“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
У столичному видавництві (“Ліра-К”) готується до друку книжка спогадів про Василя Яременка. Пропонуємо до уваги читачів статтю Миколи Жулинського, вміщену в цій книжці.
Перемогу здобуває не сила рук
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
і не досконалість зброї, а сила духу
(Йоган Ґ. Фіхте)
У своїх роздумах про те, «що таке народ у вищому розумінні цього слова і що таке любов до Батьківщини» основоположник і теоретик німецького політичного націоналізму Йоган Ґ. Фіхте висловив упевненість, що кожен народ здатний «утвердити в собі образ духовного, самостійного світу і бути охопленим любов’ю до нього…». Навіть за умови, що для досягнення цієї високої мети буде задіяна не переважна більшість народу, а лише її найвищі представники та керманичі, які потребували б свободи для своєї нації.
Мова, звісно, йде про культурну та інтелектуальну еліту, громадянським обов’язком якої є відродження, звеличення та захист національної культурної самобутності нації, творення «нації-держави» (Гегель).
Англійський філософ і антрополог Ернест Ґелнер у своїй книзі «Нація і націоналізм» стверджує, що нація – це така суспільна конструкція, в якій задіяна передусім інтелігенція.
Вчений вважає ідею нації універсальною та нормативною і наголошує: «Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли їх об’єднує одна культура, яка, у свою чергу, означає систему ідей, знаків, зв’язків, способів поведінки та спілкування».
По суті, цю ж думку про домінантну роль культури у формуванні нації та її визначенні поділяє німецький історик Райнгарт Козелек, стверджуючи: «Нація стала поняттям культурного руху», оскільки формування культурної ідентичності є запорукою створення «культивованої і заснованої на ідеалах гуманізму національної держави».
Очевидно, що культурна ідентичність виступає конструктором власного національного образу і гарантом формування власного духовного простору на власному полі культури та спільної мови. Саме тому така важлива роль культурної та інтелектуальної еліти, яка виробляє, формує спільну систему цінностей і навколо цих спільних цінностей і завдяки їм консолідує суспільство.
Для часів Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша, як і для часів Івана Франка і Лесі Українки, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Миколи Міхновського і Бориса Грінченка чи не найважливішою проблемою був низький рівень національного самоусвідомлення переважної частини української людності. Ситуацію змінити могло виховання, освіта, навчання на основі рідної мови, національної історії, традицій, вірувань, звичаїв. Але для цього необхідно мати національно свідому еліту, потужний корпус інтелектуалів, культурно-освітніх діячів, які виробили спільну для свого народу шкалу національних цінностей і пріоритетів і консолідували суспільство навколо цих спільних цінностей, які базуються на культурі, освіті, науці, літературі та мистецтві, духовності.
Національний світогляд людини формується передусім мовою, культурою, традиціями, духом нації, витворюючи її культурну своєрідність та мобілізуючи національні творчі сили задля досягнення чи не найважливішої мети: витворення «з величезної етнічної маси українського народу, української нації, суцільного культурного організму» (Іван Франко). Цю місію творення нації як «суцільного культурного організму» поклав на себе Борис Грінченко, здійснюючи величезну наукову, культурно-просвітницьку, педагогічно-просвітницьку роботу. Цей наддніпрянський громадівець-народник глибоко усвідомлював, що без піднесення рівня національної свідомості, відродження історичної пам’яті, національних звичаїв і традицій, без повернення української мови в школу, без «добрих українських книжок для народного читання», які б формували національний світогляд, високу моральність і духовність, неможливо звільнитися від імперського гніту, тиранії і деспотизму, а отже зупинити денаціоналізацію та моральну деградацію української людини.
Саме від Бориса Грінченка, який так жертовно торував національний шлях розвитку України в сподіванні підготувати рідний народ до виборення самостійного розвою національної культури і самостійної національної держави, Василь Яременко зарядився творчою енергією, спрямованою на продовження національно-культурницького руху просвітництва, на культурне і державне відродження України.
