“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
Ця виболена, вистраждана Людмилою Житньою протягом тридцяти п’яти років книга «Чорнобиль – очима жінок» відтворює пекельно болісну правду про наймасштабнішу у світі Чорнобильську катастрофу. Кожне слово, кожне речення, кожна сторінка цієї сповіді про бачене, пережите і непосильно душевно болюче жінок-ліквідаторів та евакуйованих таїть у собі частинку тієї живої пам’яті, яка наповнена біллю людських помилок, людських втрат і людських нездійснених надій та мрій.
Цінність цієї унікальної книги-«інтерв’ю з атомною катастрофою», книги-сповіді, книги-дослідження про те, чому і як у ядерному «зашморгу забилась Україна» від смертоносного подиху «мирного атома», надзвичайна, виняткова. На полиці світової й національної історії ця сповідь про пережите, виболене і переболене жінками Чорнобиля, дітьми Чорнобиля, медиками, артистами, журналістами, художниками, очевидцями страшної катастрофи ХХ століття, займає першорядне місце.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Людмила Житня, працюючи лікарем-акушером, згодом координатором діяльності в Україні від Французької благодійної асоціації «Привіт дітям Чорнобиля», пізніше у Київському міському центрі радіаційного захисту населення, багато часу провела в розмовах із пацієнтами, переважно жінками-ліквідаторами та евакуйованими із зони відчуження. Вона слухала їх, цих жінок, які пережили трагедію того квітневого ранку 1986 року, що перевернув їхнє життя і наповнив їхні трагічні долі невтишимим болем і скорботними спогадами, плакала разом із ними, пропускаючи крізь своє серце спільний біль Чорнобиля. Тому й зобов’язалася донести до світу і живу правду про драматичні долі звичайних жінок, на плечі яких лягло невимовно важким тягарем Чорнобильське лихо, і власні роздуми про ті трагічні дні, що потрясли світ, та хронологію подій про причини і наслідки тієї катастрофи.
Людмила Житня зуміла «оживити», за висловом Ліни Костенко, «страшні слова, коли вони мовчать». Бо багато невимовленого, не виповіданого «прочитувалось» у їхніх сльозами залитих очах, у їхньому страдницькому мовчанні. Сама спонука створити цю книгу-сповідь, книгу-мартиролог, про що свідчить авторка, – це потужний духовний поштовх до оприявлення гіркої правди про жах і страждання, про біль розлуки з рідною землею, з отчим краєм… Тому й згадалися їй щемливі слова Ірини Жиленко:
А лицарі печальної подоби
цілують землю у чумні вуста.
Немов царівну в кришталевім гробі.
Але казки залишили Чорнобиль.
Ця книга – це також і жива легенда про Чорнобиль, вимовлена і відтворена живими словами й образами. І саме цим вона пов’язується із давньою історією цих країв. «Спинися і схили голову – перед тобою Древлянська земля із смутком ядерної катастрофи. Перед народом, який жив тут віками і як пісок розсипався по всьому світу. Боже, допоможи нам грішним здолати цю біду».
Вражають відомості про установлену неподалік від ЧАЕС радіолокаційну горизонтальну станцію «Дуга», яка виконувала функцію раннього виявлення пусків міжконтинентальних балістичних ракет, «Дуга», електропостачання якої повністю відбувалося за рахунок атомної станції. Кричущим безглуздям було будувати цей стратегічний об’єкт поряд із ЧАЕС.
А місто-привид, «чорна перлина» Прип’ять! Про неї гіркі слова Олександра Сироти, віцепрезидента міжнародної громадської організації «Центр Прип’ять com»: «Людина, що відвідала це місце, вже ніколи не зможе жити так, аби після неї залишилися мертві міста…»
Ми атомні заложники прогресу,
Вже в нас нема ні лісу, ні небес,
Так і живем від стресу і до стресу,
Абетку смерті маємо – АЕС.
