Микола Сулятицький. «А ми тую стрілецькую славу збережемо…»

1102

Юрій Шкрумеляк «Крівавий  шлях. Чота крилатих» [Текст]. – Івано-Франківськ: Місто НВ. – 344с.

Нещодавно у Івано-Франківському видавництві «Місто НВ» побачило світ літературно-художнє видання Юрія Шкрумеляка «Крівавий  шлях. Чота крилатих» [Текст]. – Івано-Франківськ: Місто НВ. – 344с., упорядковане письменницею, очільницею  Івано-Франківської обласної організації НСПУ Світланою Бреславською. Книга приурочена до 125-ї річниці від дня народження і 55-ї від часу відходу у засвіти незаслужено забутого українського письменника із Ланчина, що на Прикарпатті, січового стрільця, мученика радянських концтаборів Юрія Шкрумеляка.

Перше, що впадає у вічі – це вибір упорядницею текстів власне військової тематики творів галицького письменника, що у традиційній світоглядній рецепції сам факт набирає певної антитетичної характеристики, яка, однак, «в змиг ока» долається нашою традиційною, можна сказати споконвічною причетністю українського жіноцтва до святої місії оборони рідної землі у найрізноманітніших її виявах – чи то на «полі ратному» (Софія Галечко, Олена Степанівна, сучасні героїні війни на Сході) чи ж на ниві полум’яного слова Лесі Українки, Олени Теліги, Ліни Костенко тощо.

Можливо, на першоогляд, простіше було б узяти для «редакторсько-впорядкувальної препарації» якусь модну мистецьку тему чи «розкрученого» автора, де легше можна долати видавниче, презентаційне, логістично-інформаційне поріжжя. Але осердя національно-свідомого мистецького континууму чітко усвідомлює, що ми, українці, не можемо просто так бавитись у якесь аморфне космополітичне словоблуддя, в той час, коли на цивілізаційних терезах важиться наше не таке вже й тривке державницьке майбуття.

Вихід добротної книги детермінується, як правило, певною знаковістю – це не лишень підсумок проведеної роботи, не тільки фактологічне заповнення окремої інформативної ніші. Сучасна книга, яку зусебіч накривають хвилі новотехнологічного інтернетного валу, повинна привносити свіжовій актуальності, прокладати ментальний зв’язок між поколіннями, віднаходити ціхи психологічної гармонії та міжчасової взаємодоповненості. Подібно, як і у минулому столітті Січові Стрільці та воїни Української Галицької Армії – сучасні військовики-відчайдухи на Сході України тримають стяг національної доблесті і честі, тим самим продовжуючи славні віхи нашої перманентної багатовікової національно-визвольної борні.

Українське Січове Стрілецтво… Посталена на добровільних засадах армія не знала квазімодальних вихибів горезвісної рекрутчини та анархічної антиуставщини, якою, зазвичай, просякнуті московська, а згодом і радянська армії. Загонам усусусів, як правило, доручались чи не найскладніші відтинки фронту, саме їхні багнети стримували лави мілітарної російської потопи на Європу, про що сучасні ситозабезпечені «оази демократії» свідомо призабули і у теперішній скрутний для України час зазвичай відмахуються отою мояхатаскрайньою глевкуватою «стурбованістю».

Утворене на щиропатріотичному підґрунті, січове стрілецтво трансформується водночас і у потужний культурно-мистецький та просвітницький феномен, бо ж під стяги борні станула найсвідоміша і найосвіченіша верства українства. Просто невтямки, як це можливо, аби у швидкоплинних перепочинках між кривавим жахіттям битв, замість унормованого військовиками тютюново-алкогольного зняття стресу, помноженого на усуціль «під шкіру влізлу» нецензурщину (широко культивовану у сучасних російських військових серіалах) – в окопах нашого вояцтва писалася поезія, творилася пісня, карбувалася проза, образотворилося малярство… Когорта славних імен – відчайдуха Лева Лепкого, елегійного та крицевого водночас Романа Купчинського, європейських освітніх осягів Олеся Бабія (до слова – автора гімну ОУН, взятого за основу Маршу сучасної української армії) доповнювалась йменом і чином універсальної постаті Юрія Шкрумеляка, літературний талант якого найкраще виогранився власне у жанрі військової прози.

