Олесь Воля. Щоденник. Світе ясний… Житомир: ПП «Рута», 2023. 572 с.
Наш світ сповнений таємниць і загадок, що їх усіх людина не може осягти розумом чи інтуїцією, почуттями чи відчуттями. Лише декому дано природне осяяння, яснопрозріння, бачення ширше й глибше, без відомих обмежень, що за звичним поглядом уявляється як «схибнутість», «одержимість», «божевілля», «не від світу сього» тощо.
Більшість не бере до уваги, що вихід за межі звичного, доступного, банального, стереотипного – це не просто «відхилення від норми», а власне специфічна форма пізнання світу, оригінальна геніальність. Тож вислів «сучасники не визнають геніїв» підтверджується колективним свідомим як інструментом, що не дозволяє кожному пересічному індивідуумові принижуватись, визнавати, що він сірий і примітивний, безталанний, а хтось поруч (або й далі, навіть далеко) – оригінальний, надзвичайно талановитий, ба – геніальний. Тому й культивується у світовій спільноті глобальний імператив: «Будь людиною!». Тобто будь таким, як інші, не виокремлюйся, не «висовуйся», бо це егоїстично, неповага до колективу (ширшого чи вужчого соціального середовища). З іншого боку, «бути людиною» містить гуманний зміст: не чини зла, не уподібнюйся до тварин (тут – приниження світу природи, порівняння, кажуть, завжди кульгає), рахуйся із собі подібними тощо. В українському сільському середовищі тривалий час панувало в сімейному побуті означення «людські діти» («Людські діти як діти, а мій…», «людська дитина» – тобто слухняна, покірна, чемна, тримається дому, працює, добре вчиться і т. п.).
Неоднозначність у поглядах на людину спостерігається впродовж тисячоліть. В основі цих неоднозначностей лежать дві фундаментальні категорії: Добро і Зло. Боротьба добра і зла – це боротьба світла й темряви, правди й кривди. Воїни світла – прихильники добра, охоронці рідної землі, праведники.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Олесь Воля
До таких праведників, добротворців, світлоносних людей належить Олесь Воля (творчий псевдонім Олександра Володимировича Міщенка) – особистість яскрава, неординарна, яка володіє видатним осяянним даром, своєрідною космічною для України місією. Можливо, це моє перебільшення, а може – переменшення?.. Принаймні кожен, хто ознайомиться-прочитає книжки цього автора, можливо, звисновкує для себе глибше й повніше. А це (назву лише деякі) й книжки прози «Перегін», «Завірюха», два томи афоризмів «Піраміда Духу», «Афоризми і думки», знакові народні епопеї про голод – геноцид українців 1932 – 1933 років «Мор», «Безкровна війна» (у двох томах). Минулого, 2023 року, письменник опублікував чотири книги: «Поліна Винник. Життя бушується… Листи від неньки. Упорядкував Олесь Воля», «Про головне. Діалоги», «Я вибрав письменницьку долю» та «Щоденник. Світе ясний…». Саме про останню в переліку книгу розповім докладніше.
Упродовж усього творчого життя (а це понад пʼятдесят років, починаючи з 1969-го) Олесь Воля нотував сокровенне. Першу частину щоденників «Сорок років» (1969 – 2009) опубліковано раніше. У новому виданні хронологічно охоплено 2010 – 2021 роки.