Таких представників «свідомого українства» в Наддніпрянській Україні, як Борис Грінченко, було на той час вкрай мало, тому йому доводилося вести, за словами Василя Яременка, «неспинну і безоглядну боротьбу на трьох фронтах: проти російського поневолення, австро-угорського поневолення і проти власних «кізяків на дорогах історії» – власних антиукраїнців у шовіністичній заквасці, «виквасків рідного болота», своїх русифікаторів, мадяризаторів, ополячувачів. Відомо, як Б. Грінченко радо сприйняв ініціативу Олександра Русова, який зібрав у Каневі на Чернечій горі студентів Одеського, Київського і Харківського університетів, котрі на могилі Тараса Шевченка дали клятву присвятити своє життя справі національного відродження і розвитку України. Тому він приєднався до когорти засновників і чільних діячів Братства тарасівців, серед яких були І. Липа, М. Міхновський, М. Коцюбинський, В. Самійленко, М. Вороний, О. Черняхівський, С. Тимченко, В. Шемет, М. Байздренко, В. Боровик, М. Коненко, В. Боржковський та ін. Долучився Б. Грінченко до української молоді, до студентства в сподіванні піднести на всеукраїнський обшир рівень народнопросвітню роботу, засвідчену в програмових засадах Братства тарасівців. А саме «дбати про те, щоб узяти до своїх рук виховання й освіту на Україні» і домагатися вільного розвою і цілковитого вдоволення «усім моральним, просвітним, соціальним і політичним потребам українського народу».
Працюючи над курсовою роботою «Повість Бориса Грінченка “Під тихими вербами”. Методологічні проблеми вивчення», студент-третьокурсник Василь Яременко не уявляв, що йому судилося долею стати тим «ученим-альпіністом», який підніметься «на головну, без сумніву священну, вершину української літературознавчої, етнографічної, фольклористичної, педагогічної, мовознавчої, журналістської науки кінця ХІХ-початку ХХ ст., якою насправді є наукова спадщина Бориса Грінченка».
Це сходження на вершину пізнання Бориса Грінченка як людини та його творчості, яке тривало понад шістдесят років, ознаменувалося виданням вперше зібраної і упорядкованої В. Яременком його наукової, народнопросвітньої, публіцистичної і епістолярної спадщини в 14 томах.
Вплив Бориса Грінченка, його розмаїтої, багатовимірної наукової і творчої спадщини на Василя Яременка визначальний. «У кожному напрямку моєї наукової діяльності, – стверджував В. Яременко – присутній не тільки дух Грінченка, але й високий зразок для наслідування. І я намагався все своє творче життя іти за цим неперевершеним зразком».
І Василь Яременко, цей невтомний трудар на ниві української науки, освіти, культури, пішов за «цим неперевершеним зразком» – максимально розширив межі своїх наукових осягнень, займаючись історією літератури, особливо давньою, періоду Русі-України, українським бароко, фольклором і етнографією, публіцистикою, мовознавством, видавничою справою… Повсякчасно пам’ятав, що перед ним постало завдання, як свого часу перед Борисом Грінченком: не тільки «сотворити науку українською мовою», але й надавати національній науці навіть в умовах новочасного комуністичного тоталітаризму національного характеру за мовою, змістом і формою.
…Вже не пригадую, коли і де я познайомився з Василем Яременком. Гадаю, в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка, куди він досить часто заходив, провідуючи передусім своїх колег-давників Леоніда Махновця, Володимира Крекотня, Олексу Мишанича, Вікторію Колосову. Не оминав він і колег із відділу теорії соціалістичного реалізму: Віктора Іванисенка, Михайлину Коцюбинську, Григорія Сивоконя, Івана Світличного, аспірантів інституту Івана Дзюбу, Василя Стуса, Юрія Бадзя… До речі, саме Василь Яременко підготував матеріали про стан освіти в Україні і передав Іванові Дзюбі, який використав їх у дослідженні «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
Переважна частина співробітників Інституту літератури, з якими товаришував і спілкувався Василь Яременко в 60-70-ті роки ХХ століття, були в різний час звільнені з роботи. За інакомислення, «ідейну незрілість», націоналістичні «збочення», «ідейні помилки», за відступи від методу соціалістичного реалізму одних, а саме М. Коцюбинську, Ю. Бадзя, В. Іванисенка, І. Ющука, О. Ставицького, С. Попель, Л. Махновця, елементарно вигнали з інституту, В. Іванисенка змусили написати заяву «за власним бажанням», В. Стуса відчислили з аспірантури, Івана Дзюбу звільнили, інших, Віталія Дончика, Олексу Мишанича, Володимира Крекотня, понизили в наукових посадах, а тих, що були членами Компартії «затаврували» партійними доганами.
