Михайло Сидоржевський. «Обернися, мій світе, весною…»

В. Гнатюк. Збірка поезій «Любові промінь золотий», Київ, 2021

Ця доволі скромна за обсягом книжка спонукає до небуденних роздумів про вічні неперебутні істини: життя і смерть, світло і тінь, радість і смуток… У потоці гамірливого повсякденного суєсловія непоодинокі поетичні рядки з цієї книжки – як зблиски коштовних діамантів, як ковток холодної джерельної води в спекотний літній полудень. Для чого в світі людська марнота, і чому невгамовна душа бентежиться в любові і стражданні – ось основні мотиви цих проникливих поезій, ось із чим автор йде до свого читача.

Безперечно, лірика Володимира Гнатюка, при всій, здавалося б, позірній притишеній традиційності, призначена для справжніх поціновувачів художнього слова, для тих, хто знає ціну слову й може відрізнити добірне стигле зерно від дешевої полови.

У книжці надибуємо несподівано болючі й проникливі мотиви, як-от у цьому вірші:

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Більше не буде батька,

Печаль – не стулити очей…

І хата – хатинка, хатка

Без батькових дужих плечей.

 

І світу замало буде

Ступити в пекучий жар.

Тебе ще багато всюди,

А батька не буде на жаль.

 

Автор ніби наскрізь пронизує читача несподіваним, як спалах, ліричним одкровенням:

 

Осінь, осінньо-синє

Небо над нами увиш.

І яблука, груші, і дині,

Над ними у млості стоїш.

 

Горіх не летів, а падав,

На пальчиках ходить дощ.

І пахне у церкві ладан,

Тож осінь – вмирає хтось.

 

Надзвичайно проникливо поет вихоплює з палітри повсякдення на перший погляд нібито непримітний образок, але, висвітлений під несподіваним ракурсом, цей зовні такий буденний шкіц набуває якоїсь особливої мінорно-ліричної, навіть до певної міри містичної тональності, і ти ніби відчуваєш ось цю надзвичайно тонку грань часу і простору, коли «Душа зійде з глибин сторіч, // Як миро з древньої ікони», і де, між яворами й липами у «панському саду», залишилися «твої сліди, загублені в траві»:

 

Пройшов останній перехожий,

Осінній день, осіння ніч…

І я –  на  небо ще не схожий

Десь вітром струшений обіч.

 

Крізь тканину світлих, сонячних рядків у поезіях Володимира Гнатюка пробивається якась зачаєна, притлумлена тривога перед неосяжним огромом цього великого й незбагненного світу, в якому яскраві блискітки-принади нерідко є оманливими і ведуть до згуби:

 

На вигоні,  у схованках трави

Маля мурахи в мами запитало:

– Чи можна, мамо, лізти догори,

Де сонце так привабливо моргало?

 

А мама посміхнулася: – Дитя,

Великий світ, мінливий поступ сонцем.

Оманлива та сонячна стезя,

Де блиску блиск виблискує червінцем.

За зовні ніби простими, звичними дефініціями – глибокі філософські сенси тимчасовості людської присутності на землі. Що є наше життя під вічним небом, в якому «день, як скрипка на одчассі», і в якому «пам’ять, як земля не охолоджена»?.. Можливо, це якась невтримна, швидкоплинна миттєвість «по цей бік річки» де «зеленіють трави, // І світ обійми сонячні відкрив»?.. Це куца миттєвість в очікуванні невідворотної переправи на той берег, де ті, «хто в богах спочив»?.. Це сполох блискавки в грозовому небі?.. І що за тими дверима вічності, де — екзистенційна глибочінь таїни, недоступна нам, і звідки й досі «Бабуня кличе й кличе тебе з ґанку: // – Колюню, йди, полуднати пора!..»

 

Твій голос стих, раптово обірвався,

І слів останніх вже ніхто не чув,

Чи ти просив води, чи все ж у небо рвався,

Так, ніби на землі набувся і заснув.

 

А я в ту ніч з відкритими очима

Шукав спасіння, навіть забуття.

Таке було велике оніміння,

Коли твоя прощалася душа.

 

Володимир Гнатюк — тонкий, надзвичайно чутливий до найтонших нюансів і душевних коливань лірик. Його поезія забарвлена в притишено-мінорні барви, з вражаючими образками, знайденими автором десь, певно, в найпотаємніших глибинах серця.

 

І знову погляд твій розмружить

спокій неба,

Ні хмар тобі, ні блискавок – тишінь.

Ані тобі пташиних голосінь…

Лягла земля наввитяжки на стебла.

 

Багато рядків присвячено темі світлого, чистого кохання, котре воістину возвеличує людину, возносить її до небес, наближає до Бога:

 

От і стрілися ми серед поля,

Де одна половина в житах,

А та друга – для пісні роздолля,

А та друга – зоря на вустах.

 

Торкнутися душею світла в теперішньому повсякденному велелюдді, в світі, в якому «холодно і тихо», і в якому так складно не заблукати на манівцях, – це як очиститися від бруду, відчути, бодай на якусь миттєвість, Господню присутність ось тут, у самому серці. У серці, котре любить і страждає, і живе цим вічним неспокоєм під вічним небом… Саме до таких роздумів спонукають рядки поезій Володимира Гнатюка – чудові, світлі, але водночас забарвлені в мінорні кольори ось саме цього вічного неспокою душі…

 

“Українська літературна газета”, ч. 19 (311), 23.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.