“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
«Я люблю людей цієї землі. Про них – мої книги. В цій, новогребельській землі, лежить моя бабуся, мій тато, моя свекруха і свекр.
Я, як умію, люблю і бороню цю землю і її людей – коли словом, коли ділом, хоча найголовніше для письменника діло – саме і є Слово.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ця земля дана мені в мові, в пам’яті, у відчуттях, в пахощах, в кольорах, в обличчях, в характерах, в любові».
Так написала Наталка Ткаченко в автобіографічному нарисі «Це таке не глянцеве життя…», який побачив світ ще передвоєнного 2013 року.
І це не трибунне, не мітингове, не на витрішки і не задля фейсбучних «вподобайок». Письменниця щира в своїй прозі і, мені здається, принаймні судячи з наших численних телефонних розмов з нею, така ж щира і в житті.
Книжка Наталки Ткаченко “Золота піктограма”, яка готується до друку, вміщує твори, написані впродовж останніх років. Окремі з них публікувалися на сторінках «Української літературної газети» і вже знайомі читачеві. Переважна більшість друкуються вперше.
«МОЇ НАЙУЛЮБЛЕНІШІ і, думаю, найтепліші речі – автобіографічні», – якось зізналася письменниця («Це таке не глянцеве життя…»). Читаючи оповідання Наталки Ткаченко, можна справді, бодай трохи знаючи авторку, дещо дізнатися про перипетії її життя. До слова, більшість подій, описаних у книжці, відбуваються у Вінниці або так чи інакше пов’язані з Вінниччиною. Хоча нерідко сюжет несподівано виводить читача далеко за українські кордони.
Зрештою, кожен автор, як відомо, певною мірою творить свій життєпис. Відтак, у більшості творів письменниці справді доволі відчутні автобіографічні мотиви, ці твори тією чи іншою мірою «списані» з життя авторки і тих людей, з якими зводила її доля на пройдених шляхах і перехрестях – зокрема йдеться про оповідання «Білим по білому», «Золота піктограма», «Сім платинових», дарма що в останньому авторка завчасно «підстелила соломки» епіграфом з Булата Окуджави («Вимисел не є обман»). Але це жодним чином не є щоденниковими записами чи мало кому цікавими особистісними фейсбучними копирсаннями-рефлексіями, і не «фотографіями». Насправді це реалістичні й майстерно виписані полотна, кожне з яких спонукає читача до осмислення зображеного письменницею. Не знаю, де в цих оповіданнях межа між правдою і художнім домислом, і як часто авторка виходить за межу реальної повсякденності, поринаючи в світ власної уяви і фантазії, але, зрештою, це не має значення, якщо текст – поліфонічний, багатоплановий, і змушує до співпереживання; якщо бачиш і відчуваєш героїв, читаєш їхні долі і мислиш художніми образами, майстерно змодельованими письменницею в контексті нинішнього неспокійного й драматичного часу.
За словами Наталки Ткаченко, духовний вплив на становлення її як творчої особистості, як письменниці і громадянки справив її земляк, відомий український прозаїк Євген Гуцало. (Згодом пані Наталка стала ініціатором створення музею Євгена Гуцала в її рідній школі в селі Нова Гребля на Вінниччині). Як і Євген Гуцало, Наталка Ткаченко – з родини сільської інтелігенції («учительська дитина», за висловом Гуцала). Проте, як на мене, не варто говорити про наслідування чи навіть про схожість письма обох письменників; це різні школи, різні напрямки в сучасній українській прозі. Якщо вже співвідносити з кимось авторський стиль Наталки Ткаченко, то тут скоріше напрошується до порівняння проза Любові Пономаренко, Галини Тарасюк чи Валентини Мастєрової.
Власне, йдеться, мабуть, про сучасне представництво в класичній українській прозі, зокрема в тому потужному реалістичному її крилі, так масштабно і всебічно збагаченому Михайлом Коцюбинським.
НАТАЛКА ТКАЧЕНКО – МАЙСТЕР МАЛОЇ ПРОЗИ. Втім, є в книжці і повість-реквієм «Лисичка», означена авторкою як «Портрет сестри в інтер’єрі родини, України і світу». (Знову ж таки, напрошується аналогія з «Сестрою моєї самотності» тієї ж таки Галини Тарасюк, однак це два абсолютно різні за спрямуванням і задумом твори).