Не знаю, коли і де написала ці рядки Ліна Костенко. Можливо, вони народжувалися в цій, опоясеній колючим дротом Зоні відчуження, куди багато разів вона виїздила на пошуки і збір вже майже втрачених етнічних цінностей Українського Полісся. Як зараз бачу: виходить із під’їзду письменницького будинку по вулиці Олеся Гончара ця дивовижна жінка, яку називають Чорнобильською Берегинею, одягнута в куртку-штормівку, в гумових чоботях і вирушає в Зону – в цей, за її словами, «сад потойбічний, сюрреалістичний – квітучий сад із прекрасними яблуками в радіації. Рай навиворіт».
Пригадалася книга повістей, оповідань і поезій «Жінка у зоні» Світлани Йовенко, яка також багато часу провела в Чорнобильській зоні. Перебувала там у складі кінознімальної групи Роллана Сергієнка в усі пори року, допомагаючи, спостерігаючи за роботою цього режисера-подвижника, ім’я якого навіки вписано в історію багатостраждальної України. Хіба це не творчий і громадянський подвиг створення ним по «гарячих слідах» семи фільмів про Чорнобильську катастрофу та Зону відчуження: «Дзвін Чорнобиля», «Поріг», «Чорнобиль поруч», «Не питай, по кому дзвонить дзвін», «Чорнобиль. Післямова», «Музей неминучості».
… І її, цю дивовижно талановиту і красиву жінку, «жінку-театр», так назвала Світлану Йовенко її подруга, поетеса Любов Голота, як нині, бачу: виходить із нашого будинку по вулиці Олеся Гончара, осяючи мене лукавою посмішкою і вітанням: «Привіт, Жулинський!» На моє запитання: «Знову туди? В Чорнобиль?», відповідає: «В Зону». Там, у Зоні, народжувався поетичний цикл «З Чорнобильського зошита», повість «Жінка у зоні», а ще раніше, в трагічному 1986 році, Світлана Йовенко драматично «вибухне» поемою «Вибух», назву якої упродовж двох місяців не пропускали до друку в журналі «Вітчизна», бо ж за офіційною версією жодного вибуху на ЧАЕС не було. «Навпіл розкраяне лягає серце…» У коментарі до поеми «Вибух» під назвою «Те, що лишилося за віршами» поетеса написала: «Минуло понад два роки, відколи поставлено останню крапку в поемі «Вибух». Увесь цей час моє життя, як, власне, й з перших місяців аварії, було так чи інакше пов’язано з мужніми людьми, які працювали на ЧАЕС, брали участь у ліквідації наслідків аварії, а також і з тими, хто назавжди покинув зону і рідні гнізда».
Крізь зболене хворобами і операцією серце Світлани Йовенко перетікала ця жорстока і чиста правда про тих, самовідданих жертовних героїв і героїнь, про тих хлопчиків – мужніх синочків, воїнів честі й національного обов’язку, переважна більшість яких своєю смертю відмінили «тисячі, може, смертей».
Зойкнула Земля чаїним крилом! –
Сину, вбережи і захисти! –
Вийшла мати із іконним
ликом:
Йди, синочку. Хто ж,
коли не ти?..
Спалахнуло небо.
впало крижнем:
Сину, вбережи і захисти! –
Вийшла Жінка з немовлятком ніжним:
Йди, коханий, хто ж,
коли не ти?
Поема «Вибух» Світлани Йовенко, як і сповідальні спогади жінок Чорнобиля в книзі Людмили Житньої, «належить саме часу першого потрясіння», тому залишається і як найдостовірніший документ-свідчення про злочин комуністичної тоталітарної системи, і як художній документ в емоційній площині особистісного першоосягнення факту цього злочину.
Реалії, страшні реалії сьогодення з руїнами Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Маріуполя, Ізюма свідчать про те, що страхітлива ерозія зла глибоко в’їлася у свідомість і підсвідомість ординської імперії. Адже це саме звідси (академік Александров) були запевнення в абсолютній надійності ядерного реактора РБМК-1000, і досі до кінця непрояснений вибух якого і спричинив Чорнобильську катастрофу.
