Михайло Роман. Слово про Івана Драча

708

Михайло Наєнко, «Іван Драч – лідер шістдесятництва» (Київ: Освіта України, 2020)

Словацький професор Михайло Роман нині чи не найстарший серед зарубіжних україністів. Нещодавно він переступив свій дев’яностий рубіж. Освіту українського філолога здобував у Київському університеті імені Тараса Шевченка в 50-х роках минулого століття, в ньому ж захищав і свою дисертацію. Прибув до Києва (за його зізнанням), не вміючи стулити жодного українського речення. Сяк-так удавалося порозумітися з викладачами за допомогою кількох російських слів, які запам’ятав із школи. Після війни ж москворотий жандарм Європи наполіг, як знаємо, на тому, аби   всі, «визволені» ним від фашистів країни, запровадили в себе вивчення його мови й літератури. Українська філологія  Михайлові Роману давалася, отже, з неабиякими труднощами,  але прийшла на допомогу виняткова фонетистка (в майбутньому – професор)  Ніна Іванівна Тоцька, і труднощі було подолано. З допомогою чайної ложечки вона поставила його язик на відповідне місце і він заговорив, а потім почав і писати, чистою  українською. Не згірш, ніж самі українці.  

Науково-освітня праця його після Київського університету розгорталася виключно в Словаччині, зокрема в Пряшівському та Бансько-Бистрицькому університетах. Читаючи студентам різні курси з української літератури, він водночас займався і критичною та літературознавчою діяльністю. У його бібліографічних довідниках значиться понад 800 позицій, які охоплюють і монографічні дослідження, і методичні посібники-підручники (18 видань), а найбільше – критичні та літературознавчі розвідки. Тематика їх, звичайно, пов’язана з літературним процесом рідної Словаччини, але найбільше – з розвитком української літератури на терені Словаччини та Чеської республіки. Українські письменники цих країн завжди мали свою літературну періодику, але публікувалися також і в словацьких та чеських виданнях. Михайло Роман дуже уважно все це відстежував і залишив численну словацько-українську та чесько-українську критичну спадщину. Не припиняє цю кропітку працю й до сьогодні, беручи участь (як автор) у різних місцевих часописах, а також у виданнях інших слов’янських країн. Грунтовно про це розповів, зокрема, словацький славіст і український поет Сергій Макара у монографії «Ocareny slovom» («Зачарований словом»), Пряшів, 2020. Михайло Роман лауреат премії Словацької спілки письменників та імені Івана Франка, президентом України Віктором Ющенком нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня».

Пропонуємо його рецензію на книжку Михайла Наєнка «Іван Драч – лідер шістдесятництва» (Київ: Освіта України, 2020).

 

 

Про творчість Івана Драча (1936-2017), українського поета, публіциста, кіносценариста, перекладача, політика, громадського діяча, лауреата Шевченківської премії, двічі номінованого на Нобелівську премію, Героя України, створено чимало досліджень, різних розвідок, статей чи рецензій не лише українською мовою, але й мовами світу – російською, англійською, французькою, німецькою та іншими, зокрема й словацькою. Його твори у перекладах виходили й мовами республік колишнього Радянського Союзу та країн т. зв. соціалістичної співдружності. Але такої книжки-спогаду, яку запропонував професор Київського університету Михайло Наєнко («Іван Драч – лідер шістдесятництва. Спогад про поета») ще не було.

Це, на нашу думку, цікаве й повчальне видання. Автор, на відміну від своїх попередників – переважно літературних критиків, про Івана Драча згадує й розповідає передусім як про людину. Для нього Іван Драч – Людина з великої літери. Розповідь автора шаноблива, щира, відверта й захоплююча. Він пригадує цілий ряд, на перший погляд, не дуже примітних, але важливих фактів, за якими стоять перші враження від сприйняття Драчевої поезії, від перших зустрічей із ним як людиною, котрі (зустрічі) почалися ще в студентські роки М. Наєнка і тривали, по суті, до останніх днів поета. Автор вводить у літературний обіг цілий ряд нових фактів із життя й діяльності І. Драча, які допомагають краще зрозуміти його поезію, його як людину-творця, літературну та суспільну ситуацію в Україні протягом кількох десятиріч другої половини XX ст. та в часи Української незалежності.