«Лисичка» – художня розповідь авторки про її рідну сестру, така своєрідна сімейна чи то пак родинна сага, яка читається на одному подихові. Не знаю, чи додала письменниця «фарб» до сестриного портрета, однак і без того, як можна судити з тексту, харизматичний образ цієї жінки виписаний доволі виразно.
Певно, доречним, у контексті прочитання «Лисички», звучить колись висловлене Юрієм Мушкетиком: «Все, що нам обіцяв соціалізм, – брехня. Але все, що ми чули від нього про капіталізм, – правда»…
У сучасній українській літературі, здається, тема успішної бізнес-вумен розкрита переважно однобоко, як поверхневий глянець з наперед прочитуваними наративами: крута, емансипована, сексуально розкута, без комплексів, підприємлива леді-стерва, яка йде до успіху, переступаючи через будь-які моральні табу.
Однак «Лисичка» Наталки Ткаченко – інша. Це доволі суперечливий образ. (Як і наш суперечливий час). Це справді потужна й харизматична особистість, яка в сучасному жорстокому світі досягла своїх цілей завдяки силі духу, характеру і розуму. Яка «вибилася» з «соціальних низів» винятково за рахунок власної харизми, «зробила себе сама». Це жінка-лідер, жінка-воїн, яка в будь-якій ситуації залишається сильною і прагне перемоги; жінка з категорії тих, хто, якщо відсилати до цитати чужого класика, не вагаючись увійде до хати, що палає у вогні, і зупинить на бігу схарапудженого коня.
Водночас це жінка-донька, жінка-дружина, жінка-мати. І при цьому – українська жінка, для якої батьківська земля – не порожній звук, а сакральна, неперебутна цінність, невід’ємна з її єством.
…Чи була вона щасливою, послідовно реалізуючи практично всі свої амбітні плани і мрії? Чи стала вона щасливою, досягнувши високого статусу і матеріального благополуччя?
Авторка залишає відповідь на ці запитання відкритою.
Можливо, щастя полягає не в досягнутому результаті, а – в доланні шляху до мети? Можливо. Хоча, як на мене, це лінійна, занадто спрощена й примітивна відповідь. Насправді людська душа – загадка, темниця, усіх закутків якої достеменно розпізнати не дано нікому.
Не змогла цього зробити, судячи з тексту повісті, і рідна сестра, хоча й була для «лисички» однією з найближчих і найрідніших людей. «…Ми опонували одна одній із сестрою усе життя. Майже мовчки. Я «низала» свій ідеальний світ – книгу за книгою. Вона будувала свій матеріальний світ. Ми були найрізнішими. Ми були полярними. І ми були найріднішими».
«Вона любила матеріальний світ – пише далі Наталка Ткаченко. – І матеріальний світ її убив. Дав би їй Бог нематеріальний окраєць для душі, нематеріальної любові й мудрості до життя – і моя сестра була би живою!
Звідки це бажання скупити увесь світ на шопінгу марнославства? У неї, яка виросла в нашій скромній, навіть бідній, учительській родині… В одній із найзлиденніших і найстаріших на вінницькому масиві хрущовок…
Чи то я не можу осягнути цей час і цей світ? І моя сестра, а не я, прожила реальне життя, а я лише покірна галерниця письмового столу, раба своєї уяви – тіні живого життя? І був її світ куди складніший, ніж мені уявлялося?.. Прости, сестро!»
У повісті відсутній будь-який пафос чи менторський тон; авторка намагається осмислити феномен рідної для неї людини «в інтер’єрі родини, України і світу». Як на мене, їй вдалося дуже точно передати дух переломного часу, в якому живемо. Можливо, це називається «міжчасся» між епохами, котре затягнулося на довгі десятиліття й триває досі, і яке невимовно ускладнене екзистенційною війною, що її ведуть українці за своє виживання й збереження національної ідентичності? Міжчасся як жорстока дійсність «перехідного періоду». Перехідного – до чого? Що нас чекає?.. «Камо грядеши, людино?» – ніби звертається письменниця до читача, спантеличеного й дезорієнтованого вихором катаклізмів, котрі потрясають і всю нашу маленьку й вже тісну планету, і душі сущих на цій землі численних посполитих.
