Михайло Пасічник: "Терзаю душу болем між домом і Донбасом"

 
БІЛОУС, доктор філологічних наук
 
Я  прихильник «чистої поезії», тобто такої, яка спирається передусім на духовні імпульси та обирає своїм об’єктом образне слово, оригінальне поєднання образів, здатних вразити мої естетичні почуття вираженим настроєм, цікавою думкою, гармонійним ладом, здивувати Словом.
У давнину, судячи із теоретичних роздумів про мистецтво слова – поетик, об’єктом поезії мали бути речі виняткові і приємні. Відтак їх поетичне омовлення повинно було б викликати особливі, приємні враження у тих, хто чув або читав поетичні рядки. З часом тематичний обшир поезії нескінченно зріс. Набуло ваги те, чи зуміє поет побачити об’єкт своєї творчої уваги у незвичайному ракурсі, відкрити його насамперед для себе і для своїх читачів. Вважаю, що поезія – невіддільна частка світу, природи, людського духу, культури, водночас вона самодостатня і самоцінна, їй чужа кон’юнктура і якийсь «інтерес». Поезія не має жодної практичної мети і користі. Поетичний твір пишеться не обов’яз­ково для чогось: він з’являєть­ся здебільшого тому що.
Маючи такі переконання, я з певною засторогою взявся читати щойно видану книгу «То – біла гарячка Росії» Михайла Пасічника, знаного як тонкого і вправного у словесному мистецтві поета. Засторога була вмотивована тим, про що я прочитав з перших рядків: вірші становили собою рефлексії, пов’язані з війною, яку уже більше року Росія веде проти України. Отже, наяву – політичний, соціологічний, історико-національний аспект книги.
Вчитуючись у схвильовані, рвучкі, пронизані болем і спрагою історичної справедливості рядки, я переконувався в тому, що і для такої віршотворчості є час, актуальна перспектива. Пригадувалися сатирично загострені, розкуті, насичені гнівом до соціальної і національної кривди твори Тараса Шевченка, філософські роздуми про долю свого народу у поемах і віршах Івана Франка, потрясаючі глибинним осмисленням самотньої людини у спотвореному радянському соціумі поетичні спалахи Василя Стуса. Стало зрозумілим, чому Михайло Пасічник взявся за важливу сьогодні тему, присвятивши цьому цілий цикл творів, які і склали його унікальну у сучасній українській поезії книгу. Здогадуюсь, що про події російсько-української війни ще будуть написані художні твори, але унікальність цієї книги в тому, що вона створена по свіжих слідах пролитої крові, нещадних смертей, нищівних руйнувань і пожеж, плачів матерів і дружин та мовчазної скорботи дітей, які втратили своїх молодих батьків. Ці написані Михайло Пасічником твори існують сьогодні в просторі війни – не так у скаламученому вибухами і пострілами просторі, як в обширі людського духу, який сколихнуло перший раз після того, як на українській землі закінчилася друга світова війна.
У книзі – вірші громадянина України, громадянина у найвищому моральному та суспільному сенсі. Вийшовши із есересерівської пустелі, автор засвідчив, що він завжди, хоч не завжди відкрито, був патріотом рідної землі. А тепер, коли над нею нависла реальна загроза, коли її незалежність муляє одвічно агресивній, віроломній, нахабній нації, автор чітко окреслив свої пріоритети:
 
Поки я ріднокраєм живу й ним горджуся,
Поки верби й тополі у долі шумлять, –
Я ніколи в житті не впаду, не спіткнуся…
 