Для М. Наєнка Іван Драч – лідер шістдесятництва, яке було явищем не лише літературним, а й соціальним, психологічним. З приходом І. Драча в літературу почався новий етап її; його новаторська, реформаторська творчість стала в один ряд із творчістю класичних досягнень Т. Шевченка, Лесі Українки і П. Тичини. М. Наєнко згадує, що Драчеву поезію (зокрема поему-феєрію «Ніж у сонці») не всі в Україні одразу зрозуміли і сприймали позитивно. Дехто з критиків категорично відкидав і засуджував його метафорику, спосіб поетичного мислення, приписуючи йому формалізм, занепадницькі тенденції тощо. М. Наєнко пише, що поет змушений був доводити, що його творчість розвивається в річищі національної класики, яка, проте, постійно потребує оновлення і здатна засвоювати кращі зразки світової поезії. Літературна молодь і т. зв. широкий читач завжди по-справжньому захоплювались Драчевою новаторською поезію, ходили на літературні зустрічі з ним, тоді як сторожові пси від КаДеБе «запрошували» І. Драча «на виховання», вдавались до фізичного тиску на нього, погрожувало йому і всій родині в’язницею та іншими соціальними обмеженнями. У наслідку, зокрема, за нез’ясованих обставин загинув його син Максим, хоча в нас, у Словаччині, навмисне поширювались чутки, що смерть Максима пов’язана з Чорнобильською аварією, бо він, мовляв, брав участь у її ліквідації.

З інтересом читаються ті сторінки рецензованої книжки, де М. Наєнко згадує свій виступ на міжнародній науковій конференції в Бансько-Бистрицькому університеті (2004), коли виголосив чудову доповідь на тему: «Романтична містерія Т. Шевченка «Великий льох»: умовні форми зображення героїв національної історії». Як приклад сучасної поезії такого типу М. Наєнко згадав вірш І. Драча «Пам’яті Гоголя». Він уперше потім був надрукований саме в збірнику матеріалів цієї конференції (Банська Бистриця, 2005). Саме в Банській Бистриці зав’язалась між нами обома співпраця, яка триває по сьогоднішній день. Правда, вперше ми зустрілись ще 2000 року, коли я побував на міжнародній науковій конференції в Київському університеті імені Тараса Шевченка і запросив його до Банської Бистриці на нашу конференцію.

Читаючи рецензовану книжку, ширша громадськість може дізнатися, як і коли І. Драча було номіновано на лауреата Нобелівської премії (1967) і як Вчена рада Київського університету ім. Т. Г. Шевчена ініціювала другу його номінацію (2017).

М. Наєнко наводить повний текст подання на Нобелівську премію Івана Драча та список його творів-збірок, що опубліковані мовами світу. Між ними – й словацькою під назвою «Divokvet» (1971). Вперше І. Драч промовив до словацького читача від 1962 року, коли часопис «Svet socializmu» надрукував його «Баладу про соняшник», а через рік – «Дві сестри». До цього часопису приєдналися газети «Smena», «Кulturny zivot» (1980) та, ймовірно, й інші. Дещо пізніше вийшла антологія молодої української поезії «Cistymi rukami» (1980), в якій І. Драч представлений шістьома поезіями. Перекладачами його творів були Ю. Кокавец, Р. Скукалек, Й. Кримський, пізніше до них приєдналися Я. Маєрнік, М. Гевеші, Л. Фелдек. Всі вони спочатку перекладали твори російських письменників, не були україністами і користувалися переважно словниками чи підрядниками. Словацький читач, правда, міг познайомитися з поезією І. Драча і завдяки чеським перекладам, бо уже 1961 року вийшла в Празі збірка «Telezinske leto», а 1971 року – «Divci prsty». Читачі журналу «Дукля», в свою чергу, могли дізнатись про творчість І. Драча також із моєї рецензії на його збірку «Вогонь з попелу» (1997, № 1).

З поезією І. Драча я почав знайомитися ще в 60-х роках минулого століття, коли доводилося мені викладати в Пряшівському університеті українську радянську поезію останнього десятиріччя. Мушу зізнатися, що і я не все розумів так у його поезії, як треба було. Я казав тоді, що «Ніж у сонці» – це поема-протест проти тих, хто готує атомну чи ядерну зброю та війну і в такий спосіб кидає ніж у сонце; лиш пізніше я говорив, що поема є закидом тим диктаторським режимам (зрозуміла річ, що я тоді не мав на увазі СРСР), які «посягають на сонце людської правди».