Повість «Лисичка» можна розглядати як своєрідну антитезу до оповідань «А коники в житі…» чи «Борщ на підвечірок», що пронизані мотивом людського прощення, яке тут сприймається власне не стільки як ознака жіночої слабості, а – як прояв світлої сили…
ЧИМАЛО УВАГИ В ТВОРАХ НАТАЛКИ ТКАЧЕНКО присвячено темі нинішньої російсько-української війни. Зокрема це містична новела «На білу гречку впали роси…», в якій вищі сили беруть під свій захист наші українські національні цінності і знищують диких зайд-загарбників, і яка викликає в читача потужний імпульс люті, ненависті, огиди, презирства і проклять на адресу лютого ворога. Скільки горя, біди, скільки смертей, зруйновних домівок, понівечених життів принесла в нашу дійсність ця проклята війна і ці сатанинські песиголовці з диких мокшанських боліт! Звідти, зі сходу, з-за Хутора Михайлівського, до нас, на наші рідні землі, завжди йшло тільки пекельне зло. Так було століття тому, так є нині.
Тема війни також присутня в новелі «Коли зійдуть жовтенькі квіточки…». Не знаю, як інші читачі прочитують цю коротеньку новелу, але, мені здається, без сліз її читати неможливо, настільки сильно письменниця виписала цей, здавалося б, простенький, але водночас страшний і жорстокий сюжет.
У цьому ряду – пронизливої сили бліц-новела «Коралі з Бучі» зі своєрідними гоголівськими мотивами страшної помсти за скоєні сатанинські злочини рашистських покидьків-окупантів. Авторка доволі точно передала інфернальну сутність кривавих асвабадітєлєй з їхньою тюремною субкультурою дикої резервації, ниці, випалені пекельним вогнем ненависті і озлобленості душі цих убивць, моральне дно, до якого опускає звироднілих мешканців мокшанських боліт фашистська путінська пропаганда. Окупанти для письменниці – люди з іншого світу, в якому повністю відсутні такі імперативи як свобода, честь і гідність…
Господь усе бачить. Згвалтована і вбита нелюдами дівчинка-підліток приходить до вбивці в нічних кошмарах, і справедлива кара Господня стає неминучою для цього служителя смерті: «…Другої ночі рівно опівночі надійшла примара… Вона світилася золотавим волоссям і простувала прямісінько до нього. В пітьмі спалахнуло обличчя, і він, божеволіючи, упізнав рідні риси… Витріщився ошелешено: на голому тілі зґвалтованої, наче пришита до тулуба мертвої грубим червоним швом, сміялася голова доньки. Жива голова веселилася, тішилася червоному намисту, а зґвалтоване мертве тіло все ще прикривало долоньками маленькі груди…
Він збезуміло придивлявся – поволі шви щезали, то червоніли коралі на шиї улюблениці-доньки, але тоді виступали на груденятах, на тілі смертельні рани і криваві садна… Примара доньки ставала все страшнішою…»
НЕРІДКО ГЕРОЯМИ ТВОРІВ НАТАЛКИ ТКАЧЕНКО стають вчорашні селяни, яких немилосердна доля привела до чужого і зазвичай непривітного міста. Так, всуціль позитивна і дещо на позирк ідилічна новела «Сашко і Зонька» (іронічно означена як «Сучасна історія одного вінницького гарему») – насправді філігранно, з підтекстами (які авторка використовує надзвичайно майстерно) виписана любовна колізія, котра залишає багатий простір для читацького домислення. Головні герої новели – Сашко («студент-психолог з незакінченим медунівером») і Зонька, зовсім юна «лімітă» з глухого села, котра з танців знає тільки «польку, карапєт і сім сорок», і яку авторка «вилущує» з-поміж інших дівчат – надзвичайно скупі в проявах своїх почуттів; вірніше, такими їх змальовує авторка. Проте кінцівка новели, в якій Сашко не роздумуючи віддає на лікування Зоньці всі заощаджені ним для поїздки до омріяної Америки долари, засвідчує справжнє й чисте кохання двох молодих людей. Думаю, що кожен читач чекає саме такого фіналу цієї новели, хоча, варто сказати, інтрига зберігається до самого кінця.