Ця ідеологічна чистка академічного інституту вершилася під керівництвом тодішнього директора установи Миколи Шамоти, звісно, за вказівками ЦК Компартії України і КДБ України. Не оминула «чаша сія» і доцента Київського державного університету Василя Яременка, який у вступній статті «Вогненна журба поета» до вибраних творів Олександра Олеся, опублікованих видавництвом «Молодь» у серії «Шкільна бібліотека» 1971 року, допустився «цілковитого відходу» «від ленінського принципу партійності в науці та ідеологічній роботі»… Про це доповідало тодішнє керівництво Інституту історії АН УРСР в політичному доносі до ЦК КПУ 2 серпня 1972 р., № 123/1035 під назвою «Про окремі двозначності й помилки у оцінках осіб, зв’язаних із злочинною діяльністю українського буржуазного націоналізму».
Пригадую, цю доповідну записку, вірніше, її копію, мені дав прочитати мій колега, науковий співробітник Інституту літератури Леонід Бойко, який багато років попрацював в апараті Спілки письменників України і саме там, у спілчанському архіві, він відшукав цей донос. Тоді, наприкінці 80-х р., Леонід Бойко працював над статтею «Лицарі неабсурдних ідей і «партачі життя», частину якої згодом буде опубліковано в «Бібліографічному покажчику (1963-2018)» Василя Васильовича Яременка (К., Видавництво «Українські пропілеї». 2019).
Судячи з усього, із цією доповідною запискою, яку підготував відділ зарубіжної історіографії на чолі з активним викривачем «ворожих підступів українського буржуазного націоналізму» Р.Г. Симоненком, в Центральному комітеті Компартії ознайомили головного теоретика соцреалізму Миколу Шамоту і зобов’язали належно, тобто, з «марксистсько-ленінських позицій», оцінити передмову Василя Яременка. Це міг зробити особисто секретар Компартії України Валентин Маланчук, який за вказівкою московського ідеологічного секретаря союзної Компартії Міхаїла Суслова взяв у жовтні 1972 року під жорстокий ідеологічний контроль культурне, літературно-мистецьке, наукове, інформаційне життя республіки.
Якраз тоді, коли директор інституту Микола Шамота виконував це «партійне доручення», я був призначений на посаду вченого секретаря Інституту літератури, отже став, по суті, наближеною особою до М.З. Шамоти – члена Центрального Комітету Компартії України. Не знаю, чому саме мені Шамота доручив віднести до машбюро рукопис свої статті «За конкретно-історичне відображення життя в літературі» і передати друкарці Раїсі Ясвоїній на видрук. Не знаю, чи він хотів, щоб я її прочитав перед тим, як ця стаття з’явиться друком у журналі «Комуніст України», і, можливо, попередив когось із колег Василя Яременка чи його самого про те, що його чекає гостра «партійна критика». Невідомо. Тільки достеменно знаю, що М. Шамота перебував на постійному зв’язку із ЦК Компартії України і КДБ УРСР, смиренно виконував сам всі доручення, які надходили, як правило, усно, йому «згори» і змушував співробітників інституту беззастережно і без ліберальних відхилень від «генеральної лінії партії» їх виконувати. Ці партійні доручення давав йому по телефону іноді особисто В.М. Маланчук, іноді він запрошував його до ЦК. Саме запрошував, а не викликав, бо М.З. Шамота був членом ЦК Компартії України, і депутатом Верховної ради СРСР – це певною мірою їх обох кар’єрно урівнювало.
На перших порах, до приходу до влади компартійного ідеолога В. Маланчука, М. Шамота намагався ще пам’ятати, що літературний твір – це передусім явище естетичне, продукт художньої творчості. Але це тривало недовго. В порівнянні з доносом Р. Симоненка, цю критику передмови В. Яременка вважати безжальною, по-партійному нещадною навряд чи слід, бо автор цієї, як ми звикли називати подібні публікації в компартійній пресі, розгромної статті, наводить із передмови доволі розлогі зразки щирого захоплення її автором образним поетичним словом Олександра Олеся: «Олесь виголосив гімн українському слову, яке після тривалих гонінь і переслідувань дістало нарешті в 1905 році права громадянства, залунало зі сторінок преси. Для поета рідна мова – скутий орел, співочий гімн батьків, який безпам’ятно забули діти. Все оживає в звуках рідного слова, воно ввібрало і шум дерев, і музику блакитних зірок, і легіт вітру над шовковими степами, і буряний рев грізного Дніпра».