Коли підбірка лірико-публіцистичних новел «Крівавий шлях» описує нестерпні тяготи військової кампанії армії УГА в 1919-1920 роках у так званому «чотирикутнику смерті» з просто таки натуралістично-зображальними сценами далеко не бравурно-маршевої сторони війни – із жахливим побутом, інфекційними недугами, зрадою, непевністю, розпукою та приреченістю на безпросвіття українського воїнства, – то вже історико-пригодницька повість «Чота крилатих» оповита ореолом відчайдушного, почасти навіть фантасмагоричного героїзму. Попри те, що події новел і повісті відбувалися практично в одночассі – автор другого епічного твору свідомо відходить від виробленої майже в комплекс безальтернативної жертовності, фаталістично напророченої попередниками – «йшли діди на муки, підуть і правнуки, ми за народ життя своє дамо…», коли за Україну треба було померти, а плодами трудів скористаються всілякого роду і масті «воріженьки», а в народній пам’яті зостануться хіба що анемічно-сльозливі плачі на побоєвищі, трансформовані у кращому випадку в елегійний фольклор.

Юрій Шкрумеляк чотою крилатих уприявнює нам належно вишколених «пробойовиків», мовлячи сучасною термінологією – спецпризначенців, яким доручалися найскладніші завдання. Ведені доблесним хорунжим Василем Круком, їхні образи не позбавлені алегоричного, а інколи і гіпертрофованого героїзму, що, на жаль, не повсякчас культивувалося в українській ментальній традиції. Ми з легкої руки готові прийняти будь-який чужорідний «сюр» на кшталт «шаолінів», «ніндзь», «термінаторних шварців» та іже з ними, тільки не своїх, бо, бачте, немає фактів, доказів тощо.

Пригадалося, як нещодав у соцмережах піднявся несусвітній «гевевт» з приводу правдоподібності героїзму січового стрільця Томина із Обертина, тлінні останки якого упокоїлися на військовому кладовищі у с.Незвисько на Городенківщині, який прославив себе тим, що, майстерно володіючи холодною зброєю (а у лютому 1916 року були страшні холоди і вогнепальна зброя не завжди спрацьовувала, тому було суцільне «рукопашшя»), у одному бою зарубав 24 москалів і, будучи оточеним, «повівся» на вмовляння російського офіцера, аби скласти зброю на взамін збереження життя – та підступний москаль не дотримав свого слова і зарубав добровільно роззброєного українського відчайдуха (наглядний приклад, що не треба їм ніколи вірити).

А тепер  хочу звернути увагу на так розпоширений у нас «скрупуляторський оскомонабитний фактографізм» та їх численних представників, яких не так цікавить сама ідея української боротьби і героїка, а яка саме частина воювала, скільки людей і т.д… Прошу – ідіть до Віденських архівів і дерзайте, а якщо «слабо» – то беріться хоча б за посильну вам роботу в плані допомоги і сприяння із відновлення вже призабутого… Фактографізм – це чудово, але нам не вистачає живої історії і її донесення до молоді, яка, за невеликим винятком, у свої 16-17 років рівень знання української історії тримає на рівні початкових класів… Тому і маємо таку владу і суспільно-заангажоване безпросвіття.

Нам, українцям, такої героїки якраз і не вистачає, комплекс меншовартості прищеплений цупко і надовго, тому і не сформували повноцінної нації через оце формалістичне самоїдне буквоїдство. А звернімо увагу, як же ж потужно російська пропагандистська машина з подивугідним телерозмахом «чтіт память защітніков отечества» з перманентною трансляцією радяно-російського мілітаризму, хоча там усе, зазвичай, замішане на псевдоісторичних байках та вигаданих героях. А у нас? Із недалекоглядною яловістю відпускаємо поодаль добротний ідеологічний матеріал, законсервований нашою безпринципною летаргічністю, бо майстерно зафільмована чи сценічно зрежисована бойова звитяга здатна виконати важливу виховничу функцію для підростаючого покоління зокрема.

Представлене видання, окрім поміщених художніх творів, містить цікаві інформативні додатки – публіцистичний спомин «Один із чети крилатих» Івана Гришина-Грищука (довголітнього Юрієвого приятеля), біографічно-аналітичний есей «Невблаганний тільки до національних кривд» професора Володимира Полєка, а також ґрунтовний алфавітний перелік приміток (діалектизми, застарілі слова, поняття, терміни). Переконані, що пропонована читачам збірка Юрія Шкрумеляка займе гідну нішу у сучасному літературному книгопотоці.

Микола Сулятицький, голова Івано-Франківської обласної ОУН,

член НСЖУ, доцент

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!