Музика реконкісти

 
 
Олег СОЛОВЕЙ
 
Могильний Аттила. Київські контури: Вибрані
вірші. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. – 208 с.
 
У віршах залишиться
музика, що супроводжувала нас
в дорозі і в коханні,
залишаться обличчя друзів,
голоси птахів на вулиці
і грубі, яскраві кольори цього міста
медового в травах,
 
але іще більше
не буде сказаним.
Аттила Могильний. «Місто»
 
Мова піде про музику й вірші, про кохання й любов, про війну і повагу до ворога, тобто про справжню поезію, яка принципово протиставляє себе утилітарним стилістичним дискурсам не лише примітивних кухонь,але й університетських авдиторій. Аттила Могильний (1963 – 2008) володів цією мовою і цією музикою, і володів віртуозно. Як мені видається сьогодні, це і був його виключний і автентичний простір існування. Якогось іншого він не сприймав, а значить, і не вживав (відповідно, так і не пристосувавшись у власному побуті до доби споживання, залишившись до останнього подиху передовсім поетом). У випадку з творчістю А.Могильного у мою свідомість постійно стукає одне речення з фільму Олівера Стоуна, адресоване Джиму Моррісону: «А що ти будеш робити, коли закінчиться музика?». Відповіді на це питання насправді немає. Для поета щось подібне означає очевидний і остаточний кінець. Це спрацювало і у випадку Моррісона, і у випадку Могильного. Це направду якийсь аж надто універсальний трагізм мистця. Щось таке, що буває визначеним наперед; можливо, від самого початку. Це випробування мистця на внутрішню міцність. Мова не про міцність щелеп і опірність життєвим негараздам, а про мистецьку чесність із собою, а після себе – із вічністю. Після музики завше буває тиша. А в ній – усе те, що так і лишилось несказаним:
 
З фільму Фелліні
кидаємося в зелену ніч,
в білі обійми,
в шепіт губ,
брязкаємо мідяками в кишені
і затуляємо долонями від вітру
вогник сірника,
припалюючи на ходу цигарки.
 
(Ми ще нічого не сказали)
 
Лише про всяк випадок вивчили
«В Лакедемон принесіть громадянам
цю звістку».
Це на випадок межі,
за якою починається
любов до Батьківщини.
 
Книга вибраних віршів Аттили Могильного «Київські контури» (2013), видана до п’ятої річниці смерти поета, для багатьох теперішніх читачів, особливо молодих, звучатиме як мінімум, несподівано. Навіть не знаю, коли б цій книзі було комфортніше з’явитися, – десять років тому, ще за життя автора, чи тепер. Підозрюю, що саме сьогодні вона є на часі. Немає людини, – час відкривати вірші, – як би цинічно це не звучало, але тільки смерть героя спроможна привернути до нього увагу, – так було завше. Одна біда – у нашому випадку поет пішов із життя занадто рано, не доживши навіть до сорока п’яти років. Це направду дуже мало для життя, втім, можливо, достатньо для поезії. Писати ще можна було багато, але в останньому своєму вірші поет виразно засвідчив, що вірші уже позаду. Власне, земне існування втратило смисли-інтенції, відлунюючи лише гіркотою, пусткою й болем: «Так, наче життя скінчилось. / Так, наче збираюся вмирати. / Кожен спогад закінчується болем, / кожен спогад закінчується гіркотою. / Безцільне блукання знайомими вуличками, / безцільне пересування з дня в день». Все навіть гірше, ніж можна було передбачити, хоча три пари анафор у шести рядках говорять самі за себе. Втрата смаку і жаги до життя у наступних рядках передаються такою вичерпно-болючою синонімією, що більше ніяких питань немає: «Зустрічі, вірші, пошуки роботи – / дія інертних сил, / без мети, / без насолоди, / байдуже, невразливо, неспішно човгаю. / Так, / наче хочу вмирати, але / в кінці кожної байдужості / чекаю мети, чекаю азарту. / Дописую хеппі-енд, / немов сподіваюсь отримати листа / з далекої Юності». Окрема невтішна правда про таку людську ситуацію полягає в тому, що такій біді дуже складно, або й неможливо зарадити. Маю на увазі, ґлобально вирішити вже нічого неможливо. Можна допомогти з грошима, з працевлаштуванням, із виданням книжки, але що робити з байдужістю та апатією, які встигли пустити свої метастази так глибоко і остаточно? Швидше за все, проблема в любові, себто в її відсутності. Творча вичерпаність? Давайте про щось веселіше й притомніше. Бо, як пояснив Гр. Тютюнник, – немає жодної загадки творчости, є лише вічна загадка любови. Читаючи цю книгу вибраних віршів за хронологією, подумки відзначаєш як багато в ній сонця і радости, зачаєно-інтенційної спраги до боротьби й усілякої іншої вітально-субверсивної перспективи й потенції. Що ж могло так притлумити і зламати людину напередодні сорокап’ятиріччя? Не знаю, здогад я висловив. Хто знає більше, той більше колись і напише. А наразі слово поетові:
 