Може скластися враження, що Микола Шамота, дорікаючи Василю Яременку за «надмірне захоплення постаттю поета, за романтизацію «до невпізнання» його поетичної творчості, водночас щедрим цитуванням його передмови начебто підтверджує правоту естетичного сприйняття автором поетичного світу О. Олеся: «… Сам вірш легкий, співучо мелодійний і одночасно мерехтливий, як морське повітря, що млоїть груди сонячною напоєністю, чистотою, леготом набігаючої хвилі». І зразу ж партійний критик наводить такий висновок В. Яременка: «Тут О. Олесь сягає віртуозності геніального Шевченка».
Може скластися враження, що багатим цитуванням передмови М. Шамота хоче привернути увагу читача до поетичного світу цього тонкого лірика. Адже вже на початку своєї статті він скаже про Олександра Олеся: «У творчості цього поета чимало хороших творів, багато з них покладено на музику видатними композиторами. Молоді треба знати цього поета».
М. Шамота обережно висловився про творчість О. Олеся: «складне і суперечливе в ідейному відношенні явище літератури», але рішуче закликав «кінчати з лібералізмом, його методологією і фразеологією». Та й цього було достатньо, аби віднести В. Яременка до списку неблагонадійних авторів і «забезпечити» йому тривалу, протягом трьох років, заборону публічного оприявлення своєї науково-дослідницької і літературознавчої творчості.
Гадаю, М. Шамота змушений був зважати й на те, що вже в 1959 і 1964 році з’явилися видання творів Олександра Олеся, передмови до яких написав поет-академік Максим Рильський. До речі, саме Максим Рильський ще в далекому 1961 році залучив аспіранта Василя Яременка до підготовки двотомного зібрання творів Бориса Грінченка, який з’явився друком на початку 1964 року.
Микола Шамота змушений був зважати на авторитет академіка Максима Рильського і тому не наважився в цій статті категорично затаврувати Олександра Олеся як особу, безпосередньо зв’язану «із злочинною діяльністю українського буржуазного націоналізму», а його сина О. Кандибу-Ольжича як «відомого оунівського ідеолога і ватажка».
А насправді ці цитування передмови Василя Яременка слугували М. Шамоті доказом свідомого обрання дослідником піднесеного стилю, який ним культивується і дозволяє йому «звеличувати те, що не в усьому велике». Цим партійний критик намагався оскаржити саму ідею і практику українського просвітництва, засудити потужне розгортання в Україні культурного руху за національно-культурне і державне відродження. Цим він натякав на народнопросвітню і публіцистичну діяльність Бориса Грінченка і самого Василя Яременка: «Національне чванство давно виробило цей стиль, цю просвітянську словесну в’язь».
Отже, до цієї когорти «українців-націоналістів» (Борис Грінченко), боротьба яких була освітлена національним ідеалом – самостійна, незалежна, національна держава Україна, належить і Василь Яременко. Він, як і його учитель Борис Грінченко, присвятив себе творенню національно свідомого українця на основі національної історії, культури, мови, традицій, звичаїв, вірувань. Та ці іронічно-саркастичні присуди національно-культурницькому просвітництву не похитнули, незважаючи на заборону друкуватися, позицію цього, за визначенням Валерія Шевчука, невтомного «творця духовної ноосфери».
Пригадую: після появи статті М.З. Шамоти в журналі «Комуніст України» (1973, №5) під назвою «За конкретно-історичне відображення життя в літературі» Василь Яременко, який продовжував бувати в Інституті літератури, жартував: «А хіба я проти конкретно-історичного відображення історичної діяльності в літературі? За! Тому й повертаю з небуття наші духовні цінності – видаю тих, хто справді відображав конкретно-історично тогочасну дійсність, забутих, репресованих письменників, упорядковую їхні тексти, роблю примітки, подаю коментарі, а головне – пишу передмови в такому стилі, який відповідає моїм поглядам, моєму сприйняттю їхньої творчості й долі».