Як думаючий громадянин, поет розвінчує ще радянських часів міф про «братній народ», «споконвічну дружбу України з Росією». У віршах «Нам їх не збагнути», «Розуміти історію», «Абсурд російської сакральності» та ін. розкривається історична й етнічна суть наших північних сусідів, яка не співпадає з етнічною та історичною суттю українців, бо це два різні народи, хоч досі очільники Росії тупо твердять, що ми «один народ» («Ви – руйнівники, а зодчі – ми», принципово стверджує Михайло Пасічник). Ця теза їм потрібна для виправдання нахабної агресії, яку представлено як історичну заслугу Путіна, тому поет увиразнює думку про те, що хоч у Росії є тверезі люди, але їх небагато, а основна маса – від Курська до Владивостока – шаліє від злочинів свого президента, який би мав не на чужу країну нападати, а вирішувати внутрішні проблеми своєї країни, що сплелися у тугий вузол. Тож отой відомий вислів, який засвоїли ще радянські школярі, – «умом Россию не понять» – може викликати тільки співчуття: хто ж зрозуміє божевільного, зазомбованого, закомплексованого сусіда…
То там, то тут у книзі зринають історичні акценти, які раніше замовчувалися і тепер затираються у московській державі: Московія – не спадкоємець Київської Русі, хоч і вкрала собі назву від давньої України; московити – не слов’ян­ського роду, а спадкоємці кочових племен, піддані Золотої орди, у якої й перейняли повадки степового звіра – нападати, паплюжити, відбирати чуже, а потім ще й лицемірно зображати, що вони виконують визвольну місію. Автор їм радить: «Шукай не в сусідів фашистів – фашистів шукай у Москві».
Звичайно, зривання масок – не поетичне заняття, але в цьому разі Слово виконує важливу функцію очищення, передусім свідомості українців, декотрі з яких і досі вірують у «дружбу народів», а схід України з часів встановлення тут радянської влади свідомо (на рівні державної політики) був інфікований страшною хворобою – русифікацією. Тому невитравними виявилися рецидиви совкової психології, про що пише Михайло Пасічник, але залишає простір для мислення читача, який самостійно може прийти до висновку, у чому причина війни на сході України, чому анексовано Крим. Бо Московія триста сімдесят років збиткувалася з українських земель, які були її колонією, наплодила малоросів, для яких точно підходить Шевченкова характеристика: «За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте…».
Оце непокоїть поета, оце йому болить, хоч він розуміє, що численні звернення до кровожерливого Путіна, «шкапи» Лаврова, «діячів культури» московського штибу, які виправдовують напад на Україну, захоплюються своїм ліліпутним кумиром – ці звернення навряд чи до них дійдуть, як і загалом чи дійде до них, що вони є міжнародними злочинцями або співучасниками злочину. Михайло Пасічник бачить перед своїм духовним зором насамперед земляків, українських воїнів, «кіборгів», волонтерів, які взяли на себе ношу, яку мала б держава осилити. Він скромно мовчить про те, що однією з причин нинішньої трагедії є слабка українська влада, хоч між рядками його віршів це прочитується. В усі роки задекларованої незалежності скоробагатьки і нечисті на руку можновладці не тільки грабували Україну, обдирали народ, а й дозволяли далі господарювати московським імперіалістам, підсаджували їх на керівні крісла, а вони своє чинили – як би ту Україну повалити на догоду Москві.
Поезія у книзі Михайла Пасічника – сувора і нещадна до ворогів. Не до сентиментів і лірики. Тема вимагає гострого, влучного, сатиричного, публіцистичного слова. Поет і сам, мабуть, розуміє, що мимоволі поступився притаманній для себе ліричній, гармонійній тональності – під тиском публіцистики. До речі сказати, це не новина у творчій палітрі автора, адже майже в кожній свої поетичній збірці він віддавав на суд читачів публіцистично наснажені вірші, навіть його окремі книги присвячувалися соціально важливим темам (для прикладу – збірка «Бджолині вибори»). Але у книги «То – біла гарячка Росії» особливий статус – це гарячий подих того, що ось щойно відбувається на наших очах в Україні. Вірші написані протягом червня 2014 – лютого 2015 року. Це своєрідна хроніка подій, рефлексій, викликаних новинами з усього світу, але сконцентрованих навколо України. Поет, мабуть, навмисне ставить дати під кожним віршем, щоб зафіксувати факт, оживити час, відреагувати на щось важливе, значне, дати оцінку тому, що відбувається, «по гарячих слідах». Це справді сучасна поезія, бо вона про сучасність, ще не до кінця осмислену, «переварену», не застиглу у формальних висновках та узагальненнях.
Деякі сентенції можуть видатися наївними з політичного погляду, але Михайло Пасічник повсякчас спирається на народне розуміння подій, вдається до влучного народного слівця, надає прозорості висловлюванню, моралізаторської або плакатної спрямованості («Не лізь поза межі свої», «Дістала всіх агресія російська», «Готуйсь, народе мій, до бою», «Українському воякові», «Каїн досі не розкаявсь», «Згортай агресію, нецезар!», «Війна розпочинається з брехні» та ін.).
І все ж індивідуальний стиль поета, властивий йому чи не з перших його книг, дає про себе знати – то ліричним мотивом («Розмова з матір’ю», «Блок-пости», «Сосонки на териконах», «Ненаписаний лист коханому»); то вдалим і винахідливим словограєм: «зняла свою маску москітну Москва», «Хрест Червоний червоніє», «ти кордон мотаєш на кардан», «і ця гібридність в брехуна в крові», «є дивна країна – єдина Вкраїна», «першопричина в причинній душі», «маріонетки маріупольські», «марш миру вимагатиме демаршу», «колорадам краще коло ради», «скажені кажани», «мармур Мурманська крейди біліший», «брате мій буряте», «територіє трему, тривоги і витримки» та багато інших; то афористичним висловом, який увібрав філософську суть життя: «Для життя я вже старий. Молодий для смерті».
Михайлові Пасічнику вдалося у своїй книзі зробити яскравий соціально-історичний зріз подій, які розпочалися після Революції гідності у кінці лютого 2014 року і тривають досі. Отже, крапка у цій книзі не поставлена. Війна, яка нарешті повною мірою відкрила загарбницьку суть Москви, що раніше прикривалася брехнею і  різноманітними покривалами своєї світової місії, просвітництва, облагородження людства, показала справжнє обличчя московської політики, яке ховалося за масками володарів та їхньої політичної свити впродовж п’яти останніх століть. Україна, краща і здорова її частина, нарешті остаточно зрозуміла, хто її ворог і стала на смертельний бій із ним.  «Біла гарячка Росії» не тепер почалася, це її черговий напад, який у деталях, по кожному дню цієї жахливої хвороби, відтворив Михайло Пасічник.
Так, про це ще напишуть українські письменники. З відстані часу. Але, можливо, не так гостро, свіжо, схвильовано, як це зробив наш поет.

м. Житомир