії, і однак воскресла:
 
Несхитно вірю в Україну,
Як у Ісуса на хресті.
 
Глибинні проблеми суспільного буття, власні болючі роздуми про долю рідної землі й світу автор зосередив у розділах «Під рушником райдуги», «Сурми над сумом», «Шум електронної ріки», «Ключі поезії», «Полюси любові». Народження першого вірша поет називає «пробудженням»:
 
Як перші рядки написав, після сну,
У зшитку шкільному – і сам не збагну.
Ніхто не напучував і не велів.
Любове, князівно, ти авторка слів!
 
Ліричний герой розмірковує про своє місце і на землі, і в поетичній творчості, доходить висновку: кожному, як легендарному Антею, щоб здійснити задуми, потрібна сила і підтримка рідної землі («Моя дорога», «Земля предків», «Райдуга», «Країна У»). Колись Юрій Яновський втілив свою мрію про майбутнє України в поетичній збірці «Прекрасна УТ». Станіслав Шевченко продовжив часову паралель: миролюбній Україні, як ніжній, граційній дівчині, нелегко у світі «жадібних примар» зберегти своє мелодійне єство.
 
Вона чекає на провидця,
Задивлена у міражі,
Немов граційна танцівниця
З похмурим світом на межі.
 
Про миролюбну вдачу та працьовиту завзятість українців – вірш «Толока»:
 
Дискусій хвилі пінні…
Та, як тут не лукав,
Усюди в Україні
Потрібна толока!
 
Українці в скруті завше підтримували одне одного, не вимагаючи нічого натомість, тому й вистояли. Слід би нам відновити цей прадавній звичай, особливо в містах, де розрізненість переростає в байдужість і відстороненість.
Туга за минулим усе частіше стукає до серця поета («Життям розорюю межу», «Із вічністю старий вже віч-на-віч», «Де замість ферми – голі крокви», «Конспекти землі», «Груша з пізніми плодами»). У генетичній пам’яті українського народу зберігається святість колиски й перших дитячих стежок, святість рідного джерела й білої хати, що на ментальному рівні уособлює любов до Вітчизни. Поетові болить ставлення сучасників до українського села, у якому все більше стає покинутих напризволяще хат, зарослих бур’янами городів.
 
Де замість ферми – голі крокви
Стирчать, сльозяться в дощ-туман,
Де перші від порога кроки
І перший у житті роман,
Де непролазні хащі-гущі,
Пирій, і терен, і полин,
Де люди позникали сущі,
Немов спинився часу плин –
Лиш ґелґотять прилітні гуси…
 
Проте в рядках, сповнених суму за втраченими святинями, оптимістичними акордами пробиваються віра й упевненість у незнищенності українського роду:
 
Онукові Сашкові
Життям розорюю межу
Часів минулих і майбутніх.
Як дід і батько, – сад саджу
І поминаю незабутніх.
Вони полинули туди,
Де загадкова невідомість…
І ти ще виростиш плоди,
Нових часів напишеш повість.
 
Майже кожну збірку Станіслава Шевченка пронизує болюча нота пам’яті про Голодомор 1933 року. У кожному з нас – спогади батьків і бабусь, у кожному – спадкова пам’ять поколінь, але не в кожного душа, як струна, вихлюпує з октавами поезії акорди болю. У вірші «Зелене жито» мовиться про прадіда, сільського богатиря Петра Підкову, який «знав криниці, що снагою повні, і причащався із отих криниць». Проте невблаганна рука голоду зломила й Петра.
 
Як з хуторів погнали до колгоспів
Селян, мов окунів до ятерів,
Явився – голод! – і побори поспіль –
Все вимели… тож прадід захворів.
 
А коли навесні зазеленіло жито, багато хто, божеволіючи від голоду, наїдався тих колосків востаннє…
 
В тім житі – його стежка на той світ.
Давно подвір’я роду запустіло,
Але про те, що діялось колись,
Мені на вітрі листя шелестіло
Двох лип, які на старість обнялись.
 
Кожен поет якоюсь мірою філософ. Він прагне по-новому осмислити сучасну дійсність, відтворити синтез власних вражень, переживань, почуттів. Чи можна бути самотнім серед людей? Можна, коли тебе не розуміють, коли всі поспішають, кожен заклопотаний своїм. Можна загубитися і потонути серед людської байдужості.
 
Ми в натовпі знов губимо людину,
Ми у юрбі втрачаємо себе.
Не бачимо, що небо голубе,
Не дивимось на зоряний годинник.
У натовпі – «марнота всіх марнот» –
Доречні тут слова Еклезіяста.
На натовп зверхньо поглядає каста,
Багата і далека від щедрот.
 
Зміст вірша глибоко філософський. Щось важливе ми втратили у стрімкому плині прогресу, захопившись зовнішнім блиском престижності, моди, іміджу, протекцій, вигідних знайомств, ми розучилися бачити людське в людині, співчувати чиємусь болю й самотності. Доброта й людяність декого влаштовують тільки у вигляді благодійних акцій. Це вірш-біль, крик про допомогу, заклик отямитися й зрозуміти нарешті, що головне все-таки – не скороминущі проблеми й клопоти, а людина з її радощами й болями, почуттями, переживаннями. Адже людство складається з окремих осіб, де кожен – це цілий світ, по-своєму величний, прекрасний і неповторний.
Людина духовна ніколи не втомиться шукати істину, сенс життя; ніколи не стане рабом обставин, навчиться розрізняти добро і зло, красу й потворне. Тиша зруйнованих храмів наводить на роздуми: кому все це було потрібно? Убивши дорогоцінне в душі народній, моральні браконьєри відкрили шлях цинізму, вандалізму, бездушності.
 