На той час тільки в серії «Шкільна бібліотека», одним із засновників якої був і Василь Яременко, з’явилися друком твори Івана Котляревського, Василя Стефаника, Андрія Головка, Михайла Стельмаха, Миколи Куліша, Григорія Сковороди, Олександра Олеся, Івана Франка, Василя Стефаника, «Народні думи, пісні, балади» у серії «Бібліотека поета», твори Бориса Грінченка, Пантелеймона Куліша, Григорія Сковороди, згодом Володимира Свідзинського, Грицька Чупринки, а також «Українська поезія XVI ст.», «Українська поезія XVIІ ст.». І майже в кожному виданні зазначається: вступна стаття, упорядкування, примітки – В.В. Яременка.
Сповідуючи заповіт Бориса Грінченка: «Коли ми хочемо чогось досягти як національний організм, мусимо з усієї сили стати до просвітньої роботи», Василь Яременко започатковує ряд науково-видавничих програм, спрямованих на повернення в національний літературно-мистецький, науково-освітній простір репресованих і замовчуваних в часи тоталітаризму письменників і культурних діячів України. Так, у газеті «Молода гвардія» Василь Яременко оприявив протягом 1987-1989 років імена Майка Йогансена, Дмитра Фальківського, Якова Савченка, Миколи Хвильового, Григорія Чупринки, Спиридона Черкасенка, Антіна Павлюка, Грицька Косяченка… Як при цьому не згадати тритомне видання історичної белетристики розстріляного в 1919 р. більшовиками актора і письменника Олелька Островського (Олександра Островського) чи наукову спадщину видатного вченого, українського державного діяча, заступника Голови Центральної Ради Української Народної Республіки, міністра закордонних справ в Уряді УНР Андрія Ніковського, чи повне зібрання творів Василя Симоненка… Кожне із цих та інших, не названих видань фахово впорядковане, забезпечене ґрунтовною вступною статтею, науковим коментарем, супроводжується бібліографічною довідкою. У цьому плані особливо виділяється чотиритомне видання «Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття» (2001), яке також упорядкував і фахово зредагував В.В. Яременко в співтворчому єднанні з Євгеном Федоренком. «Українське слово» з’являлося друком і в першому (три томи), і в другому (чотири томи) варіантах, набуло величезної популярності – 18,5 тисяч примірників замовило для шкіл Міністерство освіти і науки, загалом майже 200 тисяч цієї хрестоматії-навчального посібника було безплатно передано в усі українські школи. Згодом з’являться друком не менш значимі хрестоматії, а саме: «Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ-ХV століть: у 2-х кн.» за редакцією проф. В.В. Яременка, упорядкуванням В.В. Яременка та О.М. Сліпушко, «Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина ХV- ХVІ століття) та в епоху Бароко (кінець ХVІ- ХVІІІ століття): в 4 кн. Керівником цього проєкту як і автором передмови та упорядником спільно з Валерієм Шевчуком був В.В. Яременко.
Згадую, якою популярністю користувався «Новий тлумачний словник української мови» у трьох томах, який уклали Василь Яременко і Оксана Сліпушко, як ми, аспіранти, намагалися, вистоюючи в чергах, здійснити замовлення на пересилку «Книга – почтою» із Луганська чотиритомного «Словаря української мови» (Кієвъ. – 1907-1909) Бориса Грінченка або придбати підготовлені Василем Яременком, Валерієм Шевчуком, Віталієм Маслюком, а також в співавторстві з Оксаною Сліпушко такі видання, як «Аполлонова лютня», «Марсове поле», «Пісні Купідона», «Українська поезія ХVІ ст.», «Чари кохання. Любовна лірика українських поетів ХІХ-початку ХХ століть», «Олександр Олесь. Твори», «Пантелеймон Куліш. Поезії», «Народні думи, пісні, балади»…
Подивування і захоплення викликає ініційована та реалізована Василем Яременком програма видань загально-національної духовної спадщини українського народу. Керуючи Центром культурологічних та етнополітичних досліджень Міжнародної академії управління персоналом, професор В.В. Яременко започатковує дві видавничі серії: «Бібліотека української героїки» та «Бібліотека українознавства». За дев’ять років праці в МАУП він встиг підготувати до друку і видати понад 100 книжок, серед яких твори вже згаданого Олелька Островського, Уласа Самчука, Миколи Лазорського, Юліана Опільського, Юрія Косача, чотиритомник Василя Симоненка, Олени Пчілки, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Миколи Міхновського, Пилипа Орлика («Маніфести» і «Конституція»), «Київська старовина» Гліба Лазаревського, «Всеукраїнська трилогія» Юрія Липи…
