Михайло Наєнко. Леся Степовичка та її «Німці в городі»

164

Чому саме німці? І чому в гОроді?

А тому що авторка (германіст за фахом) провела багато років у товаристві іноземних фахівців як перекладач. А «в гОроді», бо це східно-український діалект, якщо хочете, сленг. Так кричали дніпряни з засторогою один одному у 1941-му: «Люди, німці в гОроді!». А у 2014-му вони (німці) вже прийшли, щоб підставити українцям своє господарське плече.

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

Мою увагу до цієї дилогії привернув мій сусіда, світлої пам’яті Анатолій Дімаров, який, власне, навернув Степовичку записувати різні бувальщини (але – з іноземним присмаком), до чого він і сам був схильний. Згадаймо хоча б його сільські та міські історії, двотомну книгу «Прожити і розповісти».

«Німців…» протягом певного часу ще не було, а були розповіді поетеси в Коктебелі, де вони з Дімаровим і цілим загоном письменників перетнулися на тамтому творчому відпочинку. Минув рік, і ще один, вона щоліта приїздила на море, і розповідала Анатолію Дімарову про німців, які «понаїхали» у Дніпро і дали письменниці літературну поживу зі схильністю до есеїстки та публіцистики. Спершу Дімаров сварив Степовичку як ледащо, котре цікаво розповідає на морському узбережжі захоплюючі історії про іноземців, а писати щось про це не дуже збирається. Та настав якийсь день, коли він мені заявив у властивій йому жартівливій манері: «Ти тільки поглянь, Кузьмовичу, що ця “паразитка” написала: я всю ніч читав, не міг одірватися!» Cлово “паразитка” в його устах завжди звучало як найвища похвальба.

Так мені до рук потрапила ця книга і я спочатку навіть погрішив, подумавши, що «повівся», мовляв, старий класик, на гарну молодицю та й зачитався. Аж тут пригадав, що Степовичка вже не новачок у прозі, бо за кілька років до цього вийшов її роман «Шлюб із кухлем пільзенського пива» (теж на «німецьку» тему), який, власне, зробив їй літературне ім’я. На нього відгукнулися і В. Медвідь, і той же Шевченківський лауреат Дімаров, а відомий мовознавець Святослав Караванський надіслав з-за океану позитивну на роман рецензію. Автор цікавенних монографій, професор Ярослав Поліщук аж із терену Польщі помітив яскраву літературну новинку і запросив письменницю до Кракова, де відбулася (в Ягеллонському університеті) презентація і роману, і дніпровського журналу «Січеслав». Критик Євген Баран і письменники Володимир Югов, Олександр Ірванець та Віктор Неборак теж писали схвальні відгуки про «Шлюб…», а Володимир Яворівський так охарактеризував творчу манеру романістки: «Леся Степовичка – рідкісний “примірник” того, коли природна життєва енергетика без втрат перетікає у її художнє письмо. В романі “Шлюб із кухлем пільзенського пива” – Cтеповиччина реактивність емоцій, тиха хода думки, експресивний аналіз себе та окільного світу. Цей роман мусить жити довго, а українська “жіноча проза” зміцніла ще на один правдивий голос». Захопливо про цей ессеїстичний роман говорив Михайло Слабошпицький на радіо «Культура», а Олександр Деко, зачарований головною героїнею твору Мар’яною Шаблею та її німецьким шлюбом, запросив Лесю Степовичку до Ізраїлю, де вона представила книгу на літературному святі в Тель-Авіві. Роман номінувався навіть на українсько-австралійську премію «Айстра», але не добрав одного голосу і Степовичку випередила Галина Пагутяк.

Та ближче до «Німців…». Я прочитав тоді цей твір, теж практично не відриваючись, і дійшов висновку, що має рацію Володимир Базилевський, пишучи, що з появою Лесі Степовички та її публіцистичного роману «жіноча проза в Україні набирає обертів». Прикметно, що уривки цієї прози у вигляді окремих оповідань чи повістей друкувалися у часописах «Дзвін», «Київ», «Березіль», а також у «Золотій Пекторалі», в «Буковинському журналі», а Анатолій Дімаров після того тільки в долоні поплескував: «Німці…» – це буде бомба, значно сильніша від «Шлюбу…». Другий том книги з’явився у 2016 році з присвятою Анатолію Дімарову, якого тоді вже не було серед нас.