Осінь. Але товариства нема.
Горло стискає тривога сумна,
наче шовковий аркан навздогін
з льоту метнула білява зима.
 
Судячи із психотипу поета й емоційних реакцій ліричного суб’єкта віршів на зовнішній світ, – він був приречений від початку, себто з юнацьких років. Він до кінця таким і лишився – юнаком-нонконформістом, принаймні у віршах. Але, швидше за все, не лише у віршах. Подивіться на світлину, на якій він поруч із іншими шістьма поетами біля столичних Золотих Воріт. Відокремлення від загальної групи й уся його постава засвідчують, що він тут ледве не зайвий. Йому тут не надто комфортно. Чітка композиція цієї світлини передбачає його розташування на місці, скажімо, крайнього зліва біля Віктора Неборака. Натомість Аттила взяв максимально вправо та ще й присів на виступ-парапет. Його позиція – не поза, не демонстрація виклику, навпаки: він уже впевнений у своїй ролі стороннього. І мова анітрохи не про маску, я тут розводжусь про внутрішню суть людини та її принагідний вияв у зовнішній формі: «Виходиш з роботи / і в магазині на розі, / спершись ліктями на стійку, / випиваєш свою чашку кави. / Друже, озирнися: / чого ти такий самотній? / Твоя юність пройшла, / твоя зрілість нікому не потрібна, / твоє майбутнє – безхмарне. / Вночі прокидаєшся / і відчуваєш спрагу: / таке враження, / наче тебе розстріляли» («Нічні мелодії», 2). Тому анітрохи не дивуюсь свідченню Івана Малковича: «Характер в Аттили був стриманий і радше потайний, аніж відкритий». Інтровертові тяжко у цьому світі, це жереб і доля бджоли, от тільки збирає поет не мед і навіть не власні вірші, а звичайний людський біль. Збирає, щоправда, лиш доти, допоки спроможний нести оцю, далеко не сонячну вагу: «Літак підніме тебе, / і ти відчуєш сльози на щоках. / Земля пішла з-під ніг, / і тобі здається, / що це життя пройшло повз тебе» («Нічні мелодії, 4»). Є поети, яким пощастило, – спочатку в житті, а пізніше в літературі. Таких ніколи не буває багато, достатньо й того, що вони взагалі бувають. До їх числа я би наважився зарахувати й Могильного. («Залишатись живим», – це зокрема й до нього звертався Мішель Уельбек у своїй проґрамовій праці про призначення поета. Йдеться там зовсім не про теорію, радше про практику, тактику і стратеґію, про суворий нещадний будень).
У томі вибраних творів представлені дві прижиттєві збірки поета – «Турмани над дахами» (1987) і «Обриси міста» (1991). А також збірка «Під ясним сонцем» і «Поезії з течки “Цинамон”». Уже назви двох перших збірок засвідчують, що маємо справу з виразно урбаністичним поетом. А вдало віднайдена назва для книги вибраних віршів – «Київські контури», – акумулює провідну та визначальну концептологію київського поета («Місто, охоплене вогнем. / Місто, охоплене пристрастю. / Місто, яке прокидається. / Хіба його можна написати / так само, як хіба можна написати сонце / або тих далеких, напівзабутих друзів / з прозорих суничних галявин / нашого кохання»). Або: «Місто вночі – / озеро для птахів перелітних. / Вони опускаються в його вогні, / і вода тіней / змикається над ними». Місто є не лише органічним ляндшафтом лірики поета, але і ідеєю, а також єдино можливим простором існування його ліричного суб’єкта: «Проведи мене цією стежкою: / леза мечів / залишають свої гнізда / (час вирію – час прощань): / надто похмура рать, / але маю бути там». А понад усім цим міським огромом і тлумом – музика. Чужа і далека, близька і тутешня, вона ніби звучить зсередини: «Увімкни музику – / це золото тих, що не мають, / це Батьківщина тих, що в дорозі, / це народ тих, що спраглі боротьби, – / увімкни музику» («Нічні