Діапазон науково-дослідницьких і суто літературознавчих інтересів В. Яременка вражає – від часів України-Руси до сучасної літератури, від «Повісті врем’яних літ» до поета-шістдесятника Григорія Кириченка…
…Навіть після розгромної критики, вчиненої директором Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР, Василь Яременко не оминав цієї академічної установи. Приходив поспілкуватися передусім із Леонідом Махновцем, який розглядав давню історію України-Руси як історію питомо українську, вболівав за незадовільний стан вивчення давнього українського письменства. Леонід Махновець на той час працював над науковим перекладом «Повісті минулих літ». Василь Яременко це знав, бо сам розпочав роботу над перекладом і науковим виданням цієї оригінальної староруської пам’ятки. Відомо було, що існували дві редакції «Повісті» – за Лаврентіївським (ХІV ст.) і Іпатським (ХV ст.) списками. Вони неодноразово перевидавалися і, як правило, переклади здійснювалися за Лаврентіївським списком. Так, письменник Віктор Близнець опублікує в 1980 році літературний переклад цієї пам’ятки за Лаврентіївським списком. Та Іпатський список «Повісті» був виконаний в Києві, вважається «південно-руським», тому і Л. Махновець, і В. Яременко, кожен незалежно один від одного, вирішили здійснити переклад цієї староруської пам’ятки на сучасну українську літературну мову. Науковий переклад «Повісті» за Іпатським списком вперше повністю здійснив Л.Є. Махновець у виданні: Літопис руський. Вид-во «Дніпро», 1989 р. вже після звільнення його з Інституту літератури в 1973 році під час компанії боротьби з антиісторизмом і українським буржуазним націоналізмом. Ця праця Леоніда Махновця в 1990 році була відзначена Державною премією УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Василь Яременко також опублікував свій переклад цієї праці тиражем 115 тис. примірників – оригінальний, староруський текст переклав на сучасну українську мову, подав ґрунтовну наукову статтю, науковий коментар і словник історичної термінології.
Переклад «Повісті врем’яних літ» В. Яременком ерудований знавець давнього українського письменства Олекса Мишанич, із яким перекладач особливо активно спілкувався і радився, назвав не тільки точним, кваліфікованим, науковим, але й художнім: «В. Яременко-перекладач виявив блискучі знання як староруської мови, її лексики, фразеології й синтаксису, так і поетики давнього письменства, особливостей його образності, стилю, первісних форм давнього віршування».
Справді, Василь Яременко володів особливим відчуттям як староруської, давньоукраїнської мови, так і мови сучасної української, вловлював найменші нюанси в значенні давньоруських слів, фраз, виразів. Це вчений засвідчив своїми перекладами давньоукраїнських пам’яток, які він оприлюднив в «Українській літературній газеті» в 2024 році: «Слово Данила Заточеника, єже написа своєму князю Ярославу Володимеровичю», «Молитва Іларіона «до Бога від усієї землі нашої» (ХІ ст)».
Василь Яременко вважав, що в боротьбу з цинічною, ніким не спровокованою агресією путінської Росії слід залучати весь національний духовний, культурний та інтелектуальний потенціал нації, апелювати до рідного слова, історичної пам’яті, предковічних міфів, легенд, переказів, до заповітів предків і духовних провідників нації. Водночас слід звільнитися від фальшивих історичних міфів, від ідеологічно препарованої імперською Росією історичної пам’яті, задіяти повноцінне національне відродження і творити українську націю як цілісну єдину спільноту, як культурний організм. Над цим завданням працював усе своє свідоме життя професор Василь Яременко – цей, за визначенням Оксани Сліпушко, «скарбник національної пам’яті», високий цінитель «многоцінного слова многоцінних епох», продовжуючи подвижницьку наукову і літературознавчу працю свого вчителя Бориса Грінченка над утвердженням українського народ в своїй мові, історії, культурі – в національній ідентичності.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.