Незважаючи на «сільське походження» й значною мірою «сільську ментальність», в Наталки Ткаченко не так багато творів, сюжет яких розгортається в селі. Як виняток – новела «Остання пісня Бурки» – надзвичайно пронизлива за силою, без перебільшення тютюнниківського регістру. В ній через нехитрий сюжет про приречену (задля грошей на операцію господаря-селянина) на забій корову розкривається убога картина сьогоднішнього українського села з його понурими мотивами деградації, здичавіння і моральної спустошеності. Село як споконвічний оберіг власне української традиції з її високими моральними чеснотами пережило, хоча й зі значними втратами, пекельні катаклізми ХХ-го століття, а нині вироджується, опинившись на задвірках цивілізації, на белебні новітніх зворохоблень і урбаністичних дифузій. У полі зору письменниці – глибинні нутряні процеси, що відбуваються в українському селі, яке вона малює різними барвами. Нерідко сірими й чорними. Бо воно таким є – на зламі епох. Триб життя селян, традиційно герметичний, усталений, патріархальний, впродовж останніх десятиліть зазнав драматичних і руйнівних катаклізмів. Відтак психологія селян значною мірою травмована, село спантеличене; молодь з практично повністю зачищеною пам’яттю більше не сприймає традицію, котра передавалася упродовж століть від батьків і дідів дітям і внукам, і котра, власне, є становим хребтом нації. Суспільству, і тим більше владі, до цього байдуже; тим часом ерозія національної пам’яті, спричинена драматичними катаклізмами новітніх часів, загрожує нищівними наслідками і для нації, і для держави.
Для Наталки Ткаченко, можливо, теперішнє село різко контрастує з ідилічним патріархальним селом її дитинства, її пам’яті. Така вже особливість людського єства – пам’ятати з минулого переважно хороше, добре, зафарбоване у світлі барви. Хоча колгоспне село мало й інший бік буття, більш реальний – безправ’я, практично повна відсутність соціального захисту й фактичне кріпацтво на колгоспних плантаціях, тяжкий підневільний труд за «трудодні».
Не стану переказувати сюжету новели «Остання пісня Бурки». Скажу лишень, що як читача вона мене глибоко вразила. Це, певно, зокрема пов’язане з якимись особистими споминами, адже ще з раннього дитинства я був основним пастухом у нашій сім’ї, і пам’ятаю нашу першу на моїй пам’яті корову – червонясто-білу, з великими розлогими рогами, як мені здавалось, красиву й добру. Я її називав по-дитячому «минька». Коли наша корова стала старою, батьки вирішили віддати її «на м’ясо». Якось я дізнався, котрого дня це станеться. Це була пізня осінь, мабуть, пізній понурий листопад. Я зранку зібрався йти в школу. Боявся зазирнути в хлів, але змусив себе… Наша «минька» стояла, як завжди, прив’язана до ясел, а коли я зайшов, повернула до мене голову з сумними, як мені здалося, й розумними очима, так ніби знала, що має відбутися. Я погладив рукою її гладеньку як шовк шкіру, притулився до теплої шиї і гірко й безпомічно заплакав…
ХАРАКТЕРНИМИ ДЛЯ АВТОРСЬКОГО СТИЛЮ НАТАЛКИ ТКАЧЕНКО є часові зсуви всередині тексту, які вона нерідко практикує, застосовуючи при цьому, якщо використовувати сучасний сленг, «кліпове мислення» і свідомо заплутуючи читача, котрий, думаю, не завжди встигає за лабіринтом сюжету. Письменниця змушує читача раз-по-раз повертатися до початку, аби збагнути авторський задум і зв’язати докупи розрізнені, здавалося б, кусні тексту. Проте зазвичай у фіналі з’ясовується задум авторки, стає зрозумілою колізія, вибудовуючись у чіткий і зрозумілий, майстерно «закручений» сюжет з несподіваною кінцівкою – як в оповіданні «Коники в житі». При цьому письменниця уважна до деталей, тонко «відчуває настрій» своїх персонажів, вона нерідко використовує прийом підвищення градуса інтриги; практикує підтексти, те, що прочитується між рядками – як у «Золотій піктограмі», котру я перечитував кілька разів, щоб осмислити складну багаторівневу тканину цього тексту з його гранично високими психологічними колізіями; застосовує внутрішню психологічну напругу («Ельвіра плаче за тобою»), котра ховається за зовні нібито «позитивним» сюжетом, згідно з яким для головних персонажів усе складається занадто добре; читач втім не може зрозуміти, де і коли «вибухне» і яким буде фінал, але очікує сюжетних сюрпризів. У цьому ряду – і несподіваний хепі-енд в оповіданні «Фо ю», весь текст якого читається з внутрішнім напруженням, оскільки читач не знає, куди його «виведе» сюжет.