мелодії», 1). До віршів упорядником додано короткі тексти Івана Малковича та Ігоря Маленького у якості хоча б якихось пояснень-післямов. Утім, якщо чесно, хотілося б більшого. І зовсім уже марно видавець не оздоблює цю симпатичну книжкову серію супровідними і, насправді незайвими, біографічними та літературознавчими матеріялами. Поготів, це стосується авторів, яких уже немає серед живих. Не говорячи вже про те, що кожного року на терен культури приходять нові читачі, які ще нічого не чули про українських поетів 1980-х – 1990-х років ХХ століття. Я, приміром, дуже гостро відчуваю оці лякуни, та і формат вибраного зазвичай передбачає максимально вичерпну розмову про автора та його внесок до національної культури.
Турмани над дахами – чи буває більш миролюбна картина світу? Хіба що Мадонна із немовлям. Утім, ми вже знаємо, що станеться із немовлям за кілька десятків років. Натомість турмани, – уособлення тихого світу в його ґерметично окреслених контурах – Чоколівка, Відрадне, Сирець і, зрештою, увесь Старий Київ, – місто, яке перманентно втікає в своє минуле. Принаймні, у віршах Могильного. У такому затишному світі молодому поетові-юнакові було вільно мріяти і снити давніми леґендами свого одвічно загроженого степового народу: «Місто наше, / дерево наше самотнє на обрії, / сьогодні пульсує наша кров / каламутна, степова, / полків половецьких, / полків касозьких, / полків слов’янських» («Місто»). Про це зокрема йдеться у післяслові І.Малковича, який узагалі бачить у Аттилі ледве не реінкарнацію раннього Антонича, стверджуючи, що «в його поезії – з осяйними чотами вершників, урочистими княжими виправами і половецькими очима кельнерок київських кав’ярень – мені передовсім вчувається мимовільне відлуння Дарагана і Ольжича. І, звісно ж, раннього Антонича, але якогось дуже київського». Як на мене, у Могильного немає найсуттєвішого з того, що могло би ріднити його із поетами-пражанами, – немає героїки, екстрапольованої до поезії безпосередньо з живого життя. (Втім, про стріли, щити, мечі, вершників, князів і степове невигойне братство у віршах поета можна говорити багато, матеріялу достатньо. Навіть у найінтимніші вірші (як от у циклі «Зима нашого міста») поет орґанічно й природньо вплітає середньовічні мотиви, які виглядають цілком доречно, ніби вони тут давно, і встигли органічно зростися із зимовою прогулянкою двох закоханих: «Прадавня слов’янська казка / про коней, в снігу завалених, / заряджені арбалети / і погляди із бійниць»). Так само невідомо, що І.Малкович знайшов спільного у віршах Аттили й Антонича, але аналогія озвучена, і вона для київського поета-вісімдесятника є достатньо комфортною. Але хитрий хрущ Антонич (будучи типовим експресіоністом західного кшталту) був значно жорсткішим у нещадному прописуванні згубної урбаністики, тоді як Могильний, зітканий із тихих слов’янських леґенд, непомітних своїх закохань і такої ж негучної сонячної музики, уявляється мені підсвіченим сумною (але в жодному разі не похмурою) елегійністю. Він споглядач, – не руйнівник, але й не будівничий. Він увесь – на хвилях інтенцій: «І коли нам уже починало здаватися, / що ми майже нетутешні, / ми закохувалися, / і тоді великим було наше бажання / переробити світ, / і тоді великим було наше місто, / і великою була наша любов» («Бітлз»). У такій життєвій позиції-іпостасі немає жодного гріха. Хіба що очевидні контраверсії з так званим соціялістичним реалізмом, але поет дебютував уже тоді, коли останній стрімко втрачав свою територію. Любити життя, любити жінок, любити своє місто і свій відчайдушний народ – це ще не злочин:
 
