“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
У столичному видавництві «Ліра-К» готується до друку нова книжка поезій Володимира Базилевського «Територія болю». Нижче публікуємо передмову до цієї книжки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Скрипка аж заходиться плачем,
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю…
(Леонід Талалай)
…ЦІ ВІРШІ НАДЗВИЧАЙНО ОСОБИСТІСНІ, до здирання шкіри оголені. Вірші – як внутрішній монолог, як відверта, без хизувань і позерства, сповідь перед обличчям вічності. Тут ви не знайдете слів фальші, суєтного, на витрішки, жесту. Тут вічні теми: життя і смерть, любов і ненависть, добро і зло, правда і брехня, світло і тінь… Метаморфози буття і безжальні істини… Володимиру Базилевському чужа плакатна публіцистичність чи сценічна манірність. Чи не кожна його поезія – це своєрідний малюнок у глибині з підтекстами, знаками й символами; це перегук і перетин часів; поринання в подаленілий, за перевалами, світ минулого з його мерехтливими видіннями, незабутніми сердечними втіхами й радощами; це проникнення в глибини підсвідомого, екзистенційного, непідвладного людині поверхневій, людині-перекотиполе, людині оцифрованій і загнаній в прокрустове ложе технологічної цивілізації і сиротинно залишеній наодинці зі світом-монстром, світом-уроборосом. Ущільнений час вимагає абсолютної відкритості, виняткової чесності, і поезія Володимира Базилевського – не для тих, кому «за рідню брехня» чи хто римує «кров – любов» або Шевченка з оберемком. Ця поезія – для читача духовно підготовленого, ментально зрілого; це розкішне читво для інтелектуальних гурманів з багатовимірним внутрішнім світом; для тих, хто цінує справжній талант і читає й прочитує текст як життя і життя як текст.
Ілюстрація: Микола Кумановський Характерно, що крізь тканину поезій Базилевського на тлі історичних, зокрема біблійних мотивів проступають реалії лютого, драматичного сьогодення з його похмурими апокаліптичними сценаріями, з його лицемірними пройдисвітами й химерними лицедіями. Вони ось тут, поруч, вони оточують нас зусібіч і проступають химерами як тіні заштрихованого у чорно-сірі барви минулого (коли «вчорашній лакей // нас навчає сьогодні свободи») чи візії моторошного прийдешнього.
Хтось, можливо, вважає, що зараз про це казати недоречно, але я на рівні підсвідомості відчуваю якийсь глибинний зв’язок цього автора з класикою, непідвладною безжальному часові, примхам звироднілого охлосу й марноті драматичних мінливих днів. Пам’ятаєте ось ці рядки чужого класика (тут у перекладі з російської): «Напливала тінь, // Догоряв камін…»? А ось рядки з вірша Базилевського «Прощаючись, я не прощаюсь» мені так нагадують класичне, знову в перекладі з російської «…Бо я попереджаю вас…» Загалом, поезія Володимира Базилевського багата на алюзії і ремінісценції; тут «Молитва Єремії» читається як заклинання; в якихось рядках іншого вірша я чую вражаючу мелодію моцартової «Лакримози» («Коли помру, замовте «Лакримозу», // аби душа звільнилась від пітьми…»), а ще ніби вичитую звуки містичного «Привида опери» («Ти маєш дивну владу наді мною»); тут багато перегуків з класичними мотивами і вражає палітра імен, з якими веде діалог чи які згадує автор (Моцарт, Бетховен, Кобо Абе, Кавабата Ясунарі, Віслава Шимборська, Поль Елюар, Екклесіаст, Данте, Григор Нарекаці, Вінграновський, Гоген, Джек Лондон, Леонід Кисельов, Оксана Петрусенко…)
В одному з віршів Базилевський звертається до книг із власної книгозбірні:
Книги моєї книгозбірні,
вкотре звертаюся до вас
і збиваюся на той же мотив.