Перша й друга книга «Німців…» дуже відрізняються одна від одної. У першому місто на Дніпрі для іноземців лише відкривається (підзаголовок «Мир, дружба, жуйка, або Контракт з товаришем Луначарським»), а в другому екзотичні гості вчиняють «дранг нах Остен», щоб (за пілотним проектом) цілком модернізувати українське промислове підприємство. Виявилося, що ми і «німці» – це зовсім різні світи: капіталізм розвинений і капіталізм дикий (як у нас) – це далеко не те ж саме. А тут ще й колишні кадеб’ятники об’являються: тихою сапою «ловлять шпигунів» буквально на рівному місці. Характерна тут вставна оповідь «Біле чорнило, або Любов, КГБ і зима». Антон Чехов казав, що коли на 7-8-й сторінці твору не з’являється жіноча постать, то таку річ чекає цілковитий художній провал. У Степовички її бачимо вже на 5-й сторінці, у наслідку виникає сюжетна інтрига, яка не полишає читача до кінця книжки.

Ніби окремо в ній стоїть енергетично сильна оповідь «Война – мать родна», в якій Леся Степовичка висвітлює трагічні жіночі долі тих наших землячок, чиє тіло стало здобиччю солдатів Третього рейху. Микола Жулинській у своїй рецензії на цю прозову дилогію, і у своєму виступі на недавньому творчому вечорі Л. Степовички в Будинку письменників НСПУ заявив, що авторка володіє даром психологічного аналізу, і що їй вдаються ментальні характеристики і німців, і українців. Академік літератури підкреслив певне новаторство публіцистичної прози, оскільки Степовичка у своєму письмі торкається тем, які є мало висвітленими або й зовсім неторкнутими в нашій літературі. Зокрема, явище корупції, яке стоїть на перешкоді єднання двох світів, їхнього гармонійного спілкування і взаєморозуміння. Герой України, багатолітній політв’язень Степан Хмара, виступаючи на згаданому творчому вечорі Лесі Степовички, назвав патріотизм письменниці радикальним і дієвим, а її присутність у літературі і в Дніпрі – дуже важливою для необхідної українізації цього міста. Ця тема, як наголосив М. Жулинський, ще мало висвітлена в нашій літературі, як і тема, розкрита в «Щоденнику непрофесійної революціонерки». Тут авторка відтворює перебіг майданних подій у Дніпрі, що зроблено з допомогою доброякісної художньої публіцистики. Ігор Фарина в рецензії на дилогію відзначав і прозорість, але й своєрідну «магію» письма Л. Степовички.

Анатолій Дімаров у післямові до «Німців у городі» писав: «Це справді Лесина тема… Це її ніша в сучасній українській літературі, матеріал, визбираний її багатолітнім перекладацьким і життєвим досвідом, аналітично осмислений, опрацьований і освячений художністю її талановитого публіцистичного пера. Застерігаю тих, хто проклинатиме авторку за її симпатію до німців, швейцарців, французів. Вона була б непрофесійним перекладачем, якби не поважала іноземних колег – від монтерів до послів іноземних держав, з якими довелося десятиліттями працювати. Тож відкиньте, шановні, вашу нафталінову ксенофобію, і полюбіть персонажів цієї книги, фахівців і туристів із Дойчланду, як полюбив їх я, учасник Другої світової, поранений і контужений у далеких 1941-1945 роках.».

 

P.S. Я ніколи не говорив Лесі Степовичці про своє ставлення до її творчості, не писав про неї рецензій, тому вона була здивована, що я прийшов на її вечір, і виступив (слідом за М. Жулинським та іншими колегами) за підтримку її двотомника. Гадаю, що цю жінку лиш помилково дехто вважає «пробивною», а вона скромно живе у своєму Дніпрі і пише гарні, цікаві і потрібні книги. Зокрема, про героїв АТО-ООС. Тому я й вирішив сьогодні взятися за перо і запропонувати Шевченківському комітетові уважніше приглянутися до її публіцистичної дилогії «Німці в городі».

“Українська літературна газета”, ч. 1 (267), 17.01.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!