Навіщо люди пишуть щоденники? Для того, щоб зафіксувати події, факти із власного життя й зберегти для памʼяті, перечитувати в старості й згадувати молодість? Чи для того, щоб амбітно возвеличити себе, ідеалізувати, аби сподобатись сучасникам і нащадкам – онукам, правнукам? А може продемонструвати свою ерудицію, причетність до епохи, рідного краю, Батьківщини, усього світу? Чи зафіксувати не лише факти, вчинки, а й думки з певного приводу; висловити оцінки інших людей – рідних, знайомих, учителів, письменників, філософів, політиків? Чи пишуть для того, щоб пізнати, віднайти, осягти істину або приховати її?.. Чи для самотерапії, жалів на свої болі, страждання, непереборні обставини, щоб виправдати власні байдужість, лінивство, бездіяльність, немотивованість, пояснити причини слабкощів, поразок, образ на когось чи на весь світ, на долю не лише собі, але й тим, хто з цими нотатками ознайомиться?.. Чи завжди автори розраховують на те, що їхні записи хтось читатиме? Адже це такі інтимні его-документи, що їх не кожен готовий показати навіть другові, недарма часто-густо з плином літ щоденники просто знищують, спалюють або заповідають відкривати для читання (ознайомлення, публікації) через десять, двадцять і т. д. років після смерті автора. А якщо самі автори публікують власні щоденники, то з якою метою, на що сподіваються? На більшу читацьку прихильність, захоплення, похвалу?.. А чи не розголошують вони в такий спосіб не лише своїх, а й чужих таємниць? Чи сподобається це тим, про кого згадано (не лише негативно, а й навіть позитивно)? Чи бере автор на себе відповідальність судити про все на світі, а особливо про людей, що з ними спілкувався, які довіряли йому своє сокровенне?.. Яка в щоденниках доля правди, а яка лукавства?.. Втішається чи розчаровується сам автор публікацією щоденника?.. Ця публікація – слабкість чи мужність? Водою, чорнилом чи кровʼю написано текст?..
Із щоденниками так непросто… Це можна збагнути на прикладі щоденників Тараса Шевченка, Олександра Довженка, Олеся Гончара, Дмитра Павличка, Івана Чендея, Степана Пушика, денників Петра Сороки…
А що ж Олесь Воля? Яка його мотивація-спонука? В епіграфі автор пояснює: «Мій щоденник – лише частково біографія зболеного серця: левова частка – криваві зарубки на ньому. Зарубки від глибокого усвідомлення тих антилюдських і антилюдяних несправедливостей, наруг, жорстокості і оман, які чинили і чинять моєму народу його вороги й недруги».
Чи не надто категорично, трагічно-песимістично? Аж ніяк ні. Зі сторінок щоденника постає мужній, волелюбний характер, добротворець, «від сонця рожденний» (с. 196), наділений космічною енергією словотворення, себепізнання, записування з небес («Моє перо не зупиняється: воно підключене до надпотужних «двигунів» космосу». 10 липня 2011 р.; «Чи не занадто я вливаюся в себе через виструнчені абстракції думок? Мабуть, ні. До того ж, роблю це в афористичних сплесках, Небом посланими». 13 лютого 2017 р.; «У Бога я навіть не його секретар – записувач слів», 24 березня 2013 р.).
Ця людина жертовно служить українському народові, а не владі, яка в Україні космополітично-олігархійна. Хіба може хтось звинуватити Олеся Волю за таку констатацію: «Президент має бути не з шахрайської, грошолюбної когорти жидівства, а кістка від кістки українців-автохтонів, яких майже 80 відсотків» (26 лютого 2014 р.). Або за таке передбачення: «Україна на порозі бойні. Жорстокої, затяжної, з багатьма безглуздими жертвами. І Росія не зупиниться в своїх намірах (одноосібний лідер світовий – Америка – на неї тисне, загрожуючи «відпанахати» ласий шмат України. А точніше зробити її васалом своїм та Європи); Україна боротиметься смертельною боротьбою, аби її нанівець не стерли; а космополіти-олігархи ще нахабніше розперізуватимуться. Їхні гамани розпухатимуть…» (8 квітня 2014 р.). Через день після цього: «Передчуття: після виборів Президента (а такий буде стовідсотково тільки з числа олігархів) владці поведуть і призведуть Україну до повномасштабної війни-катастрофи, але уникнуть відповідальності за жертви в ній…». Конституційне право кожного громадянина вільно висловлювати власну думку з будь-якого приводу, подобається це комусь чи ні.
На сторінках щоденника Олесь Воля часто веде діалоги з геніями людства, видатними філософами, письменниками. «Не сотвори собі кумира»… Олесь Воля називає з-поміж багатьох Г. Сковороду, Ф. Ніцше, Л. Толстого, М. Амосова, Григора Тютюнника, «хрещеного батька в літературі» О. Гончара… Але не кумири вони для Олеся Волі, а духовно-творчі інтелектуально-емоційні авторитети, що спонукають до глибокого думання, себешукання й себевідтворення, адже «кумирів створюємо з причини нашої слабкості й безвідповідального ставлення до себе» (с. 378).