А тим часом саме створення АЕС у безпосередній близькості від столиці України, а саме у верхів’ї річок та ще й у сейсмічній зоні, було, по суті, екологічним злочином, який мав апокаліптичний характер. Людмила Жиленко настільки була вражена цією наймасштабнішою технологічною катастрофою в світі, що занурилася в пошуках розгадки таїни чорнобильської біди в передбачення-попередження, які читаються на папірусах, у зашифрованих текстах, зокрема, в Біблії, в посланнях Мішеля Нострадамуса, французького монаха Раньо Неро, тібетського гуру Самдена… Але особливо вражають слова журналістки Любові Ковалевської, яка написала за місяць до Чорнобильської катастрофи про недоліки та брак на будівлі третьої черги ЧАЕС: «Коли я почала боятись? Якось мені принесли документи, показали цифри, факти та інше – те, чого я взагалі не знала, але писати тоді в мене не вистачило сміливості». Та все ж у «Літературній Україні» з’явилась стаття-попередження про визрівання «української катастрофи» Людмили Ковалевської, та її правда була проігнорована. І біда не забарилася. Читаємо «Чорнобиль – очима жінок» у книзі свідчення Раїси Кощеєвої. Коли пролунав вибух, вона була на зміні в турбінному цеху ЧАЕС.
«Відчуття, наче будівлю щось підняло вгору й опустило. Так тричі… Це шок! Я пробігла по цеху, придивилася і записала всі параметри…
Я була одягнена в тоненьку кофточку-майку, у штанах-шароварах і домашніх порваних капцях… У такому одязі вийшла на територію станції і подалася в обхід. На брівці стояли пожежні машини. У машинах – нікого!.. Зайшла у черговий відділ, хотіла розповісти про те, що бачила…
«Почекай, не до цього… Напиши доповідну!..»
І вже потім, у розмові з авторкою книги, ця жінка відкриє зранену душу: «Дивуюся: чому я ще живу при тій дозі опромінення, яку отримала? Можливо, розповісти вам про те, що я пам’ятаю… Відчуваю – мені стало легше після розмови з вами. Я стала віруючою людиною. Мудро дивлюся на життя. Навчилася прощати… Не можу зрозуміти, чому так багато ненависті на нашій грішній землі? Чому люди вбивають один одного? Наші сусіди – росіяни, з якими ми жили в одній родині, сьогодні – наші перші вороги…Що це? Світ перевернувся?»
Це було записано 11 грудня 2017 року, а нині ми вже переживаємо повномасштабну війну, розпочату рашистським агресором. І книга про Чорнобиль, і обпалені атомною катастрофою людські долі ще раз нагадують нам про вразливість людської цивілізації, про загрозу «радіації зла», яку поширюють із Кремля російські неоімперіалісти, військові злочинці. Це вони опромінили злом людяність і духовну суть власного народу. І намагаються опромінити злом нас і світ.
Велика подвижницька праця Людмили Житньої, яка акумулювала у своїй книзі величезний обсяг документів і свідчень, літературних і художніх творів, заслуговує на оприявлення й англійською мовою, оскільки ця трагедія ХХ століття є планетарною і людство ще не осягнуло всю глибину її згубних наслідків.
Із глибоким скорботним співпереживанням, із щемким материнським болем та зі щирою любов’ю і сердечним співчуттям до тих жінок-ліквідаторів і евакуйованих, які постраждали від чорнобильського лиха, творилася Людмилою Житньою ця книга. Книга, по вінця наповнена стражданням, переживаннями, прощаннями, благаннями, трагедіями і героїзмом, любов’ю і терпінням, пересторогами і вдячністю тим, хто жертовно працював, боровся і загинув заради порятунку України і Європи.