Дзвенів цей світ,
дзвеніла далечінь
і сум дзвенів
теплом тонкої ниті.
Надходить літо,
із незграбних слів
такий видобувається мотив,
що треба знов
і мріяти,
і жити.
 
Але водночас, цього занадто мало, аби почуватися своїм у суспільстві суцільних торгашів і пристосуванців. Тому то він і не знайшов себе після 1992-го року, – на шляху до світлого майбутнього вкотре довелося боротися із неприглядною сучасністю. А її поет зрозуміти не міг. Точніше, – не зміг (підозрюю, просто не побажав) прийняти у якості часопростору для власної внутрішньо-глибинної екзистенції. Занадто багато собачих боїв довелося спостерігати поетові у добу первинного накопичення капіталів. Ігор Маленький у невеличкому тексті, доданому в якості післямови до книги, аж двічі (не побоявшись змістової тавтології) торкається цієї теми як визначальної у драматичній життєвій траєкторії поета. (Підозрюю, те, що відбувалося впродовж пріснопам’ятних 1990-х років, було для поета ще більш огидним, ніж колишні ґебешні обшуки у помешканні його батька, письменника («Вірші – це у нас родинне») Віктора Могильного). Починався час убивць, і поет відчув це одразу. Це дуже добре помітно у віршах, іншими свідченнями я не володію. Зрештою, якщо є вірші, то для розмови про поета більше нічого й не треба. Хіба одну-дві світлини, – і вони в книзі є, і вони промовляють.
Щодо теми аналогій, яку зачепив Іван Малкович, то, як на мене, Могильний значно ближчий до Юрія Тарнавського з Нью-Йоркської групи, і не лише своїм виразно «еспанським» колоритом («Голоси долинають / пісень нетутешніх про світ, / де білі лінії мармуру / оздоблюють селища цегляні, / наповнені квітами, виноградом і шумом прибою, / наче плескіт незримий хвиль / підступає до веж рудуватих / спекотного слов’янського пограниччя»), але передовсім лейтмотивами міста й специфічної міської музики (зокрема і музики «Бітлз»). У цій поезії в тугий вузол сплелися два наріжні лейтмотиви – кохання і боротьби («і як поволі доростаємо до слів / Боротьба і Батьківщина, / і як звучать серця наших коханих, / перекриваючи музику ліверпульців, / і я думаю, / що в наших кварталах існує своя музика / і ми намацаємо її»). Ліричний суб’єкт перманентно готовий віддатися цим двом стихіям і нагадує натягнутий лук, що будь-якої миті готовий послати стрілу у мішень («Дощі упали на місто, / як тачанки на Знам’янку»). Мішень і стрілець – концептуальне поєднання образів, як активного людського начала та його напруженої інтенційности. З Ю.Тарнавським Могильного споріднює також письмо циклами, що виглядає принциповим (і навіть єдино можливим у випадку цього поета) в усіх трьох збірках, а також у поезіях із течки «Цинамон». Вірші у циклах розгортаються ступеньовано, як кільця змії, або важкі корабельні канати; це розгортання має свою цілком усвідомлену мету. Всередині концентричних пасів завжди перебуває акцентований образ, який розкривається поступово, наростаючи та сягаючи свого апогею саме там, де потрібно поетові: «Якщо колись / ми покладемо наше життя на музику, / це буде музика куряви, цегли й мазуту, / де найбільшою поезією / були ми» («Бітлз»). Ця вервечка образів на шершавому тілі змії виглядає достатньо кінематографічною, і це знов-таки, споріднює його із Тарнавським. Інша справа, що Могильний – поет суто київський, можливо, занадто київський, за влучним спостереженням І.Малковича.
