Про роман Юрія Щербака «Мертва пам’ять: голоси і крики»
(Київ: Ярославів Вал, 2021)
Назва у значній мірі відображає мету автора цього роману. Редактор означив його жанр як політичний трилер-антиутопію. Щербак намагається освітлювати події очима героїв роману. Цікавою особливістю твору є те, що до складу цих героїв входять Бог і сам автор.
Зав’язкою твору є перемога на виборах 2045 року в Україні балагану «цифрового народовладдя» на чолі з генералом Баркасом, якому прозахідний розвиток держави був не до шмигни. Агітація йшла під обіцянками нарешті покінчити з «хуторянством і шараварщиною». Засадничими ідеями нової «партії прямого народовладдя» були гасла: «Ні війні! Припинити стріляти – війни не буде», «Армія для миру—не для війни», «Владу молодим!», «Про все можна домовитись», «Не оглядайся в минуле» тощо. Генерал, у минулому естрадний лицедій, не знав ні історії землі, на якій виріс, ані звичаїв його люду. Тому не дивно, що основним своїм завданням він бачив знищення історичної пам’яті народу, здатної згуртувати людей у народ і націю. Ставку було покладено на розробку вірусу безпам’ятства, який міг передаватися від комп’ютера до людини. Тим часом на двох нібито «державних» каналах (що належали у романі керівництву держави) народ заколисували сентиментальними турецькими серіалами замість попередніх жахів «голлівудських збоченців».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Юрій Миколайович дає спільну характеристику українським керманичам. Всі вони, в силу свого дрібно-хитрого розуму та жадоби наживи (із-за чого їх часто величають кАрманичами), виявились непридатними до ролі державних діячів, лідерів нації. Колись служили Росії чи Польщі, а не своєму народові. Усіх їх автор характеризує як самолюбців, лизоблюдів, а то й «відвертих мерзотників-бандюків, сентиментальних слюньків, упосліджених слабодухів, бундючних мудодзвонів, містечкових невігласів, азартних гравців у політичний покер, загримованих під батьків нації». Особливо небезпечні «перекотиполе», занесені в Україну чужими вітрами.
Кожен день перебування при владі «сонмища господарів українського вертепу», таких як Баркас і Ко. наближав Україну до краху. Хворі на манію величі, спробувавши найсолодшого наркотику в світі, – влади (яка заступала їм хіба що кокаїн), вони в саунах вирішували найважливіші державні питання та як якомога довше утриматись біля керма. Понад усе вони боялись димів охоплених вогнем покришок – цієї «зброї повсталої черні», що купчиться на базарах, аби купити дешевий китайський одяг чи турецькі жіночі хустки. Обіцянки, дані перед виборами, – одне, проте реалії виявились сумними. Дістали піддашшя бізнеси – від грального до поховального, ширились хаос і анархія, мільйони змушені були емігрувати, зникали тисячі патріотів, яких виловлювали за допомогою новітніх інформаційно-пошукових систем.
Під прикриттям створення так званої Київської імперії нова влада у романі веде справу до об’єднання з Ордою (Організацією Революційних Держав Азії) і до ліквідації української державності. Очевидно, така ситуація перестала влаштовувати народ. У творі Орді протистоять національні сили. Вони були певні, що влада, яка тримається на багнетах, а не на вірі людей – нетривка. Зло треба покарати. Про демократію і народне голосування вже не йшлося. Готували повстання і теракти. Треба зауважити, що у романах Юрія Щербака скрізь покладається надія на порятунок України військовими. Але у їх рядах весь час чогось бракує: чи то важко відшукати лідера, чи всі бояться зради.
Головними героями виступають керівник підпільної лабораторії академік Андрій Закревський та його три сини – Святослав, Мирослав і Ростислав. У самого автора – син Ярослав. Усі Слави. Легко й переплутати. Якщо два сини академіка були на боці батька, то третій – лікар-геронтолог Ростислав – виявився по ту сторону барикади, став радником Баркаса. Академік, у минулому був співробітником Інституту фізіології у Платона Костюка. Він мав свою мотивацію бути противником режиму. Його батька розстріляли у підвалі палацу інституту благородних панянок у Києві лише за цитування німецького автора 1925 року про майбутній «непереможний союз індустріальної Німеччини й аграрної України». Підтримуючи опозицію, Закревський проте сумнівався в обіцянках виправити за кілька років всі генетичні вади України: «Орда вічно становитиме загрозу Україні, хоч який би режим у ній не існував». Країна з мертвою пам’яттю влаштовувала багатьох.
Кульмінація роману наступає, коли керівництво Лібертаріанської Республіки України (ЛІБРУ) та Орди зібралося утворити союз і підписати таємні угоди про розділ України по Дніпро. Мав утворитись неозорий простір Орди під крилами орлів та драконів, який ніхто не посмів би здолати. Його культурним центром мав стати Другий Єрусалим – Київ з наративами антиамериканського глобалізму, антирайдужного гейства, порнографії, рок-н-ролу і наркотиків. Загалом, все мало бути проти західних цінностей «облудної псевдодемократії, влади сексуальних збоченців і трансвеститів, правих расистів і лівих анархістів». Проте керівним центром мав бути Улан-Уде з запровадженням спільної валюти «юанорубля». Мали бути єдині збройні сили і спільна історія перемог. Ставала єдиною російська-китайська мова. Гора Батия в Києві перетворювалась у символ їхньої зверхності. Далі їх мета сягала утворення світової ядерної імперії з центром у Царгороді, оскільки вінець візантійського імператора залишався найбажанішим.
