“Українська літературна газета”, ч. 10 (353), жовтень 2023
(РЕЦЕНЗІЙНІ РЕФЛЕКСІЇ НА ФОРЗАЦАХ КНИГИ МИХАЙЛА СИДОРЖЕВСЬКОГО ПРО ЙОГО РІДНЕ СЕЛО СОЛОТВИН ЗІ ШТРИХАМИ ДО ПОРТРЕТА АВТОРА)
***
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Кажуть: щоб краще зрозуміти письменника, слід побувати на його малій батьківщині. Я не просто побував у родовому селі Михайла Сидоржевського, а певний час жив ним, коли писав історію Старосолотвинської птахофабрики у 2003 році («Роки, як птахи»).
Така благодатна земля не могла не народити знаменитих своїми добрими справами людей, з-поміж яких – Борис Коваль, міністр Вищої освіти УРСР, кандидат технічних наук; Євген Кондратюк, член-кореспондент АН України, доктор біологічних наук; Володимир Коваль, полковник; Ольга Дмитренко, почесний громадянин Бердичівського району, тринадцять років очолювала Солотвинський колгосп «Гігант»; Володимир Пархомчук, почесний громадянин Бердичівського району , директор птахофабрики; Людмила Гуменюк, депутат Верховної ради СРСР 10 – 11 скликань; Валерій Ярошенко – заслужений працівник соціальної сфери України та інші.
***
У серпні ц. р. у Солотвині було організовано презентацію книги Михайла Сидоржевського. Вона була оригінальною за формою – відбувалася на березі ставка з будиночком рибалки посередині, який став популярним в усій Україні і є чи не в кожному туристичному путівнику – і насиченою за змістом: на свято прийшла більшість мешканців села, було чимало також гостей з Житомира, Києва, інших куточків нашої країни. Керівництво Гришковецької ОТГ на чолі з Іреною Лісовою подбало, аби дійство стало яскравим і запам’яталося всім надовго. Варили фірмовий білий борщ у казані та ліпили вареники, співали.
Особливо вразило те, що після оголошення продажу книжки до столика з автором кинулися люди. Цілим натовпом! 30 примірників розмели миттєво, довелося Михайлові обіцяти, що буде надруковано додатковий наклад, що врешті-решт і відбулося: і я вже отримав свою книжку завдяки цьому …
Мені випало сидіти поруч з Валерієм Ярошенком та Ольгою Варфоломіївною. Як з’ясувалося у розмові з Валерієм, він є спонсором цієї книжки, бо не міг як однокласник письменника не допомогти в такій потрібній справі. Зворушливою була розповідь Валерія про їх шкільні роки з Михайлом, про те, що були закохані в одну дівчинку і мало не побилися якось за неї…
***
Книжка набирає резонансних обертів, її вже високо оцінили фахівці. Ось нещодавнє повідомлення медіа-ресурсів України:
Про значимість і вагу цього видання свідчить те, що автор удостоєний високої нагороди за цю клопітку краєзнавчу працю: рішенням вченої ради Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка йому вручено «Медаль Ґарета Джонса. Правда і Честь».
Це недержавна нагорода з особливим статусом, започаткована для вшанування та нагородження журналістів, видавців, науковців, доброчинців за вагомий внесок у дослідження Голодоморів в Україні, високу професійну майстерність, сприяння відновленню історичної правди про трагічні сторінки минулого України. Разом з М.Сидоржевським цієї почесної відзнаки удостоєні Герой України Левко Лук’яненко (посмертно), приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН) Олександр Панченко та третій Президент України Віктор Ющенко.
***
У дитинстві усі ми спочатку розглядали малюнки в книжках, а вже потім читали тексти. І я, вже достатньо дорослий і досвідчений читач, теж почав знайомитися з цією документально-краєзнавчою книгою зі споглядання світлин, адже на них були і вже названі знайомі мені люди, і багато інших, яких я не знав особисто, але шанував.