Огорнуло село позачасся,
Хоч буяє земля, зріє колос.
Помирають старі без причастя,
Линуть душі без сповіді в космос.
Душі прагнуть хоч церкву маленьку
Чи хоча б край дороги капличку.
Поховайте, як предків, стареньку,
Прочитайте священну молитву.
 
У чому все-таки суть людського життя, людського існування? Для чого ми живемо на світі? Один проживе довше життя, але його скоро забудуть. Інший, як зоря, – відпломеніє й погасне, але світло його довго сяятиме людям, зігріватиме теплом творчості, людяності, доброти. В чому твоє призначення на землі? Як важливо зрозуміти це вчасно, щоб зуміти реалізувати себе, свої можливості. Станіслав Шевченко стверджує: у згоді, в любові, в буянні колосків, у продовженні роду і життя («Хочу згоди», «Хвилі життя», «Летіть, зернята, в землю чорну»).
 
Не рушити гір каміння,
Не знищувати глибини,
Пророщувати насіння –
Покликання для людини.
 
Палкому серцю поета не дають спокою насущні проблеми. Біль за рідну неньку Україну, її минуле і майбутнє, роздуми про сутність життя, про спадкоємність поколінь, про те, що кожен мусить залишити щось по собі нащадкам, щоб світ навколо нас не біднів, а багатшав, сповнювався неперебутного змісту, – така тематика багатьох віршів Станіслава Шевченка. Автор легко творить метафори на межі чуттєвості й інтелекту, на грані між лірикою і математикою. Недаремно за освітою Станіслав Шевченко – кібернетик. Йому близькі й знайомі суперечки про штучний інтелект, про біологічних роботів, про ритми епохи та НЛО. Розділ «Шум електронної ріки» поет присвячує вченим, чиї дослідження близькі до поетичного осяяння, – академіку Віктору Глушкову, поету і археологу Борису Мозолевському, безіменним ученим-дослідникам, для яких головне – не досягнення мети за будь-яку ціну, а чистота помислів і виваженість рішень.
 
«Ні, захищатись – не готовий! –
Зітхнув. – Іди ти, бісе, геть!».
Відчув тоді – зраділа Совість –
Неофіційний опонент («Помилка в дисертації»).
 
Майже в кожній збірці Станіслава Шевченка є вірші, присвячені роздумам про свою творчість, про призначення поетичного слова, про народження вірша. «Ключі поезії» – промовиста назва розділу збірки «Незрима грань». У ньому автор звертається до великих попередників – Тараса Шевченка, Павла Тичини, Володимира Забаштанського, Марусі Чурай. Розмірковує про велику відповідальність поета перед людьми, перед власною совістю. Час усе розставить на свої місця, – стверджує автор у вірші «Передбачення»:
 
Ніхто ще за час не повідав точніше,
Чий в ритмі епохи потужніший крок.
Хто совістю, повістю, серцем чи віршем
Є істинний, а не фальшивий пророк.
Не тіштеся власним пророцтвом і гаслом,
Неначе й епоха вже ваша кума.
Не грайтеся з часом, як полум’я з гасом.
Він бачить за нами – де нас вже нема!
 
Іще одна сторінка творчості поета, про яку не можна не згадати, – це інтимна лірика, поезія про кохання. Станіславу Шевченку вдалося сказати оригінальне слово про животворні емоції цього найвищого людського почуття. Вічна тема знаходить в особі поета свого неповторного співця. Ліричний герой його збірки – то наш сучасник, духовно багата людина, що вміє бачити і тонко відчувати красу. Його почуття чисті й щирі.
 
Мені спалахнуло волосся руде
Кометою в космосі осені.
Не стрілись ми більше з тобою ніде.
Чи є ще в очах твоїх просині?
Над шурхотом листя –
звабливий твій сміх,
Такий безтурботний, щасливий…
А те ластовиння на щічках твоїх
Чи теж відлетіло у вирій?
 
Древня мудрість говорить, що справжній чоловік повинен за своє життя збудувати дім, посадити дерево, виростити сина. Кожен приходить у цей світ, щоб залишити слід по собі, щоб прокласти місточок у майбутнє – хай то буде прекрасний сад або чудово написана неповторна книга, хай то буде мудрість, яку приймуть до серця рідні діти, хай то будуть сонячні будівлі або щедрі врожаї, вирощені власними руками, – і тоді не лякає ні полудень віку, ні осінь життя.
 
Іще заплачу сивинами
За білий світ із дивинами:
У білім – всі кольори!
Біліти краще у щирості,
Біліти краще у щедрості,
Лиш довго, зоре, гори.
 
Отже, лірика Станіслава Шевченка може задовольнити щонайвибагливішого поетичного гурмана, вона заслуговує на найвище визнання і нагороди.
Тетяна Чумак, філолог, кандидат педагогічних наук
«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019

Прокоментуєте?