Ви сила моя і безсилля,
незмірна радість і незмірна печаль,
перемога моя і поразка,
надійна твердь і провалля,
зона моєї свободи
і пастка неволі,
незглибимий всесвіт
і тюремна камера,
життя і смерть…
Мені цей мотив дуже близький; у моїй бібліотечці – тисячі книжок. Багато з них перечитані мною в різні періоди мого життя; чи в юності, коли не міг насититися ними, а життя здавалося безкінечно довгим і вірилося, що встигнути можна все; інші прочитані в пізніші роки, котрі летіли, змінюючи один одного, у якійсь шаленій нестримній круговерті; а якісь прочитані порівняно недавно чи й учора, вже коли сонце на видноколі, сповільнивши свій біг і, певно, запам’ятавши ту давню розкішну мить на самотній вершині літа, почало неухильно й стрімко котитися донизу, до берега Стіксу, – там нас терпляче жде човняр-Харон, наш поводир на той бік, на інший, примарний берег, де блаженний спокій для душі… Мій погляд щоразу, і так сотні і сотні разів, пестить книжки, і я все сподіваюсь, що непрочитані книжки – а їх більшість – терпляче чекають мене, чекають моїх рук і моїх очей… Все ще сподіваюсь, хоча з кожним роком моя впевненість тане як свіча…
МОТИВИ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ, мотиви нашого спротиву автор часто прочитує крізь пергамент часу, на тлі подій з інших, прадавніх часів. Адже історичних аналогій з теперішніми драматичними сюжетами з навалою дикої азійської орди («блудниця світова, чума народів») на українські землі можна віднайти, на жаль, удосталь в часах проминулих – зло ж бо завжди залишається злом («лакомство ката – кривава ропа»), і не має значення, в якому вигляді воно приходить у світ людей, яка зброя служить знаряддям для вбивств і терору, якою мовою розмовляють окупанти і якому богові чи чортові моляться.
…А ось жорстока правда війни, або ж правда війни, якої не знають ті, хто не дивився у вічі неминучому там, де смерть, і кров, і пекло: покинутого, «з напівтілом», каліку війни навідує вночі в хостелі «вісник». Хто цей вісник? Автор не з’ясовує, але читач розуміє без пояснень… Посланець безпомічно хитає головою, приймаючи самозречення каліки: друже, сам пан-Господь безсилий у твоєму горі… Такий собі куций шкіц, за яким – прірва людського відчаю і трагедія тяжко обтятого залізом на фронті під Волновахою й самотнього в людній столиці колишнього солдата, приреченого на забуття. На забуття?!. Крик автора до людей, до влади, до «громади»: ні! Не чинімо зло! Не сіймо отруту байдужості й зневіри, бо вони проростуть чорною безживною озиминою! Не кидаймо у прірву цинічного безпам’ятства жертовний чин героїв, котрі своїми життями заступили криваву хижу пітьму!
Деякі рядки воєнної тематики – за межею людського сприйняття («Залізяччям посічене, // без голівки, без ніжки, // немовлятко тримісячне // на потрощенім ліжку…»), і прокляття, адресовані сатанинським потворам у людській подобизні, які вбивають життя, набувають воістину метафізичної сили.
ЧИМАЛО ПОЕЗІЙ БАЗИЛЕВСЬКОГО, який, за його власним зізнанням, живе «від страху до відчаю» (і йдеться не лише про вірші зі своєрідного «лікарняного циклу» з його вкрай песимістичними струнами), позначені мотивами осені життя з «плаксивим листопадом» і пізньою печаллю зникомого «убивці-часу» («дірявіє життя, перевисає…», «вичерпується час…»); немилосердного часу, котрий вислизає ніби пісок крізь пальці, залишаючи спомини й попіл пройдених доріг, і зупинити лет якого, незважаючи на те, що «душа бажає сонця і тепла», не дано нікому з нас, смертних. Між рядків поезій автора читається гіркота нездійсненного, втраченого на роздоріжжях життя, гіркота помилок, невдач і розчарувань, яких не уникнути людині смертній, біль від втрат дорогих для автора людей, котрі «подаленіли, мов за перевали, // невидимі для зору, відбули»… Пізнаю талалаївські мотиви, талалаївський як струна надрив, так особливо зримо проявлений в «Безпритульній течії» – останній прижиттєвій книзі поета, котрий покинув нас страшно і несподівано нагло якогось пронизливо-ясного червневого ранку… У цьому ряду – і щемливий синівський монолог («…і не приїхав до тебе // у поминальну суботу»), який після прочитання залишає по собі гірке відчуття нашої вічної й неперебутної провини перед мамою; провини за те, що за життя не дали мамі нашої синівської любові стільки, щоб материнське серце не боліло за нас, не страждало і не печалилось; провини за мамині безсонні ночі, мамин біль і страждання; провини, якої не позбутися і не відмолити, і не відпросити до кінця наших днів…
У час розпуки душа поетова страждає від зневіри й сумнівів, і йому, можливо, здається, що його призначення і його доля в цій «обтяжливій виставі» – котити «Сізіфів камінь із тавром знущань». Окремі рядки поета доволі відверті й жорстокі («життя прекрасне, надто перед смертю»; «О мстивий досвіде вмирання, // не шарпай пам’ять, не тривож…»), деякі на межі глухого відчаю («Забудь мене. Мене нема…»)…
Ось як тут:
У оболонці подобизни
стихійно рватися за грань.