У віршах Аттили Могильного легко вирізняються два основні мотиви, власне, – лейтмотиви, які й формують психологічну плятформу ґрандстилю всієї творчости. Київські дзвони (християнство) і київське небо (юніверсум) як недоступна межа, яку долають лише турмани над дахами, зникаючи з-перед очей, ніби вітрильники в просторінь безкінечного моря. Є ще душі поетів. Вони разом із голубами. А ще – дух Реконкісти, – спрага відновлення та відвоювання (дух предків постійно турбує поета, предки є могутніми та нездоланними, саме цього не вистачає поетові в Києві 1980-х – 2000-х років). У цьому вільно, услід за І.Костецьким, побачити риси неоклясицизму, якщо зосередитись не на техніці (строфіці), а на духовних проєкціях художнього світу поета. І раптом ці два лейтмотиви фокусуються в цілісний образ Еспанця: «Вічність і тиша. Двері на вулицю – / навстіж, і навстіж, і – ранок. / Будинки – ясні, як вулики, / в плетиві ліній духмяних. // Маєстатичність і шепіт, і барви, / врешті, з великих міст / лиш кораблі назавжди відпливають / в білий чаїний свист» («Прозорий ранок»). Або ще виразніше: «Ніч, цикади, любов і жасминовий цвіт. / Каравели шурують в похід. / Триста кращих іспанських лез / забирає з собою Кортес» («Іспанські мелодії»). Опрацьовуючи в ліриці історіософські мотиви, Могильний цілком логічно виходив на рівень усвідомленого творення міту, який за І.Костецьким мав колись увінчати продуктивну, але і виснажливу експресіоністичну добу: «Перші котви, що кинуті в тихий прибій, / як матроси на груди повій. / І нехай залишається міт: / Монтесума, Кортес, похід». Читаючи такі вірші Могильного, багнеться перечитати збірку Юрія Клена «Каравели» (Праґа, 1943). Чесно кажучи, мені складно пояснити, чому. Причому, не так її перший («еспанський») розділ «Услід конкістадорам», як розділ останній – «У Первозваного на горах», починаючи, скажімо, з поезії «Софія»: «Хрестом прорізавши завісу дима / В красі, яку ніщо не сокрушить, / Свята Софія, ясна й незрушима, / Росте леґендою в блакить». Або показово експресіоністичний вірш «Рокованість», у якому йдеться про приреченість і неба, і дерев, і степу, які всі разом мають поступитися захланному «драпіжному місту» з його димами й коксом. А ось пам’ятник із сонетного триптиху Ю.Клена «Володимир», який уміє і сумувати, й радіти, являючи читачеві таку неспростовну й, водночас, суто київську глибинну історіософію. Він – лише пам’ятник, тож йому відкривається більше й інакше, ніж людям: «Вдивляючись весною в дальній обрій, / Щороку баче князь: скресає лід. / І згадує, як по добі недобрій // Загинули, не полишивши слід, / І дикий печеніг, і люті обри. / І грає усміхом суворий вид». Такий же вид виникає з поетичних рядків Могильного, варто лише налаштуватись на їхню пробійну хвилю: «Звіздаста ніч – мов келих повний, / і передмістя – вічна тайна. / Швидкі, як тінь, варязькі човни / ледь линуть хвилями Почайни. // В княжної губи геть несмілі, / слов’янські думи – тьмяно чорні. / О пів на першу в понеділок / русяві вершники сідлають коні» («Колообіг (В старому Києві)»).