Милувався я і краєвидами, ландшафтом села: ошатні обійстя, гарна церква, розгонистий майдан з усіма адміністративними та соціально-культурними спорудами. Недарма ж у давнину Солотвин був волосним центром.
***
А в 2012 році довелося побути і гостем ще живих на той час Михайлових батьків.
Коли в сільській хаті панують тиша і чистота, вона здається храмом. Саме тишу і чистоту я відчув і побачив тоді у помешканні Сидоржевських.
На своїх презентаціях автор цікаво розповідає про те, як записував на диктофон розповіді своїх мами й тата. Аби не сковувати їх свободу висловлювань цим технічним пристроєм, ховав його за пазухою і таким чином давав волю батьківським спогадам. У результаті було дослівно перенесено на папір те, що і як говорили вони. А це особливо цінно для її величності правди, неупередженості, щирості і простоти викладу. Водночас такі подачі є дуже корисними вченим-діалектологам, адже передають красу і колорит народної мови тієї чи іншої місцевості.
***
Знав я і вчительку української мови і літератури, яка навчала Михайла, Антоніну Яківну Кобилянську. Отже, маю повну картину формування його особистості, а це формування, як відомо, відбувається в тому чи іншому середовищі, за участі тих чи інших людей. І середовище, і люди, які впливали на характер і життєву позицію майбутнього журналіста і письменника, були позитивними, одухотвореними порядністю і гідністю.
Коли я укладав книгу – історію Гришковецької ОТГ – то вже тоді мав написати нарис про свого відомого земляка із Солотвина. Але в поспіху обмежився офіційними біографічними відомостями про нього. Щоправда, і їх було цілком достатньо, щоб побачити: Михайло Сидоржевський – людина всеукраїнського значення, він достойно репрезентує Бердичівщину на усіх глобальних рівнях.
***
На презентації я познайомився також і з сином Михайла Олексійовича Тарасом. Я знав, що це він раніше верстав «Українську літературну газету», головним редактором якої є батько, мені дуже подобалася його робота, яку було видно у кожному номері, я мав нагоду сказати йому про це. Не дивно, що й книжку про Солотвин верстав саме він…
***
У краєзнавчій книзі Михайла Сидоржевського вміщено і мій вірш «Ідилія зимової мандрівки». Згадуючи історію його написання, горджуся, що наш край багатий на знакові літературні імена. Більшість з них названа у цій присвяті колегам:
ІДИЛІЯ ЗИМОВОЇ МАНДРІВКИ
Письменникам-друзям-землякам В’ячеславу Медвідю, Петрові Білоусу, Михайлові Сидоржевському, Миколі Семенюку, Володимиру Шинкаруку, Володимиру Даниленку (Кодня, Никонівка, Солотвин, Малі Мошківці, Червоне, Туровець)…
Сніг. Сонце. Сиве сіно в санях.
Село. Сніданок. Сало. Сіль.
Буряк в мішковині з вівсами.
Кінь в інеї, мов білий джміль.
Опалку – в сіни. Шию – в шлеї.
Копита – в горчик…
Вйо, Орлан!
Незахололою душею
Цвіту на всю безлюдь села!
Поцьвохкує сириця бита.
Дорога, наче лід, ковзька.
Туди для мене сонце світить.
Назад мені світить зіркам!
Гей, не колеса воза котять,
Співа не полоз – скрипки дві!
Солотвин. Никонівка. Кодня.
Михайло. Білоус. Медвідь…
Воложать віжки дві долоні,
На сході щось на кшталт жовтка, –
То сонце сходить над Червоним
Ясне, мов лик Семенюка…
Вгамуйся, віхоло-віхОло,
Сховайся в білий віадук, –
Десь там неподалік Миколи
Насловострунивсь Шинкарук…
Я почуваюся бароном
Циганським, що коня украв,
І гріє груди градус грона –
Його я в пазусі сховав.