І очманівши від терзань,
всю ніч ланцюг зубами гризти.
Або ж ось ці рядки:
Надто печалей багато,
з норовом пізня зима.
Ми відбули своє свято,
іншого свята нема.
Іншого свята не буде,
втім, чи те свято й було
там, де снігами остуди
всі путівці замело.
Радість пішла – не пробилась
до карнавалу весни.
Щільно снігами зашилась
доля і всі її сни.
Це не «гра на публіку» і не ексцентричний авторський прийом. Межовий стан неможливо зіграти як спектакль на сцені; зшите білими нитками манірне й фальшиве; читаючи ж Базилевського, буквально відчуваю його біль, і його розпуку, і «гул порожнечі» сивої вічності, і ніби з його горла чую німий крик, звернений… До кого звернений? До Бога, до часу, до себе самого?.. Не знаю. Мені теперішньому важко вжитися в цей образ, бо ще не час, ще не пора, і сутінки, здається, аж ген за тим ще нібито далеким поворотом…
Колись, у непростий період мого життя, мені написалися рядки, про які я чомусь згадав тепер, читаючи Базилевського. Ось ці мої рядки, ось мінор, також густо присутній в його поезії: …як осінній листок на студеному вітрі стираю безсиле життя із клаптів пам’яті – недомовлене, несказане… падаю зі стрімкого піщаного косогору, зубами чіпляюсь за пісок, за корінці дерев, за найтонші стеблинки трави, а ноги безпомічно тонуть, нестримно сповзають донизу; там понурий туман, там солона кров, там порожнеча днів прийдешніх і гіркий полин…
Разом з тим, попри мінорні мотиви, домінуючі в багатьох віршах, автор продовжує свій діалог самотнього пілігрима («почерк самоти») з життям, бо «дух не бажає змиритись», змушуючи «ревно трудитись // уже холодіючу кров»…
У КНИЖЦІ, КРІМ НАПИСАНИХ УПРОДОВЖ ОСТАННЬОГО ЧАСУ, є й вірші минулих літ. Це до певної міри дозволяє простежити «творчу еволюцію» автора, зміну його пріоритетів чи світоглядних візій, трохи привідкрити зашторені десятиліттями часу вікна поетової душі. В анотації до книжки про це сказано так: «Нова книга Володимира Базилевського має два блоки, роз’єднані прірвою часу. І в цьому сенсі надається до розмислів та емоцій про зміни інтелектуальні, психологічні, світоглядні. На читача обізнаного і вимогливого чекають як упізнавані мотиви, так і промовисті несподіванки від поета-філософа, який, попри зимовий вік, гостро реагує на подразники і виклики мілітарної реальності».