З Іваном Драчем я особисто познайомився аж 1972 року, коли був на стажуванні в Київському університеті імені Тараса Шевченка і на одне із засідань комісії літературної критики СПУ запросив мене професор Арсен Іщук. Але тоді якоїсь важливої розмови між нами не було. Та враження залишилось на все життя. Більш пам’ятне – під час «Днів чехословацької культури в СРСР», коли частина чехословацьких письменників побувала в Україні і в Києві; її приймала президія Спілки письменників України, членом якої був також І. Драч. Я там доповідав про стан української літератури в Чехословаччині та про рецепцію літератури України в ЧСФСР. Докладніше ми познайомились і, не боюсь сказати, подружили 1989 року, коли Спілка письменників України за ініціативою Дмитра Павличка вирішила в рамках свята «В сім’ї вольній, новій…» організувати міжнародний рейс «Від серця Європи до серця України». Задум був такий, щоб у столицях Чехії, Словаччини, Угорщини, Болгарії і Румунії були проведені літературні вечори за широкої участі місцевого населення, на яких українські письменники і місцеві україністи знайомили б слухачів із творчістю Тараса Шевченка та українською культурою.

У Прагу тоді приїхала численна делегація діячів культури, очолювана заступником голови уряду України Марією Орлик, у складі якої, крім інших, були І. Драч, Д. Павличко, Р. Лубківський і М. Сингаївський. Літературний вечір, який ми зазвичай називаємо академією, відбувся в одному із залів на празьких Градчанах. Жаль, за нечисленної публіки. Наступного дня українські письменники, до яких приєдналися два чеські прозаїки і я (як представники чехословацької літератури), вирушили поїздом до Руссе. Ніяких літературних вечорів, на жаль, уже не планувалося. В Будапешті до нас приєдналися угорські письменники, потім (в Руссе) болгарські і румунські. Було нас понад 20 чоловік. В Руссе ми зустрілися з болгарськими письменниками і деякими читачами, але без ширших святкувань. Потім перейшли на пароплав «Маршал Тимошенко» і ним прибули ми до Києва. В Одесі на пароплав приєдналися ще понад 300 україністів – письменників, журналістів, істориків, мистецтвознавців із цілого світу, у тому числі з Чехословаччини Федір Іванчов і Ганна Чваварга. На пароплаві відбувалися бесіди, концерти, круглі столи тощо. На одному з круглих столів я запитав, чому Україна не організує курси української мови для громадян світу, як це роблять інші країни, у тому числі й Словаччина, чому Україна не ініціювала заснування міжнародної асоціації україністів. Тоді Д. Павличко сказав мені, щоб ці заходи зорганізував я. Так я і зробив. Мою пропозицію було прийнято з оплесками присутніх україністів України, Польщі, Німеччини, Канади, США, Австралії та інших країн. Чи брав участь у цій акції Іван Драч, не пам’ятаю. Але пам’ятаю наші бесіди з ним при пляшках пива, які я купив ще в Празі. Розмовляли ми на різні побутові, політичні, літературні теми. Там я переконався, що І. Драч – людина багата духом, талановита, щедра, відверта, скромна й жартівлива.

Востаннє ми зустрілися 2000-го року, коли я був на міжнародній науковій конференції в Києві і він запросив мене до кабінету Товариства «Україна – світ», де він прийняв мене у присутності М. Гориня. Говорили про українські справи в Словаччині, зокрема про нашу літературу, переклади його творів словацькою мовою тощо. Наступного дня Товариство «Україна – світ» нагородило мене дипломом «за великий особистий внесок у справу згуртування всіх українських сил у світі, за допомогу в розбудові незалежної Української Держави, за відданість українській справі і української ідеї». Підписали той диплом Іван Драч і Михайло Горинь.

Та повернімося до книжки М. Наєнка «Іван Драч – лідер шістдесятництва». Крім іншого, автор пише, чому І. Драч не одержав Нобелівську премію, як і деякі інші українські письменники, що померли раніше, ніж змогли б її одержати (Нобелівська присуджується лише живим авторам). Іван Драч – лауреат Шевченківської та Державної СРСР премій, Львівський і Київський університети надали йому почесного доктора філософії (honoris causa), а Президент України присвоїв йому звання Героя України. Але найрішучіший крок для свого безсмертя зробив, на думку М. Наєнка, сам поет Іван Драч. Зробив своєю багатомірною творчістю, зокрема своєю модерною, подекуди постмодерною поезією. Та й тим, що «не рухався, а просто таки рвався вперед у поетичному мисленні», як свого часу Тарас Шевченко, Леся Українка чи Павло Тичина.

Книжка Михайла Наєнка багата не так сторінками, як оригінальними думками й аналітичними роздумами, чому її варто читати й перечитати. Вона, вважаю, духовно збагатить кожного читача, що не байдужий до художнього слова.

Михайло РОМАН,

професор Пряшівського і Бансько-Бистрицького університетів  (Словацька республіка)

 

“Українська літературна газета”, ч. 3 (295), 12.02.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!