«Моє серце в любові до інших і світу горнеться» (с. 61), – зазначив автор, сповідуючи добро як ідеал. Він чудово усвідомлює, що за своєю природою добро толерантне, але релігійники-ортодокси перетворили цю толерантність на поняття гріха й кари, страшного суду для мас, а політики – на лібералізм олігархів, які тримають народи в своїх лабетах, у покорі рабського безгрошівʼя, «надто ми вже орабіли» (с. 101).
Переймаючись долею України, Олесь Воля як письменник і хвилюється, і тривожиться, і дратується, іноді гнівно реагує на всілякі політично-управлінські маніпуляції-спекуляції, засуджує правителів-чужинців, критикує засмічення української мови: «Просто пошесть якась! Ніби хтось нас, українців, ініфікував заразною хворобою в спілкуванні: на кожному кроці тільки й чуєш оте дурнувате слово-паразит – «тіпа». В метро чуєш, у тролейбусі, трамваї, на вулиці, на пляжі. Від дітей і підлітків особливо часто те «тіпа» вухо ріже. І дорослі цим «тіпа» немов мохом гидким пообростали. Мене від цього «тіпа» аж тіпа. Бурʼянисто множаться також оте «круто», «реально»; серед журналістів – «на разі». Досі засмічують мову жіночі зітхання-вигуки дурнуваті: «Ужас!», «Прелєсть!», «Кошмар!» Коли вже ця пошесть припинеться?..» (25 червня 2017 р.).
Шляхи самопізнання, самовдосконалення в Олеся Волі, «завдання на близьку й далеку перспективу» непрості: «очистити душу від бруду, очистити тіло від «шлаків», вивершити в собі собор» (4 лютого 2010 р.). Найбільш авторитетний учитель – життя. Автор пізнав багато і на рідній Полтавщині, і в університетських аудиторіях, і в чотирирічних буднях залізничника-провідника, і на Байкало-Амурській магістралі, на київському книжковому ринку «Петрівка», на роботі в Будинку літераторів Спілки письменників України, у таких зарубіжних країнах, як Єгипет, Обʼєднані Арабські Емірати, Таїланд, Шрі-Ланка, Камбоджа, Угорщина: «І на коні, і під конем побував, бо галопом по життю летів; зараз знесилився, жалюгідний якийсь, ослаб…» (10 січня 2010 р.).
Часом Олесь Воля наводить коротку самохарактеристику, через яку можна скласти повніше уявлення про нього – такого неординарного, різноманітного, правдолюбного, невгамовного, наївного, незламного, сильнодухого, замкнутого і щирого, відкритого, як нерв: «Ніколи, нікому, ані за будь-яких обставин не показую свого щастя: щоб не зурочили» (с. 16), «Що менше сторонніх коло мене, спокійніше живу» (с. 17), «Не стою на місці, щоб не провалитися» (с. 19), «До двадцяти пʼяти я формувався усім тим душевно-розумовим вінегретом, яким годують учителі початкової й середньої школи, вихователі, авторитети; з двадцяти пʼяти до тридцяти пʼяти зрозумів: вчили мене не ті й не того (за рідкісними випадками), щоб стати сильним і успішним; після тридцяти пʼяти в муках «розформовувався», точніше, ставав (і стаю) таким, котрий ревно виконує своє земне призначення, послане з г о р и» (с. 28–29), «Я атеїст на девʼяносто девʼять відсотків, але один відсоток лишаю для пошуків Бога, і той один відсоток визначає напрямок мого добротворення» (с. 48), «Понад десять років жив я зі сварливою дружиною-психопаткою» (с. 51), «Творчість – не лише порятунок, а й мій спосіб існування» (с. 153), «Перебиті в дитинстві три ребра стискують печінку, не дають їй працювати нормально… І 27 травня 2010 року, коли мене отруїли, то першою відмовилася працювати печінка; виходить, найслабша ланка. Лише потім – нирки» (с. 159), «Своєю добротою стільки зла собі заподіюю, стільки нервуюся й картаюся, що давним-давно мав би помудріти – не виходить. А це, мабуть, тому, що мій талант доброти, по-перше, надмірний, по-друге, неперебірливий» (с. 175), «Свічка мого життя хоча й згорає невблаганно, але… кіптяви немає» (с. 181), «Куди б не стріляв, а влучиш у себе…» (с. 187).
