Між світлом і темрявою

 
 
Тимофій ГАВРИЛІВ
 
В’ячеслав Гук. Сад Галатеї. Роман.– Київ: «Український письменник», 2015. – 511 с.
 
До слова, я забув назватися, мене кличуть Асар Янсон, усіх інших героїв цієї великої оповіді я здебільшого називатиму тільки на ймення, намагаючись скласти їхній сукупний образ. Я маю дев’яносто три роки, народився в Ризі, у родині лікарів, мешкав усе своє життя в Латвії, пережив жахи радянського загарбання, а тепер доживаю свої дні у притулку біля Пілтене. Точніше, доживав, тому що тепер я опинився у в’язниці.
В українському письменстві останніх десятиліть не так багато спроб створити великий за обсягом, панорамний роман. П’ятсотсторінковий «Сад Галатеї» уродженця Криму В’ячеслава Гука – одна з них.
Заперечувати існування різниці між літературою і літературою, між письменством, яке прагне осмислити, узагальнити, відрефлектувати, і творами, що є зразками масової літератури, так само безпідставно, як і змушувати ці різні світи, що переслідують різні завдання і послуговуються різною філософією, до взаємної конфронтації. Великі за обсягом форми давно вже перемістилися в площину масової літератури, тоді як література – назвімо її так – немасова показує успіх хіба в малих жанрах: віршах, прозових мініатюрах, оповіданнях, в найкращому разі – новелах. Можна було б сказати, мовляв, українське письменство оговтується після соцреалізму, проте досить поглянути на світовий контекст, щоб побачити, що це універсальна тенденція. Кити великої романістики один по одному відійшли. Хіба десь на відлюдді і, можливо, лише тому, що відчайдушно уникає медійної уваги й публічності, продукує грубі книжки який-небудь Томас Пінчон. Подібне ми спостерігаємо і в інших мистецтвах – досить пройтися до пам’ятників, щоб переконатися / вжахнутися.
«Сад Галатеї» присвячений шуканню істини – тієї самої, що, згідно з рейтинґами, безнадійно програє лукавству. Чи можна розповісти про трагедії засобами художнього мовлення? Чи можна розповісти про трагедію взагалі? Чи не є «розповідь» і «трагедія» взаємовиключними величинами? Чи може, річ у тому «про»?
Якщо окинемо оком історію новочасного світового письменства, з трагедією скрутно. Вона або віднесена в сферу недосяжності, де втрачає зв’язок із подіями, відтак із читачем, позбуваючись переконливості, або кусає сама себе за хвіст (Рушді). Аби якось дати собі раду з цим останнім феноменом, теорія літератури вигадала термін «трагікомізм». Обмаль творів, в яких трагедійна диспозиція і перлокуція надто далеко не відбігають одна від одної. Не так легко пробитися крізь шумові перешкоди, крізь спокуси дискурсів, крізь павутини семіотичних систем, крізь пастки слів, формулювань, сюжетних ходів та безвиходей, врешті – крізь фальш. Сучасний Тесей просувається розгалуженим лабіринтом і коли врешті таки перестріває Мінотавра, виявляється, це всього-на-всього відображення в дзеркалі. Всього-на-всього!
В основу сюжету роману «Сад Галатеї» покладено історію літнього чоловіка. «Сад Галатеї» – спроба серйозного обходження з серйозними темами, й уже само по собі це вартує уваги та заохочення. Фабула проста і далекосяжна, вона – мов невід, а читачеві судити про міру улову. На першому плані – регулярні зустрічі між протагоністом, звинуваченим у підпалі притулку для літніх людей, де він мешкав, і слідчим, який веде його справу. На тлі їхніх екзистенційних диспутів, що набувають коли загострено-драматичного, коли опереткового звучання, розгортається властива лінія – стосунки між протагоністом і Мартою, а також історія життя героя, через яку заторкнено найбільші трагедії центральноєвропейського двадцятого сторіччя.
Це роман, де бажання підслідного – навчитися зав’язувати краватку вузлом Christensen; в якому герой вірить у зустріч з батьками, які багато років тому загинули в автомобільній катастрофі під Вальдемарпілсом; в якому слідчий у світовому письменстві, старому і новому, орієнтується краще, ніж більшість випускників вітчизняних закладів вищої освіти, а підслідний міг би «писати чудові романи – як Томас Бернгард чи Фльор Єґґі»; в якому герой перебував на військовій службі в легіоні СС і мав «дружні взаємини» з головою місцевої зондеркоманди, чий письмовий стіл прикрашав череп страченої єврейської дівчинки; в якому досвід не залишає місця на любов; в якому розлука з містом мало чим відрізняється від розлуки з людиною; де переїзд у провінцію – наче самому собі підписаний смертний вирок:
Так мені пощастило спізнати розлуку з Ригою і жах невідомості, але було вже запізно вибиратись із того провалля, куди я потрапив, із того жахливого закутня, де потому було так важко вранці розмикати повіки. І моя самота – душила мене, уже вирісши до нечуваних розмірів і обгорнувши все моє вбоге єство.
Це оповідь, в якій «за каламутним вікном накільчується зеленавий» ранок; в якій «листопад за добу ще більше пожовк»; де простір формується в місці перехрещення різних вимірів, а географія напнута між гірською дорогою десь у Криму і «моєю рідною Ригою»; в якій дія розгортається на Півночі, тоді як майже всі референції відсилають на український Південь.
Це історія, виписана розкішною мовою – від слів до образів; в якій туман – «цупкий», а день «молодиться на дощ». Мовою, в якій слова оживають і оживлюють тканину нарації; в якій лексеми повертаються до своїх значень, як людина до свого коріння і джерел себе; в якій вони дивляться в дзеркало свого походження; в якій «ембріон рипучого голосу» перетворюється на суцільні крик та волання, аж урешті збагаєш, що мова і є властивою оповіддю, життя слів та образів – самостійним і самодостатнім сюжетом, «паралельною акцією» (Роберт Музіль).
Мова роману «Сад Галатеї» мовби перехоплює сюжет й починає оповідати сама себе, свою власну історію, з усіма трагедіями і зламами, свій досвід існування-попри-все, говоріння як спосіб виживання, соковитість і барвистість свого звукопису. «Сад Галатеї» перебуває в діалозі з європейським письменством і малярством, роман сповнений алюзій і багатопластових відсилань, а якщо наприкінці підслідний і слідчий, той, котрий «сповідається», і той, котрий «приймає сповідь», міняються ролями, то це не помилка, а властивий штрих задуму.
«Це найвищого світового рівня проза, філософська глибінь якої сягає творів Томаса Манна та Хорхе Борхеса», – відгукнувся про «Сад Галатеї» у «Голосах мого життя» Дмитро Павличко.
Я розмірковував: світогляд – змінює людину, виховання – її калічить, закони, що існують у суспільстві, – роблять усіх невільниками й ув’язненими, а Господь, який стежить за нашими стражданнями, нагадує мені бридкого тюремника…
 
 

№18 (180) 16 вересня 2016