Хоча туди і далеченько,
Та радісна дорога ця:
Мо, повернувся Даниленко
Із Києва до Туровця…
Льодком подзенькує упряжка,
Сніг в’є в копитах білий дим…
А що, коли замерзне пляшка?
Нам зігріватись тоді чим?
…Уявні мандри… А чи варто…
А що, як якось… як колись…
В якомусь завтра… післязавтра…
Взяли – та й всі гуртом зійшлись!
Я розганяти сани вмію!
У казку б залетіли ми!
Клянуся кониченьком-змієм!
Клянуся сіном і саньми!
Яка ж ти гарна, зимо-любко!
З тобою всіх розворушу!
…А поки що кладу у грубку
Дубові дрова й вірш пишу…
***
Письменник-історик (чи письменник-краєзнавець) схожий мені на глибоководного дайвера, який пірнає за артефактами одержимо й уперто, а коли знаходить щось справді вартісне, часто забуває, що повітря вже майже не лишилося і треба виринати на поверхню. Таким уявляється мені й Михайло Сидоржевський, який не задовольняється літературним і дослідницьким мілководдям, а прагне пірнути якнайглибше і пробути під водами документів і матеріалів якнайдовше… Аби виловити щось посутнє і вартісне.
І взагалі – цей журналіст і письменник достатньо впертий і цілеспрямований, щоб досягати мети що б там не було.
Увесь видимий мені час я спостерігаю і за кар’єрним рухом-пересуванням його персони. У літературу він прийшов одночасно з призначенням на посаду заступника редактора «Літературна Україна». Редактором тоді був гарний поет, щиросердний і совісний Петро Перебийніс. Саме його порядність змусила його у важкі часи виживання газети піти з цього посту, і коли постало питання про нового редактора, голова НСПУ Володимир Яворівський на одному із засідань Правління НСПУ в Ірпені запитав нас, кого б ми йому порекомендували (я був головою Житомирської організації НСПУ і відповідно членом Правління і Президії). Моїми колегами було озвучено кілька імен, я запропонував кандидатуру Михайла. Радів, коли так і сталося: редактором був призначений Сидоржевський… Незабаром Володимир Олександрович розпачливо жалкував, що зробив це: новоспечений редактор мав свою позицію стосовно усіх питань життєдіяльності газети, був прихильником справжньої, а не мальованої демократії, часто приймав непопулярні для керівництва НСПУ рішення, тому конфлікт зайшов аж до звільнення Сидоржевського з посади.
Саме тоді він засновує альтернативну офіційній літературній газеті газету свою – «Українську літературну»…
Дебютував він як письменник збіркою віршів, як не дивно було мені і багатьом, хто його знав. Паралельно видав і книжку публіцистики, був прийнятий до НСПУ.
Коли всі ми готувалися до шостого письменницького з’їзду, я напророкував Михайлові його обрання головою НСПУ. Про це я сказав йому при випадковій зустрічі у Бердичеві.
– Та що ти, Михайле?! – відреагував він. – Я про це навіть не думав ніколи…
А моє пророцтво таки справдилося! Лише з однією поправкою – Сидоржевський пішов довшим, але надійнішим шляхом: його обрали спочатку головою Київської міської письменницької організації, а вже на наступному з’їзді НСПУ – її головою…
***
…Сиджу, зануривши голову у розкрилля фоліанту Сидоржевського про його рідне село, і пишу ці нотатки. Вони насправді не схожі на рецензію, а швидше на фрески читацьких вражень. І нарисом про письменника їх не назвеш: це лише штришки до його портрета.
Підсумовуючи, скажу:
Ця книга – реставрація минувшини і голограмне зображення сьогодення окремо взятого села, а відтак – і частинки України…
Ця книга – по дрібці зібрані документи і свідчення, без яких немає історичної правди…
Ця книга – про середовище, яке в історичній ретроспективі виховало Михайла Сидоржевського; журналіста, письменника, політика, громадського діяча, справжнього громадянина своєї країни…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.