Запис від 3 серпня 2015 р.: «Спека, біль пекучий у грудях дихати не дають. Порятунок – писання. З-за столу по девʼять-десять годин не встаю. Ніби останню кров із себе виливаю…» (с. 229). Навздогін 17 серпня в клініці кардіології: «Таки довів я себе до ручки, дурень неотесаний, безвідповідальний у ставленні до свого здоровʼя. Виявляється, було в мене аж два гострих інфаркти. Один ще тоді, 2010 року, коли отруїли… Мені все було ніколи та й ніколи в лікарню сходити на обстеження. На ногах недугу терпів. Але ось спека нестерпна знову підкосила – тобто серцевий напад удруге. Тиск 220х100. Між життям і смертю опинився» (с. 229).
Інші штрихи до самопортрета Олеся Волі: «Уникаю тих, що кажуть про інших погано: щоб самому не поганіти» (с. 257), «Яснобачення моє зіркішає, а зір падає» (с. 263), «Не думаю, що я єдиний, у якого серце чисте. Таких багато. А от таких, що своїм «чистим серцем» не забруднюють інших, зовсім мало» (с. 266), «Що за життя, коли ні холодно, ні жарко – живу на обертах крутих» (с. 348), «Ризик – це весь я. І взагалі все життя тільки тим і займався, що ризикував» (с. 424), «Мов блискавка сяйнула: я по-справжньому закохався лише в «юній старості» – в 43. У Ганнусю» (с. 476), «При слові політик мене нудить» (с. 518), «Не героїзую моєї старості, але кожен прожитий зараз день прирівнюю до подвигу» (17 лютого 2021 р., с. 535).
У щоденнику чимало місця відведено письменникам, міркуванням про їхні твори, риси характеру. Є тут рядки про Олеся Гончара, Григора Тютюнника, Юрія Мушкетика, Івана Чендея, Бориса Олійника, Івана Драча, Володимира Забаштанського, Андрія Мʼястківського, Ліну Костенко, Любов Голоту, Володимира Базилевського, Михайла Слабошпицького, Миколу Славинського, Володимира Яворівського, Віктора Баранова, Євгена Пашковського, Михайла Сидоржевського, Ігора Павлюка, Олександра Кавуненка, Павла Вольвача та ін.
Особливо теплі слова присвячено «спорідненій душі» Петрові Сороці – літературознавцеві, літературному критику, який, за визначенням всесвітньо відомого поета-містика Івана Богумила (проживає в Іспанії), у небесно-духовному безмежжі здобув святе псевдо Петро Лоренцо. Олесь Воля захоплюється статтями, рецензіями, денниками Петра Сороки, його постаттю – «рідкісного українського лицаря-патріота, титана праці, якого ще нам належить відкривати і відкривати» (с. 418). Письменник цитує Петра Сороку: «Щоденники – жанр, який вимагає повернення. Щоденники треба перечитувати і кожен раз відкривати по-новому. Вони – єдина течія, в яку можна вступити вдруге і втретє. І не тільки можна, а й треба. Інакше таїться загроза нічого не зрозуміти, не осягнути. […] Щоденник стане незамінним, найріднішим очищувачем душ од скверни, фальшу, дурисвітства, котрі, як більмо, почасти затуманюють зір духовний, віддаляючи від Бога й, зрештою, від самих себе…» (с. 419–420).
Справді, зі щоденниками непросто. Це особлива форма світо- і самопізнання, самотворення, самоздійснення і словотворення – специфічної проекції-демонстрації своєї долі, таланту для людей (рідного народу) чи й людства. «Щоденник» Олеся Волі – яскравий цьому доказ. Осягнена дещиця з нього – спроба не лише позитивно оцінити багатолітню працю, а й заклик-спонука: пишіть і читайте щоденники!
Микола Дмитренко,
професор, доктор філології, письменник