В оповіданні «Зелений чай із сухариками» в фокусі щемливої розповіді опиняються «маленькі українці» – бабуся з онуком. Варто зазначити, що в центрі уваги авторки нерідко опиняються саме герої, обділені долею; письменниця описує їх з неприхованою симпатією, не шкодуючи світлих пастельних фарб, але водночас безжалісно змушуючи стикатися з драматичними випробуваннями, далеко не всі з яких закінчуються хепі-ендом. На жаль, такою є правда життя, занурення в яке далеко не завжди приносить позитивні емоції, а для Наталки Ткаченко є чужою і неприйнятною фальш чи поверхневе ковзання.
ПРОЗА НАТАЛКИ ТКАЧЕНКО – «ТЕКСТИ ПРЯМОЇ ДІЇ», в них реалістично змальовано Україну з її строкатим драматичним сьогоденням, в якому вміщено стільки людського горя, стільки сліз, що ми навіть не годні того повністю усвідомити й осмислити. Адже зіграти таке неможливо; шите білими нитками видно хоч як би його не прикривати розцяцькованими клаптями і «осучаснювати»… У творах письменниці нема манірної описовості; вони – без пафосу, без надриву, без трибунного епатажу і без позавчорашньої закучерявленої й фальшивої описовості, на яку страждають чимало наших прозаїків, у тому числі й деякі імениті, і яку здебільшого через верхню губу коментують доморощені й переважно тимчасові авторитети сучукрліту. У авторки бездоганний художній смак на слово. Ніякої кучерявої чи пустопорожньої зайвини. Ніякої приправленої красивими фразами риторики. Кожне слово працює. Письменниця не спекулює модними «прийомами» чи «заманухами» подібно до цілої когорти (плеяди?) її переважно молодших колег. Її письмо реалістичне й водночас модерне – наскільки модерною може бути класична література.
Письменниця не спекулює на скандальних чи «виграшних» темах. Її цікавлять внутрішні, глибинні «мікропроцеси», котрі переживають наші сучасники, зрештою, як і всі ми, на тлі глобальних катаклізмів і зсувів («не дай вам, Господи, жити в епоху перемін»), а образи її героїв виписані психологічно влучно, надзвичайно майстерно, колоритно і
рельєфно.
Герої й героїні творів Наталки Ткаченко – наші сучасники, звичайні люди, які оточують нас, живуть своїм життям. Вона пише про «тут і зараз», про гіркі й драматичні реалії нашого сьогодення (як один із прикладів – діалог героїні твору з братом в оповіданні «Білим по білому» про голу, прісну і без прикрас правду життя), власне, про нас – людей, кому Господь назначив жити в цей тривожний час. У час вселенського неспокою. Кожен з нас проживає цей час по-своєму, і кожен, певно, бачить його по-своєму, хоча побачити в цій зворохобленій річці часу віддзеркалення небесних зірок дуже складно; скоріше, ми повсякчас змушені бачити калюжі каламутної води і тонути в міазмах збаламученої свідомості новітнього Homo sapiens, дезорієнтованого й покаліченого цим звироднілим божевільним світом…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.