Читач, ознайомлений з поезією Базилевського, і в більш ранніх віршах впізнає його неповторний стиль; бажання «викричати себе» і водночас його вміння побачити й почути «жадібним слухом» те, що нерідко заховане від стороннього ока, але є визначальним, стрижневим; те, що мусимо осмислити, перш ніж відчути й сприйняти чи впустити до свого серця. Відомо, що око митця бачить більше, ніж сягає зір, і ми впевнюємося, що чимало поетових спостережень з попереднього періоду життя, нерідко захованих в езопові шати, на жаль, виявилися пророчими, і багато теперішніх наших великих бід чекали свого часу в зародку, в ембріоні, аби буйно й чорно заколоситися нині («уродила рута, рута…»). З далекого чорнобильського 1986-го поет гукає до нас, теперішніх, застерігаючи від пришестя майбутніх цинічних і брехливих вихватнів:
У них хоча й не мічені лоби –
нутро у метастазах летаргії.
Пожитку нерозсудливі раби,
як ваше плем’я хижо молодіє!
Один із «програмних» тогочасних віршів поета (написаний 1990 року) – «Лист О.І.Солженіцину від українця», в якому Базилевський, своїм пророчим талантом розпізнавши зловісну шовіністичну сутність недавнього «кумира лібералів» з його декларацією про «обустройство россії», достойно вказав йому, кажучи осучасненим сленгом, напрямок руху – слідом за «русскім корабльом».
Також у книжку автор умістив ранні поезії про свої душевні поривання, адже «молодість, бистра лодія, // гавань твоя – весна». Не можу стриматися, щоб не процитувати, мабуть, найбільш ранній із вміщених у книзі віршів (датований 1972 роком під знаком запитання), який весь пронизаний і освітлений коханням молодості, тугими парусами свіжості сонячного ранку й запахом моря:
ПАСТОРАЛЬ
Ти на жовтому пісочку
пишеш пальчиком – люблю.
Д. Загул
Біля баржі в холодочку
кожен порух твій ловлю.
Ти на жовтому пісочку
пишеш пальчиком – люблю.
Я стаю на перешкоді:
«Щоб повірив, не спіши.
Чітко: Люба + Володя
на пісочку напиши».
Я писав і ти писала,
день на вечір перегус.
Хвиля грубо роз`єднала,
стерла хвиля знаки плюс.
Та ввижається звідтоді,
і до відчаю щемить
напис: «Люба + Володя»
там, де море і блакить.
…Аж ось ще один «дзвінок із прожитих літ» (а чи «прекрасний сон» – автор залишає читачеві самому визначатися), – і стрепенулась молода душа в серпневій млості, і ожив нічний степ із місяцем-дозорцем («ми в світі чуднім чудні, // ми в ньому одним-одні, // одні, як Адам і Єва…») – так ніби «навспак повернувся час»… Чи це поетова вигадка, як він сам зізнається в одному з віршів, а чи йдеться про реалії життя – ми про це можемо лише здогадуватися, і авторське зізнання про те, що «тіло старе, // душа молода», зовсім не наближає нас до розгадки, а навпаки, залишає ще більший простір для роздумів про вічну таїну життя і любові.
…А ще ранні вірші Базилевського досить густо, рефреном пронизує тема зачудування природою, її незбагненною красою і її співзвучністю з настроєм автора ось у цей час, у цю неповторну миттєвість, в якій хочеться «жити, як над шляхом кущ ожини»; там «бунт трави», там «спорожнілих полів листопадовий сон» і «сиве сонце зими», а природа – як оксамитове полотно, на якому поет прочитує таємні знаки й одкровення, доступні з-поміж нас лише званим і обраним…
Цікаво простежити, що і в поезії раннього періоду, і у віршах сьогочасних Володимир Базилевський безнастанно веде діалог з невидимим альтер его, полемізує з ним, іронізує, кпинить, ремствує… («Давно засудив цей солодкий дурман, // втомився у Бога питати: // навіщо він дав мені темний талан – /щоденно себе розпинати?»).