У циклі «Перебіжні спогади» поет виходить на рівень ненав’язливої історіософії, яка потрібна йому зокрема для перевірки власної ідентичности: «Україна починалася з Відрадного, / оточеного пустирями, / де в корпусах розбитих машин / виростали ожини й легенди, // де вранці / світляки чорними стрілами / вилітали з голубників, / де курились дахи від спеки / і ходили дахами тіні, / граючи на гітарах і губних гармоніках». Тут величне й масштабне орґанічно уживається з локалізованим, сливе інтимним: «Набрід, що обживав цю землю, / складали люди, / що прийшли поодинці й гуртами / і принесли з собою / насіння диковинних рослин, / чіпкі очі різної масті / і дивовижні слова і назви, / пропахлі дорогою, кіньми і морем. // І тут, / де на всі чотири сторони / починалася Україна, / вони вбили фіночки, махличі, живчики / і ножики в столи // і пішли крутитися в три зміни, / заселяючи голубами і вишнями / всі нічийні землі кварталу». Невипадково цей цикл змінюється циклом «Чоколівка», що має присвяту дідові поета, який загинув у київському підпіллі 1943-го року. Як відомо, всі ми родом із дитинства, тобто з діда-прадіда; звідси й вірші, звідси і специфічний дух реконкісти: «Вірші – / це у нас родинне. / З наших ніхто навіть не здивувався, / коли мій дід / пройшов з Чоколівки на Сирець / повз патрулі / і блискучі вітрини австрійських ресторанів, / несучи в руках / фінський автомат “Суомі”, / загорнений в окупаційну газету. // Назавтра / налітали на Сирецький концтабір». А метафізична Чоколівка – це не лише концентрація особливої субверсивности киян, – учорашніх, теперішніх і майбутніх – це, власне, і є намацування своєї музики (яку мені багнеться назвати музикою реконкісти), свого єдино можливого історичного шляху: «І в цьому крихкому сяйві зими / приходять слова про те, / що в підмурках нашої історії – / незліченні окупації, війни / і холодна затятість киян, / приречених ставати першими на шляху». Від мітології кварталу до пісні про Батьківщину у Могильного тільки крок. І крок цей – виважений і урочистий, сповнений самоповаги та комфортної простоти: «Ми вираховували своє походження / з Чоколівки, / де не любили чужаків / і чужі слова, / зокрема такі, / як “окупація”». Актуальність подібних рядків сприймається як щось само собою зрозуміле, і це ще одне зайве свідчення того, що маємо справу з поезією, провіденціялізм якої є рисою цілком орґанічною та проґнозованою. Прозирання глибин, – особистих, людських і національних, – це щось, що дається поетові разом із його життям; такі речі не компенсуються досвідом, це мудрість особливого ґатунку, – мудрість поетична: «Шепіт снігу, що падає, / і сумний шепіт / тихих розмов / про тих, / що затялися стояти на своєму / до останку, / бо знали, / що у Чоколівки є лиш одна надія – / байдужі очі / колишніх кулеметників» («Чоколівка»). Ліричний суб’єкт А.Могильного демонструє унікальну (неповторну) здатність відчувати історію свого народу, екстраполюючи її вирви на власну дорогу болю: «Твій народ чекав тебе: / і той, хто грав на площі, / чекав тебе, / і зранені, перед полем шибениць / чекали тебе, / і сміливі, горді, красиві, / з мечами в крові / чекали тебе» («Нічні мелодії, 4»). А завершити розмову про поета чи не найкомфортніше його ж таки «Віршем замість епілогу». Віршем, яким іще раз, укотре, стверджується тяглість або й нескінченність голубів і людей цього вічного міста:
 
Доки падає сніг,
сумні дракони на будинках
пам’ятатимуть нас,
бо це тільки Річард
заскочив до Києва,
щоб побудувати замок і піти,
а ми лишаємось тут
назавжди.
 

2016 р., м. Вінниця

№21 (183) 28 жовтня 2016