Очільник Орди, що опанував із твору «Мистецтво війни» методи китайського стратега Сунь-цзи, вважав, що підступну й непередбачувану Україну треба завойовувати дипломатичними угодами, аби не напоротись на повстання і створення партизанських загонів. Однак діяти «тихою сапою» не вийшло. На місце підписання «угод» була висунута диверсійна група під орудою полковника Святослава Закревського. І тут справдилось повір’я, що на війні більше випадковостей, ніж закономірностей. Снайперша з групи несподівано, без наказу, розпочала стрільбу. У відповідь стала діяти охорона саміту. Майже всі бійці групи загинули. Не вдалося врятувати і її керівника. В результаті, – очікуваний розв’язок роману – акт підписання капітуляції було зірвано.
І тут Ю. Щербак, який сам пережив нещодавно болісну втрату свого сина Ярослава, докладно описує почуття батька, що був присутній при відході сина в кращі світи. До нього доходить розуміння, що «є лише вічна естафета безсмертних генів». Зникають цілі кластери людей: родичі, друзі, співробітники, знайомі. Сидячи біля одра свого сина, академік Закревський думав про марноту свого поклоніння науці, каявся байдужістю до сімейного життя, втечею від своїх дітей, які пізнали всю гіркоту безбатьківства. Розумів, його гени розчиняться і зникнуть у вічній ріці прийдешнього.
Відчувається широка мовна палітра автора. Змальовані ним характеристики героїв, обставини, за яких вони діють, ясно бачиш. Щербак – майстер урбаністичного пейзажу. Він точний в деталях, місця, описані ним, оживають в уяві. Окрім «ракшей», що розвозять у Києві їжу на велосипедах та самокатах в різнобарвних кубічних рюкзаках, забув, може, помітити тисячі самокатів, що заполонили київські тротуари та таксі з промовистими назвами: «Bolt» та «Uklon». Можливо, не хотів говорити про сучасне очима майбутнього.
Письменник бачить, що «Україна перетворюється на жертвенне поле грандіозного експерименту». Практика винищення, винародовлення, депопуляції віками непокірного, «клятого племені мазеп, бандер і ярем», зрадників і віровідступників стає дедалі актуальнішою. Багатющі архіви Луб’янки містять сотні тисяч методів і прикладів як це робити з часів 1648 року. Правда, старі «дибно-шибеничні» методи виявились малоефективними, бо знову й знову виростали нові покоління тих самих, «залюблених у вишневі сади і левади своєї Вітчизни». Чи не тому пандемійна вірусологія стала такою злободенною? Забувають лише, що бумеранг повертається і на полі крові виростають лише «квіти зла»: помста і ненависть. Що посієш – те й пожнеш.
Цей роман Юрія Щербака певною мірою відбиває його філософське бачення світу. Це прямо видно з висловлювань автора: «Все має свій початок і кінець. Це Закон Смерті. Ніхто і ніщо не може ухилитися від свого кінця. Вмирають зірки, що палають, мов смолоскипи, у чорних глибинах Всесвіту; гинуть динозаври та віруси особливо небезпечних інфекцій…Зникають назавжди великі імперії …. Люди, що ось-ось мали перетворитися на згаслі зорі – мріють про безсмертя. Закон Життя – закон стріли, яка летить уперед і не повинна повертатися» і тільки через страждання можна осягнути його сенс. Бог створив людину, але «частково втратив владу над нею», давши їй свідомість, яка, даруючи відчуття часу, водночас наповнює мозок шкідливими ідеями. У головному мозку людини зріють як геніальні відкриття, так і пагубні ідеї, що ведуть до знищення усього живого на планеті Земля. Той, хто створив Бога, створив водночас і Диявола. Всі катаклізми й мутації – це його витівки.
Зауважимо, що ідея Юрія Миколайовича говорити від імені Бога дуже відповідальна, мойсеївська. Щербак констатує, що Бог – «світло, що породжує світло, життя, яке породжує нове життя». Бог дав трудолюбивим українцям найкращі в світі землі між Доном і Дунаєм, які вони твердо обстоювали впродовж століть разом зі своїми звичаями і мовою. Водночас нагородив їх «непослідовністю і наївністю, схильністю до смертельних ілюзій, анархічністю і бунтівливістю». Українці повірили казкам більшовиків про землю, мир і справедливість, про те, що Бога немає, що можна нищити церкву і грабувати ближніх. Відтак довелося заплатили страшну ціну Голодомором, коли «їли дітей своїх і гризли землю».
Мабуть, звідси запити до Бога: «Чи прислухався Бог до зойків українців у Сандармосі, чи слухав крики зраджених бійців в Ілловайську?». Це одночасно зі зізнанням автора, що «мертве небо без Бога» та визнанням самого Бога: «Я не можу проконтролювати кожну мурашку на цій грішній Землі», бо їх число невпинно зростає. Залишається надія, що «кожен платить за свої гріхи перед законом Життя». Автор услід за біблійним приписом втовкмачує: «не судіть людину за її походженням, а по справах її».
У завершальній частині роману – свого роду післямові – Ю. Щербак веде розповідь від самого себе. Він сподівається, що «Україна повільно, з болісними зупинками, долаючи щодня опір проросійсько-шовіністичної, просовєтської, антизахідної п’ятої колони, поступово, крок за кроком просувається до відродження національної ідентичності, незалежності не формальної, а справжньої, …до становлення суверенної державності». Світ приходить в Україну, змінюючи нас.
Пересторожні дзвони Щербака лунають із кожної його книжки ось вже впродовж останнього десятиріччя. Нещодавно його було відзначено орденом «За інтелектуальну відвагу» Капітули «Ї», а саме «за відвагу зазирнути в грізне глобальне майбутнє і за гідну особисту та громадську поставу». Юрій Миколайович – людина з широким геополітичним кругозором (наш Бжезінський, лише без його посад) стоїть у перших рядах на сторожі нашої Незалежності.