ЩО Ж СТОСУЄТЬСЯ РЕАЛІЙ НАШОГО ДРАМАТИЧНОГО СЬОГОДЕННЯ, то автор тут у своїх оцінках гранично відвертий і категоричний, позбавлений будь-яких ілюзій щодо людських чеснот чи «ницих справ» строкатого сонмища теперішніх «державних мужів» (насправді вертких тимчасовців, котрі випадково винесла на гребінь влади брудна піна популізму і цинічної облуди). «Це ворожда й румовище, це безум // розбрату, це люди кам`яні», – такими поет бачив нас і наших, незалежно від барв на партійних знаменах, «слуг народу» ще задовго до теперішніх драматичних випробувань, «на зорі Незалежності» далекого 1995-го року. Ці рядки нагадали мені прочитане в Тетяни Майданович: «Те, що ти бачиш, юрмище і тління, // Запам’ятай: це ще не Україна»…
Людина честі в облудному натовпі, у веремії галасливого марнославства, цинічного безчестя і духовної пустелі, де правда «як ошаліла Етна», і де «наближена до раю, // євангеліє від Тараса // душа, оклигавши, згадає», духовне прямостояння, відповідальність перед Господом, честь, гідність, моральна чистота – ось категорії, які прагне осмислити Володимир Базилевський; поет шукає відповіді на прокляті запитання часу, намагається зрозуміти, «нащо нас мати привела?», і в чому призначення людини на білому світі.
Поет немилосердний, коли йдеться про захланний комплекс малоросійства, який приніс нам стільки бід і горя:
Куди не кинь – нерозтороп`я й втрати,
олжа і ницість, звихи й ворожда.
Вітчизно яблунева, забагато
червивих яблук у твоїх садах.
Володимир Базилевський нещадний у своїх присудах і тутешнім хруням і перевертням:
Ми почули це вперше тоді,
коли ті, що померли,
підвелися, як свідки в Суді:
«Ви самі себе зжерли.
Ви зреклись свого неба й землі,
не злічить ваших зречень…»
Базилевський нерідко реагує на, здавалося б, «локальні історії», пов’язані з нашим повсякденням, переповненим людськими трагедіями вперемішку з героїзмом і наругою. Духовний слух поета безпомильно вирізняє зерно від полови, а його стилос твердішає, коли йдеться про убогих тимчасовців від культури, бенкетуючих у час війни:
В моді в краях цих мистецтво
відбірного мату,
мат у пошані, подейкують,
зміцнює гривню.
Хочеш, як інші, Шевченківську премію мати?
Вчись, опановуй лексику ненормативну.
ЗАГАЛОМ ЖЕ ВАРТО НАГОЛОСИТИ, що звиродніння й деградація людини – одна з ключових тем поезії Володимира Базилевського. Ця тема присутня і в новій книжці поета. «Смартфонний люд не чита Гомера», – з гіркотою констатує автор. Він гранично відвертий у своєму песимістичному присудові людині (людству), котра на якомусь етапі свого розвитку звернула «не туди» («Плоть світу з тріском рветься»), і відтак щодалі скоріше, розминувашись з «метерлінківським Птахом», прошкує на задвірки цивілізації. А чи лише боротьба за доступ до енергоджерел і питної води є цьому причиною? Чи не есхатологічні причини змушують людину «дворушної епохи» вбивати собі подібну без жодної на те причини, лише за інший колір шкіри, інше віросповідання чи іншу мову? Світ, начинений ворожнечею, ненавистю і озлобленістю, неухильно сповзає похилою площиною донизу, де пітьма й безвихідь, і падіння в прірву перманентних конфліктів і воєн, тероризму й бездуховності. У цій чорноті часу ми з острахом намагаємося зазирнути туди, вниз, де, за Кестлером, осяйна пітьма, але при цьому все ще з надією піднімаємо очі до неба, подумки звертаючись до Нього і зболено заклинаючи «Відведи»…
Володимир Базилевський надзвичайно чутливий до складних колізій сьогодення, я би сказав, – надзвичайно вразливий у цій фантасмагоричній веремії теперішнього часу з його викликами й випробуваннями для людства і для кожного з нас, з його хлипкою непевністю у дні прийдешньому. Вразливий як поет з зачудованою душею, як художник і літописець часу, і як людина, беззахисна перед огромом буття з його кармічними законами, але водночас всесильна як найвище втілення Творця, як Його частинка, енергетично наснажена силою високого безсмертного Духа. Поет бачить більше, ніж дозволено людині смертній, людині, час якої відміряно неземними ступінЯми. Чому так? І в чому загадка таланту?
Цю таїну не дано прочитати нікому, бо кожен великий талант – це загадка, це «ексклюзивний» Господній витвір…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.